Ставка більша за життя. Частина 2
Анджей Збих








Винятково важливі і через те небезпечні завдання випали на долю польсько-радянського розвідника Станіслава Мочульського. У Берліні він має ліквідувати агента гестапо — шведську співачку Інгрід Кельд, на тимчасово окупованій польській території врятувати з гестапівських лабетів польського вченого доктора Пулковського і перешкодити німцям провести випробування нових реактивних двигунів, а в Сен-Жілі, де йому вдається налагодити зв’язки з французьким рухом Опору, — заплутати плани абверу щодо висадки десанту в Англії.

Одне завдання відповідальніше за друге, але Мочульський, що діє під прибраним ім’ям Ганса Клосса, знаходить у собі силу волі не схибити у ворожому оточенні, вийти переможцем у поєдинках із абвером та гестапо.

Книжка складається з шести новел, в основу яких лягли воєнні події 1943–1944 років. Вони є продовженням однойменного роману польського автора, що виходив у видавництві 1970 року.







Анджей Збих

СТАВКА БІЛЬША ЗА ЖИТТЯ

Частина 2











ПЕРЕДОСТАННІЙ СЕАНС


1





нгрід підняла чарку, поглянула на Ганса Клосса й усміхнулася. Це була непокірна усмішка розпещеної дівчини, упевненої в тому, що, заграючи з своїм залицяльником, вона нічим не ризикує. Він її не покине.

— Ви гніваєтесь? — запитала Інгрід.

Клосс подумав, що ця дівчина дуже гарна і це йому заважає. Коли б хоч очі в неї не були такі чисті!

— На вас не можна гніватись, — промовив він. — Потанцюємо?

— Ні. Адже ви, здається, мріяли, щоб ми залишилися на самоті.

Усе-то так, але вона теж обіцяла, що проведе цей вечір лише з ним, та чомусь запросила до “Золотого змія” Шульца й Берту, котра без угаву говорила і, здавалося, ревнувала Клосса до Інгрід, бо не зводила з них очей навіть тоді, коли вони танцювали. Клосс увесь час відчував на собі уважний Бертин погляд. Невже вона теж причетна до цього діла? Треба було брати до уваги все: від учора, тобто від тої миті, коли він дістав це завдання, найгірше з усіх, а може, навіть одне з найбридкіших. Він знав, що починає важку гру.

— Про що ви думаєте? — спитала Інгрід. — Чому ви мовчите?

— Я думаю про вас, — відповів Клосс.

Дівчина на естраді співала сентиментальне танго. Світло було пригашене; здавалося, що натовп посеред зали то завмирає, то погойдується в такт музиці, щоб за мить застигнути знову.

— Мені подобається “Золотий змій”, — призналася Інгрід. — Це найкращий ресторан у Берліні.

Клоссові спало на думку, що в цьому найсимпатичнішому ресторані можна зустріти всю еліту гестапо й вермахту. Старші офіцери, які приїздять на кілька днів у відпустку, знаходять тут, на вузеньких вуличках Шарлоттенбурга, вино й дівчат. їм подобаються сентиментальні танго і пригашене світло зал. Клосс подумав також, що ненавидить їх, і через силу примусив себе усміхнутися. Він глянув на Інгрід, певніше, на її чарку: вона досі була майже повна. Ще вагався, але вже знав: іншого виходу немає.

— Про що ви думаєте, Гансе? — повторила вона і потім, не чекаючи відповіді й дивлячись на нього своїми великими очима, промовила стиха: — Я була тут востаннє напровесні, з Гейні. Тоді ще не танцювали — був траур після Сталінграда. Ми сиділи, здається, за цим самим столиком, і Гейні, достоту так, як оце ви зараз, — вона глянула на Клосса лагідніше, — сердився на мене за те, що я взяла з собою Берту.

— А хто такий Гейні?

Очі Інгрід погасли.

— Другого дня я повернулася до Стокгольма, — сказала вона, — і вже більше не бачила Гейні. Він загинув у липні, три місяці тому.

Музика стихла. Берта і капітан Отто Шульц, якого називали найелегантнішим офіцером абверу, повернулися до столика. Берта схилилася на плече Інгрід.

— Знала б ти, як оцей Отто танцює, — защебетала вона. — Він чудовий… Ти ще й досі не випила своєї чарки? Що ж ви робили?

Клосс не слухав Бертиного щебетання. Він думав про чарку Інгрід і про те, що даремно вагався. Нагоду втрачено.

— Забудь уже про нього, — знову долинув до Клосса голос Берти. — Ти молода і вродлива, весь світ біля твоїх ніг. Ти не помітила, як на тебе задивляються чоловіки… Я чула навіть розмови за столиками. “Та гарненька дівчина, — казав один поважний полковник, — шведська співачка Інгрід Кельд”. — Він сидить он там, за третім столиком…

— Такі розмови мене не тішать, — відповіла Інгрід.

Шульц уже вдруге розповідав якийсь анекдот, потім Інгрід підвелася і сама запросила Клосса до танцю.

— Ви з сентиментальних і несміливих, — сказала дівчина, а коли він міцніше пригорнув її до себе, додала: — Але й зухвалий теж. Ми знайомі з вами від учора.

— У мене надто мало часу, — прошепотів Клосс і цього разу сказав правду.

— І ви гадаєте, що вам удасться цей час використати? — розсміялася дівчина, а він знову подумав, що Інгрід Кельд, словесний портрет якої, детальний і водночас сухувато діловий, він отримав учора з Центру, в натурі дедалі більше подобається йому. Обличчя її було досить близько, він міг би заглянути Інгрід у вічі, але відвів погляд. Ця дівчина, яку він обіймає у танці, має бути убита ним. І на це було зовсім небагато часу, щонайбільше двадцять годин.

— Я справді від’їжджаю завтра вночі, — мовила Інгрід, — або, точніше, післязавтра вдосвіта. Може, ми зустрінемося в Стокгольмі?

— Хіба що після перемоги.

— Ви вірите в перемогу?

— Я німецький офіцер.

— А я, — засміялася дівчина, — шведська громадянка і маю право не вірити. Та ви, здається, знову розгнівались?

Якби він не знав про її злочини, то подумав би, що Центр помилився. Адже трапляються помилки. Та цього разу сумніву не було. Ця дівчина цілком заслужила смерті і мусить умерти — і в усьому Берліні не було нікого, крім Клосса, хто міг би виконати вирок. Наказ він дістав учора вранці, коли вже все було відомо. Завдання передав старий Арнольд, єдиний берлінський зв’язковий Клосса і єдиний його помічник. Чоловік цілком надійний, розсудливий і з великим досвідом, але вже літній і хворий. Йому треба було б відпочивати, проте ніхто так добре не знав Берліна, як він, і ніхто не міг його замінити.

Інформації з Центру були скупі, але конкретні. Арнольд доповнив їх розповіддю одного залізничника, колишнього члена КПН. Отже, Інгрід Кельд, шведська співачка, вже півтора року працювала на польську розвідку. Завербував її якийсь емісар Центру, що часто курсував з Берліна в Стокгольм і познайомився з красунею-шведкою в Парижі. Інгрід робила чимало. Вона передавала важливі інформації з Берліна в Стокгольм. Варшавські зв’язкові зустрічалися з нею завжди тоді, коли вона виступала в Німеччині, а виступала Інгрід доволі часто і мала друзів навіть поміж високих службовців з Міністерства безпеки Третього рейху. Перевіряли її теж неодноразово, довіряли їй беззастережно. Проте виявилося, що перевіряли її не гак часто, як годилося б. Коли Інгрід Кельд зрадила… Клосс обіймав її за плечі. Вона усміхалася, але на Клосса не дивилася — погляд її блукав десь по залі. Він подумав, що коли б дівчина знала про нього хоч що-небудь… Яке щастя, що Центр не наказав раніше зв’язатися з Інгрід Кельд! Ні йому, ні Арнольдові…

— Тут стільки молодих чоловіків, — порушила мовчанку шведка. — Скільки ж з них…

— Війна, — відповів Клосс. Він повинен був міцно триматися, щоб не піддатись чарам цієї дівчини. Ще раз пригадав скупе повідомлення Центру, підтверджене й тим залізничником.

Було це ось як. Три дні тому варшавський зв’язковий приїхав увечері на Остбангоф — Східний вокзал Берліна. На пероні його мала чекати Інгрід Кельд. Як завжди, домовилися про умовний знак: зв’язковий повинен був тримати в правій руці “Берлінер Цайтунг” і, вийшовши з вагона, маленькою запальничкою запалити цигарку. Інгрід теж повинна була мати газету “Берлінер Цайтунг” і три червоні гвоздики,

Клосс прекрасно уявляв собі цю сцену. Він бачив її зараз, коли дивився в обличчя Інгрід.

Зв’язковий вийшов з вагона одним з останніх пасажирів. Він уважно розгледівся, — адже був досвідченим розвідником, — та нічого підозрілого не помітив. Точніше, помітив занадто пізно… Побачив Інгрід Кельд з червоними гвоздиками в руці. Вона усміхалася до нього, може, саме так, як зараз до Клосса. Зв’язковий рушив їй назустріч. І аж тоді завважив її легкий, майже невловимий жест — можливо, помах руки або кивок. За кілька кроків, позаду дівчини, стояв чоловік у шкірянці. Ще за мить зв’язковий побачив і другого чоловіка, теж у шкірянці, який стояв ближче до входу в вокзал. А на східцях — іще трьох. Він одразу ж здогадався і вже знав: це пастка.

Інгрід ще усміхалася, коли зв’язковий скочив на колію. Тої самої миті пробасив репродуктор: “Швидкий поїзд Берлін—Прага…” Зв’язковий шмигнув перед самісіньким паровозом і вже мав шанс урятуватися або, можливо, думав, що матиме його, якщо сусідній перон не оточений.

Проте німці майстерно підготували операцію. Двоє в чорних пальтах і сірих капелюхах уже чекали на нього. Зв’язковий побачив порожню платформу і гестапівців із зброєю в руках. І тоді він вихопив пістолет. Клосс достеменно знав, про що думав зв’язковий, вперше натискаючи на курок: він думав про те, скільки набоїв у магазині пістолета і що один із них йому треба лишити для себе, якщо ті стрілятимуть не дуже влучно. Іншого виходу не було. Двоє гестапівців вискочили на перон, третій набігав з автоматом. Зв’язковий вистрілив п’ять разів, пожував і проковтнув записку, сховану в ремінці годинника. Відтак приклав пістолет до скроні, але тої ж миті його прошила автоматна черга. Прицільна.

Залізничник ще розповідав, ніби Інгрід і якийсь, напевно, відповідальний за операцію, гестапівець підійшли до вбитого. Гестапівець кричав на своїх підлеглих, ті витрушували кишені зв’язкового, а вродлива дівчина кинула на мертве тіло три гвоздики. Цей жест видався Клоссові особливо огидним.

Отже, не було ніякого сумніву: Інгрід Кельд зрадила. Чого? Примусили? Клосс не дуже в це вірив. Адже вона могла і не приїздити до Німеччини, була шведською громадянкою, і ніщо їй не загрожувало в рідній країні. Найпевніше, що вона добровільно працювала на гестапо. І робила це вже принаймні кілька місяців, бо з’ясовано, що зв’язкову, з якою Інгрід зустрічалася під час свого попереднього перебування в Берліні, заарештовано відразу ж після повернення вродливої шведки до Стокгольма. Тоді не були встановлені причини провалу, гадали, що він випадковий… Тепер же все стало ясно…

Двадцять годин… Якщо Клосс не встигне за цей час виконати вирок, то загине принаймні ще одна людина. В прийнятій Арнольдом радіограмі Центру повідомлялося, що зв’язкова, котра їде з Парижа до Варшави, має зустрітися з Інгрід Кельд на Берлінському вокзалі завтра або післязавтра, бо поїзд приходить о другій ночі. О пів на п’яту співачка повинна була виїхати до Стокгольма, отже, за дві години до від’їзду вона збиралася видати в руки гестапо ще одну людину. Попередити зв’язкову Центр уже не міг — не було контакту. Життя її залежало тільки від Клосса; якщо він не ліквідує Інгрід… Клосс навіть не припускав, що таке може статися.

— Ви весь час мовчали, Гансе, — мовила Інгрід, коли вони поверталися до столика.

— Я танцював з вами, — відповів Клосс.

Чарка Інгрід Кельд досі була повною і стояла на тому самому місці. Клосс сунув до кишені руку й намацав манюсіньку коробочку, яку дав йому Арнольд. У коробочці була отрута, що діяла через три—чотири години. Чи гестапо детально розслідуватиме вбивство? Напевно, так. На це треба зважити, хоч, правда, виявити цю отруту в організмі досить важко, навіть під час розтину трупа. До того ж у панни Кельд безліч знайомих, особливо в театрах, то, може, саме там шукатимуть убивцю, якщо здогадаються, що це вбивство.

Нагода висипати отруту трапилася несподівано швидко. Якийсь високий лейтенант, стукнувши підборами, запросив Інгрід до танцю, а Шульц квапливо, ніби боячись, що Клосс його випередить, теж повів Берту до зали. Клосс нарешті лишився за столиком сам. Ніхто, у цьому він був певний, за ним не стежив. Він висипав у чарку дрібку білого порошку — колір коньяку не змінився. Клосс запалив цигарку й примружився: завдання, власне, було виконане. Чи ця отрута діє безболісно? Чи швидко? йому хотілося б знати, що Інгрід Кельд не вмиратиме надто довго… Оркестр знову заграв сентиментальне танго. Дівчина на естраді співала низьким захриплим голосом.

— Ти спиш чи думаєш про Інгрід? — почув він голос Шульца. Капітан повернувся до столика сам. Він сказав, що дівчата залишили їх на кілька хвилин і що це слушна нагода випити чогось міцнішого. Подавши знак кельнерові, Шульц ушнипився в Клосса своїми маленькими рухливими очима.

— Встигнеш? — запитав він.

Клоссові на мить здалося, що Шульц знає все. Він дивився на нього, нічого не розуміючи.

Шульц засміявся.

— У тебе обмаль часу, — пояснив він. — Ти почав лише вчора залицятися, а щоб Інгрід була твоєю, треба доброї артпідготовки. Відколи загинув Гейні, це нікому не вдавалося.

— А хто такий Гейні? — повторив Клосс запитання, на яке йому не відповіла Інгрід.

— Ти й справді нічого не знаєш? — Шульц знав усе. — Гейні, Гейні Кетль, — вів далі він, — велике кохання нашої співачки. Чудовий хлопчина, до війни вчився в консерваторії. Він загинув кілька місяців тому в Польщі. Я завжди казав, що Варшава — страшенно небезпечне місто.

— Он як…

— Кетль був ад’ютантом генерала фон Больдта. Старий, здається, любив його. Ти бачив цього шмаркача, який запросив Інгрід танцювати? Це якийсь Штольп, новий ад’ютант Больдта і приятель Гейні. Вони разом воювали в Польщі.

Музика замовкла, і відразу ж стало гамірно. За сусіднім столиком два офіцери в чорних мундирах заспівали хрипкими голосами.

— Інгрід досі вірна йому, своєму Гейні, — шепотів Шульц. Ти прославишся на весь Берлін, якщо тобі вдасться домогтися її прихильності. Вона мешкає в його колишній квартирі на Альбертштрассе. Й колекціонує пов’язані з його пам’яттю речі… — розреготався він. — Шанси в тебе невеликі, Гансе… Але постарайся; я можу сказати тобі таємницю, — знову зашепотів він, — що твоє перебування в Берліні наближається до кінця. Звідки я про це знаю? Ну, скажімо, я бачив проект наказу на письмовому столі старого. Він вважає, що на фронті ти принесеш більше користі, аніж тут. Та ти й сам казав, що не любиш Берліна. Дивак, та й годі.

Клосс мовчав. У Берліні він уже два місяці. Його призначили в групу “Схід”, Третє відділення, яке займалося передусім особовими справами офіцерів абверу, що воювали в Польщі та на Східному фронті. Клосс міг розцінювати це призначення як вияв довіри, проте можливість діставати цінну інформацію була тут значно менша, ніж він сподівався. Через Арнольда він передав Центрові повний список офіцерів абверу та їхні характеристики — матеріал напевне цінний. Йому пощастило також добути деякі, Щоправда неповні, дані про німецьку розвідувальну мережу в північній Польщі. Але більшого, на жаль, зробити не вдалося.

У Центрі абверу існував надзвичайно точний розподіл обов’язків. Адмірал будував свій апарат на засаді втаємниченості й багатоступеневого контролю. Кожна необережність, кожне зайве слово відразу ж викликали підозру. А крім того, заплутані інтриги, шантаж, конфлікти між людьми Шелленберга й Кальтенбруннера найбільше цікавили підвладних Канаріса. Клосс неодноразово інформував свій Центр про внутрішні чвари і гризню в німецькій контррозвідці, про криваву помсту й ненависть, якими жила ця зграя кращих і гірших агентів Канаріса й Кальтенбруннера, що боролися за вищу посаду, за близькість до фюрера, за поділ награбованого. Він знав ціну таких повідомлень і все-таки вважав, що більше зробить на фронті, у бойових штабах, там, де вирішуються справи, пов’язані з військовими операціями. Зрештою, Клосс розумів, що у нього немає справжніх товаришів, борців з фашизмом, що йому дедалі важче бачити довкола себе тих, кого він ненавидить, і усвідомлювати, що вже немає. жодної можливості, окрім коротких і нечастих зустрічей з Арнольдом, аби хоч на мить скинути з себе маску, перестати грати роль…

— Ти мене не слухаєш, — перебив його роздуми Шульц. Він працював у Центрі абверу від самісінького початку війни і грав у інтригах Канаріса не останню скрипку. Клосс і Шульц подружили (якщо, звичайно, це слово може в даному разі щось означати), але фронтовий капітан ніколи, навіть напідпитку, не розголошував своїх таємниць.

— Та ні ж бо, я слухаю, слухаю, — сказав Клосс, і саме цієї миті повернулися Інгрід і Берта.

Надто збуджена Інгрід відразу ж потяглася до чарки. Берта знову защебетала, Шульц заходився сміхом, а Клосс навіть не намагався зрозуміти, про що вони так лагідно гомонять. Він не зводив очей з чарки Інгрід. Вона тримала її обережно, поволі підносячи до уст. Клосс підняв свою чарку.

— За перемогу, — мовив він хрипко.

— За перемогу, — повторив Шульц, — і за здоров’я наших дівчат.

Інгрід поставила чарку.

— Випий, — просила Берта. — Тобі відразу стане легше, і ти про все забудеш. Пам’ятаєш, як ми тоді напилися?

— Облиш! — прикрикнула Інгрід.

Нічого, скоро вона все-таки вип’є, і все скінчиться. Клоссові хотілося, щоб це вже сталося. Він відчував, що йому страшно, — ніколи досі не вдавався до отрути. Якби знав, що іншого виходу немає, волів би застрелити цю дівчину.

Оркестр заграв знову, й Інгрід рішучим рухом потяглася до чарки. І саме цієї миті звуки музики заглушив сигнал повітряної тривоги. Оркестр стих, й на середину зали вийшов літній пан у смокінгу.

— Всім до бомбосховища! — закричав він.

Пари вже юрмилися біля дверей. Долинув глухий гуркіт, а потім почулися постріли. Зенітна артилерія відповідала швидкими чергами. Всі схопилися на ноги. Невипита чарка Інгрід так і лишилася на столику. Клосс, підводячись, штовхнув стіл — коньяк тонесенькою цівкою потік на підлогу.

2


Вулиці були безлюдні й темні. Клосс звернув на Альбертштрассе, запалив цигарку і глянув на годинник. Наближалася одинадцята. Півгодини тому він попрощався з Інгрід. Після повітряного нальоту провів її додому, але разом з Бертою й Шульцом, та парочка ні на мить не залишала їх самих. Клосс все-таки сподівався, що Інгрід запросить його до себе. Він зайшов разом з нею аж у під’їзд, але, незважаючи на його наполягання, вона погодилася зустрітися з ним тільки завтра.

— Завтра я вже не виступаю, — сказала Інгрід. — Можете запросити мене в кіно.

— У кіно? — не приховував свого розчарування Клосс. Інгрід розсміялася.

— Я можу провести з вами дві години, рівно дві години, але оскільки ви й так мовчите, то…

Вони домовилися зустрітись о пів на сьому біля кінотеатру “Рома”.

Чи міг він чекати до завтра? Ні. Це — великий риск… І Клосс вирішив виконати вирок ще цієї ночі. План був простий. Тільки вже к лихій годині отруту й Арнольдові плани! Такі справи найшвидше вирішує пістолетна куля. Клосс зачекав, поки Берта з Шульцом зникли за рогом Кюрфюрстендамму, намагаючись цим забезпечити собі якесь алібі, не надійне, щоправда, але все-таки алібі, і знову повернувся на Альбертштрассе, до будинку, де мешкала Інгрід. Він не думав, що його запідозрять. Гестапо, напевно, дійде висновку (і матиме рацію!), що це справа рук польської розвідки, бо ніхто не вважає Клосса… А чи й справді ніхто? Не треба недооцінювати ворога. Старий Арнольд, котрий знає Берлін як свої п’ять пальців і який має величезний досвід, сказав:

— Вже кілька днів мені здається, що за мною хтось стежить… Треба змінити систему зв’язку…

Зустрічалися вони в Арнольдовій квартирі, в малесенькій кімнаті на горищі, неподалік від зоопарку. Арнольд працював у пивній на Бісмаркштрассе, але приходити туди Клоссові заборонив, бо це був третьорозрядний ресторанчик, куди заходили переважно робітники і навіть робітники-чужоземці. Клосс лише один раз бачив Арнольда за роботою: літній чоловік, накульгуючи, ставив кухлі пива на дерев’яні столи. Біля шинквасу стояло троє хлопців з нашитою на піджаках літерою “П”. Вони розмовляли по-польському! Клоссові кортіло підійти до них, і він таки наблизився. Удавав, що не цікавиться ними, проте відчув на собі їхні погляди. З ненавистю дивилися на нього всі троє, коли хазяїн пивної вклонився обер-лейтенантові, той зозла крикнув полякам: “Raus!”.[1 - Геть! (Нім.) Тут і далі — примітки перекладача.]

— Ти дуже сентиментальний, — мовив тоді Арнольд. А сьогодні, ніби повертаючись до тієї розмови, сказав. — От я не сентиментальний, я хворий. Якщо вони знайдуть моє кубло, мені вже нікуди буде дітись.

— Треба міняти місця передачі, — запропонував Клосс.

— А хто носитиме цю “бандуру”? — спалахнув Арнольд, втупившись очима в підлогу. — Паскудне це завдання, — мовив раптом він, — я розумію. Але пам’ятай: ти мусиш його виконати. І не думай заперечувати. Панна Інгрід Кельд з нами не панькається… Якби вона хоч що-небудь про тебе або про мене знала…

Чи й справді вона нічого не знає? Центр вважає, що вони з Арнольдом у цілковитій безпеці. Центрові треба вірити. Сам же він не видав себе нічим.

Якщо хтось зустріне його в під’їзді будинку № 21 на Альбертштрассе, завдання не можна буде виконати… Все залежить від талану і випадку. Клоссові не подобалися такі завдання. Він любив тонку, добре підготовлену роботу, але цього разу вибору не було. Мусив діяти сам у чужому, ворожому місті.

У під’їзді не було нікого. Клосс глянув на список мешканців і подумки прочитав: “Гейнц Кетль, квартира 40, п’ятий поверх”. Сходи були широкі, застелені м’якою доріжкою, як годиться в пристойних міщанських кам’яницях. Він наклав на дуло глушник і сховав пістолет у кишеню плаща. Вистрілити і збігти цими сходами вниз? Божевільна думка! Може, все-таки відкласти цю операцію на завтра? Але ж він не застрелить її ні в кінотеатрі, ні на вулиці! Хіба що приготувати шоколад з отрутою? Таж він навіть не знає, чи Інгрід любить шоколад… Для Клосса простір війни обмежився враз кам’яницею на Альбертштрассе, але подумав про тих, що загинули через Інгрід, і міцніше стиснув руків’я пістолета. Він мусить виконати вирок.

Клосс не зробив навіть попередньої розвідки. Він не знав, чи панна Кельд мешкає сама. Вважав, що так… Інакше Шульц сказав би йому про це. На дверях ще й досі висіла візитна карточка “Гейнц Кетль”. “Він загинув у Польщі”, — пригадав Клосс слова Шульца. Кілька місяців тому. Кілька місяців тому зрадила й Інгрід. Чи є між цим якийсь зв’язок? Коли навіть і є, то це вже не має ніякого значення. Клосс не збирався вдаватися в психологію: він збирався вбити.

Натиснув на кнопку дзвінка. Довго тривала по ньому тиша, нарешті почулися кроки, клацнув замок. Клосс зняв запобіжник, готовий у будь-яку мить вихопити зброю з кишені. Він вирішив вистрілити, не заходячи до квартири. Відчинила літня жінка в халаті й нічному ковпаку. Голос у неї був різкий, схожий на чоловічий:

— Ви до кого? — спитала вона.

Цього Клосс не чекав. Він мовчав, через силу приходячи до тями.

— Це, мабуть, до мене, фрау Шустер, — почув він голос Інгрід. Вона ще й досі в тій самій темній сукні, в якій він бачив її в ресторані. Фрау Шустер буркнула щось собі під ніс і відійшла від дверей. Проте до кімнати не пішла, і Клосс відчував на собі її пильний і неприязний погляд.

— Це ви?! — здивувалася Інгрід. — Ви все ж таки сміливі. — В її тоні не було гніву, скоріше гордовите вдоволення.

Клосс заговорив швидко й недоладно. Що він мусив Ще раз її побачити, що дуже цього прагнув…

— Ви помилилися, — рішуче перебила Інгрід. — Ми домовилися з вами зустрітися завтра біля кінотеатру. Я, власне, повинна б на вас розгніватись і не вибачати… — Вона кивнула на прощання головою, не подавши руки.

У під’їзді стояв вахтер, уважно дивлячись на Клосса. Обер-лейтенант подумав: коли б він застрелив Інгрід, цей чоловік повідомив би в гестапо його детальний портрет. Погано підготовлена операція дуже часто призводить до провалу — це елементарне правило конспірації майже завжди підтверджується.

Завдання, однак, ставало дедалі важчим. Ця фрау Шустер, напевно, господиня або родичка Гейнца Кетля, неодмінно знатиме про завтрашнє рандеву Клосса з Інгрід. Що ж робити? Треба обміркувати план, який би лишив його поза підозрою. Але на думку нічого не спадало…

Клосс поволі йшов по Альбертштрассе, потім опинився на широкій вулиці, обсадженій деревами.

Завиваючи сиреною, промчав поліційний автомобіль. Клосс побачив будинок, відмежований од тротуару залізною огорожею. Біля входу стояв вартовий у мундирі СС. Клосс знав цей будинок. Це була резиденція берлінського гестапо. Клосс пам’ятав прізвища і знав у обличчя багатьох людей, що працювали в цьому будинкові, часом бачив їх на нарадах у командора.

Гауптштурмфюрер Мюллер… Напевно, саме він організовує операції, в яких бере участь Інгрід Кельд. То досвідчений працівник контррозвідки, холодний і жорстокий, йому довіряє сам Кальтенбруннер. Було б помилкою недооцінювати такого ворога. Клосс багато дав би за те, аби довідатися, що знає і що замишляє гауптштурмфюрер Мюллер. У берлінському гестапо не було, однак, нікого з наших; була колись, правда, Ельзі, він пам’ятав цю молоду веснянкувату блондинку. Вона співробітничала з Арнольдом. Дівчина проковтнула ампулу з ціаністим калієм, коли Мюллер знайшов у її сумочці копії секретних документів.

Так, Клосс мав із цим гестапівцем власні рахунки. Він минув вартового і глянув на темні заґратовані вікна. Гестапо діє вночі; гауптштурмфюрер, напевно, ще працює.

3


Інгрід Кельд не прийшла. Клосс півгодини чекав на неї біля кінотеатру “Рома” — від о пів на сьому до сьомої вечора. Став у чергу по квитки, але потім роздумав. Почав прогулюватися перед кінотеатром, палячи цигарку за цигаркою. Цілісінький день він пробув на нараді у командора, не вдалося навіть подзвонити до Інгрід, перевірити, чи вона вдома і чи не змінила своїх планів. Тепер у нього залишалося кілька годин, і якщо шведка вже перебуває під охороною гестапо, нічого не вдієш… “Пам’ятай, що зв’язкова з Парижа приїздить о другій годині ночі”, — повторював Арнольд. Тільки він, Клосс, міг урятувати цю жінку. А Інгрід не прийшла. Вулиця перед кінотеатром спорожніла, двері зачинили, сеанс почався. Клосс кинув недокурок на тротуар і подався до Альбертштрассе. Квартира Інгрід від кінотеатру була недалеко, він дістався туди за п’ять хвилин.

Клосс вибіг на сходи і подзвонив. Йому знову відчинила фрау Шустер.

— Це ви? — здивовано запитала вона. — А де ж Інгрід?

— Саме про це я й хотів запитати! — майже вигукнув Клосс.

— Вона вийшла ще до пів на сьому. Сказала, що йде до “Рома”, бо має там зустрітися з вами.

— Вона не прийшла.

— Може, передумала, — з відтінком задоволення мовила фрау Шустер, але тої ж миті на її обличчі з’явилася тривога. — Інгрід ніколи не запізнюється, — пошепки додала вона.

— Мені хотілося б знати, куди саме вона пішла.

— І я б хотіла знати! — вибухнула фрау Шустер. — Я ж сказала вам, як добрій людині! Не прийшла, то й не прийшла, — вела вона далі. — І не морочте ви їй голови, дайте їй спокій.

Оце й усе, що довідався Клосс. Може, Інгрід пішла в театр, може, швендяє з Бертою по місту, а може, гауптштурмфюрер Мюллер вирішив, що перед операцією їй найбезпечніше буде в гестапо? “Зв’язкова з Парижа приїздить о другій годині ночі…” — знову майнула думка. Що ж іще можна зробити? Не піде ж він до будинку поліції і не застрелить панну Кельд у кабінеті Мюллера,

Клосс вийшов на вулицю. У під’їзді знову стояв швейцар і старанно чистив люльку? цього разу він навіть не глянув на Клосса.

— Ви не бачили часом, — запитав обер-лейтенант, — куди пішла панна Кельд, шведська співачка із сорокової квартири?

Швейцар довгенько мовчав. Він узяв цигарку, якою пригостив його Клосс, і сховав люльку в кишеню.

— Бачив, бачив, — відповів той. — У напрямку Бісмаркштрассе. Але вона недалеко відійшла, бо під’їхав чорний “мерседес”, вискочили двоє чоловіків і запросили її в машину.

— Вони були в мундирах?

Швейцар підозріло глянув на Клосса.

— Ні, пане обер-лейтенант, у цивільному.

— Панна Кельд чекала машину? — Але запитання було зайве; швейцар тільки знизав плечима і сказав, що він же нічого не знає.

Клосс не сумнівався — це гестапо! Мюллер хоче бути впевненим — він не з тих, що люблять ризикувати. Інгрід Кельд стала недосяжною, наказ залишився невиконаний. Проте Клосс і не думав відступати: зв’язкову треба врятувати, треба знайти інший вихід.

Це саме він повторив Арнольдові, коли через кілька хвилин зайшов до нього в квартиру. Старий був стривожений: кульгаючи, він нервово ходив по кімнаті, грюкав шухлядами і переглядав якісь папірці.

— Дивлюся, чи нема чогось підозрілого, — пояснив Клоссу. — Тепер я щовечора переглядаю свої речі. Радіостанції вони не знайдуть, а якщо знайдуть… — Арнольд махнув рукою.

Клосс сів на ліжко.

— А ти як гадаєш? — запитав він.

Арнольд знизав плечима.

— Центр сьогодні повторив наказ.

— Ти можеш описати портрет зв’язкової?

— Я не вимагав його, — відповів Арнольд.

— Попроси негайно.

— Я можу ввімкнути рацію тільки о четвертій ранку.

— Запізно. Що ж робити?

— Вип’єш чаю? Звичайно, сурогат, — пояснив Арнольд. — Можу ще почастувати тебе картопляниками. Більше нічого немає.

— Що ж робити? — повторив Клосс.

Арнольд мовчав.

— Кельд прийде на вокзал у супроводі гестапівців, — міркував обер-лейтенант. — Я зможу вистрілити в неї або у вестибюлі вокзалу, або на сходах, що ведуть на перон.

— Ти збожеволів!

— Є деякі шанси втекти. Я приїду туди в цивільному одязі, стрілятиму зблизька, несхибно.

— Центр не схвалить цього плану.

— Кельд мусить загинути, — твердо промовив Клосс. — Ідеться ж не тільки про життя зв’язкової і про документи, які вона везе. Сам же розумієш…

Арнольд кидав картопляники на сковорідку. Робив він це вправно і дуже швидко. Поставив на стіл бляшанку з мармеладом.

— Я люблю картопляники з солодким, — пояснив він. — І взагалі люблю всякі солодощі, тільки шкода на них витрачати купони.

Клосс підвівся.

— Що ти надумав? — стривожився старий.

— Те, що сказав. Іншого виходу я не бачу. Коли б я знав, що Інгрід до другої ночі не повернеться додому…

— І що тоді? — Арнольд заходився вже їсти. Він аж давився, запихаючи картопляники в рот пальцями.

— У мене є кілька непоганих пластикових “іграшок”, — спокійно сказав обер-лейтенант. — Навівши механізм на певну годину, я залишу одну з них у квартирі Інгрід. Мене й раніш відвідувала така думка, та жаль було тієї фрау Шустер. Але тепер…

— Ти завжди був сентиментальний, — зауважив Арнольд.

Наближалася вже десята вечора, коли Клосс знову з’явився в районі Шарлоттенбурга. Заходячи до ресторану “Золотий змій”, він залишив у роздягальні плащ і невеликий, але досить важкий портфель. Все-таки жевріла надія, що застане тут Інгрід (адже ж Мюллер міг запросити її на вечерю; Клосс був певний, що не видасть себе, бо Інгрід Кельд і раніше водилася з високими чинами СД) або Берту з Шульцом, які могли про неї щось знати. У залі було тіснувато; співала та сама співачка, грали те саме танго, і сиділи ті самі офіцери вермахту в своїх парадних мундирах. Клосс відразу побачив Шульца — той самотньо сидів за тим же столиком, що й учора.

— Ти сам? — запитав він, коли Клосс підійшов до нього.

— Як бачиш.

— А Інгрід? — У голосі капітана звучала неприхована іронія.

— Я шукаю її, — відповів Клосс. — Ти не знаєш, що могло з нею статися?

— Сідай і пий. Цей коньяк непоганий, і дають його тільки по блату. Сюди приходили гестапівці, любий мій. Ти їм дуже потрібний. Фріц Шабе, права рука нашого знаменитого гауптштурмфюрера Мюллера, тебе розшукував.

Клосс простяг руку до чарки. Він уже навчився стримувати себе. Шульц, який пильно стежив за ним, не помітив на його обличчі й тіні тривоги.

— Мене? — байдуже перепитав Клосс. — Якого дідька їм треба?

— Вони хочуть дізнатися, що сталося з Інгрід Кельд, — відповів капітан тим самим тоном. — І, напевно, вважають, що ти дещо про неї знаєш.

— Тільки те, що вона не прийшла на побачення. — Коньяк був і справді непоганий. Клосс довго нюхав запашний напій. — “Армагнак”?

— “Армагнак”, — підтвердив Шульц. — І ти нічого більше не знаєш?

— Я ж не святий дух, — різко відповів Клосс. — А чого їм треба від Інгрід?

— Не здогадуєшся?

— Ти говориш загадками. Я людина проста і люблю ясність. Кажи, що ти знаєш?

Шульц усміхнувся.

— Дуже мало, — поволі мовив він. — Тільки те, що Фріц Шабе вже допитував швейцара і якусь фрау Шустер. Їм, очевидно, дуже потрібна Інгрід Кельд.

— Гестапівці часто розшукують людей, яких уже тримають у себе.

— Ти сміливо говориш, — прошепотів Шульц. — Я не раджу тобі казати цього Шабе. Гадаю, що справді є якась важлива причина.

— Шабе тобі не сказав…

— Він поводився принаймні так, ніби Інгрід уже вбита, а йому доручено вести слідство.

— Але ж вона вийшла з дому лише кілька годин тому.

— Тим-то й ба. І ти кажеш, що Інгрід не прийшла з тобою на побачення. А може, вона домовилася ще з кимось, наприклад, з Мюллером… І до того ж зовсім не в інтимних справах…

— Ти так гадаєш?..

— Я нічого не гадаю, — різко перебив його Шульц. — А ось і Фріц Шабе…

Високий гестапівець у мундирі штурмбанфюрера наближався до їхнього столика. На правій щоці в нього був широкий шрам, окуляри й зачіска викликали в уяві образ рейхсфюрера СС. Клосс зустрічався колись з Фріцом на нараді в командора. Шабе тоді підійшов до нього, відрекомендувався і сказав: “Ви теж були на Східному фронті? Це добре. Такі люди нам потрібні в Берліні”. Тепер він говорив значно різкіше:

— Я вже годину розшукую вас, обер-лейтенанте Клосс. Де Інгрід Кельд?

— Я теж хотів би це знати. — Клосс підняв свою чарку і дивився на гестапівця. — Вип’єте з нами? Це “Армагнак”.

— Ми не жартуємо, — холодно сказав Шабе. — Це справа державної ваги. Наша розмова має офіційний характер. — Він сів. Шульц кивнув кельнерові, і той відразу приніс на таці ще одну чарку. Гестапівець навіть не пригубив.

— Тут щось не так, — почав Клосс, вирішивши, що найкращим методом оборони буде недооцінка запитань Шабе. — Панна Кельд вийшла з дому ще на початку сьомої, а зараз уже кілька хвилин на одинадцяту. Вона могла зайти до подруги або ще кудись…

— Ні, — раптом обірвав його Шабе. — Адже ви теж підозрювали, що тут щось сталося… Розпитували двірника…

— Вона не прийшла на побачення, — розсміявся Клосс. — Я трохи приревнував… Хотілося б знати, кому вона віддала перевагу…

— І тому ви допитувалися, чи ті люди в чорному “мерседесі” були в цивільному чи в формі?..

— Атож.

— Що ви робили потім?

— Нічого. Прогулювався вулицями, заглянув до кількох кав’ярень, нарешті, прийшов сюди… І все-таки я не розумію…

— Облишмо гратися в піжмурки, панове з абверу, — різко сказав Шабе. — Інгрід Кельд мала повернутися додому найпізніше о дев’ятій вечора…

— Невже вона домовилася і з вами?

— Обер-лейтенанте Клосс, ви забагато собі дозволяєте. Інгрід Кельд потрібна не мені, а рейху. Цього з вас годі?

— Годі, — відповів Клосс. — З цього треба було й починати, що вона ваша людина.

Шабе стукнув кулаком об стіл. Маска спокою зникла геть з його гіммлерівської пики.

— Ви що, гордуєте нами? Але якщо ви поцупили у нас з-під носа цю дівчину…

— Ви дозволите, пане штурмбанфюрер, — прошепотів Шульц, — доповісти про цю підозру адміралові?..

— Доповідайте, кому хочете!

— Заспокойтеся, Шульц, — втрутився Клосс. — Якщо йдеться про мене, то я ладний вам допомогти…

— Годі буде, коли ви не перешкоджатимете, — грубо відповів Шабе. — А може, вона все-таки прийшла до кінотеатру?

Вони дивилися один на одного. Клосс спокійно закурив, узяв чарку.

— Колись я поясню вам, — сказав він, — як я ставлюся до людей, котрі мене ображають. Невже ви гадаєте, що це я послав отих двох битих жаків у “мерседесі”, аби вони мені привезли Інгрід на побачення?

Шабе підвівся.

— Я пропоную вам, панове, нікому не розголошувати нашої розмови. Ми знайдемо дівчину, навіть якщо… — він не доказав. — Панове з абверу, — мовив перегодя, поправляючи окуляри жестом свого вождя, — полюбляють нічні кабаре. І зустрічаються тут, звичайно, зовсім випадково…

Шульц покликав кельнера і замовив ще пляшку коньяку. Здавалося, що розмова з Шабе не справила на нього ніякого враження. Штурмбанфюрер ще не встиг вийти, як капітан уже говорив Клоссові про двох дівчат, що самотньо сиділи за столиком біля вікна. Обидві були гарненькі й схожі одна на одну — повнолиці білявки з некрасивими ногами. Шульц пропонував розважитися: ще не пізно, та й не вертатися ж їм зараз до своїх холостяцьких квартир. Поки вони в Берліні, треба користатися з цього, а про Інгрід подбає Шабе. Нехай поклопочеться…

— Я візьму твій мотоцикл, — попросив Клосс.

— Навіщо? — враз серйозним тоном запитав Шульц, пильно дивлячись йому в очі.

Клосс передбачив це: обмірковуючи розмову з штурмбанфюрером, він дійшов висновку, що гестапо справді не знає, куди зникла Інгрід. А Шульцові щось відомо. Невже це якась гра між Канарком і Кальтенбруннером? Досі такого ще не траплялося, принаймні він не чув, щоб абвер викрадав агентів гестапо. Йому, зрештою, було все одно, на кого працюватиме Інгрід Кельд — на адмірала чи на Гіммлера. У Берліні в нього, Клосса, союзників не було, одні вороги.

— Навіщо? — повторив Шульц. — Ти хочеш шукати [нгрід Кельд на свій страх і риск?

— Припустимо.

— Вислухай мене уважно… Я раджу тобі залишитись тут і розважатися всю ніч… Жодна жінка не варта того, щоб заради неї важити кар’єрою.

— Навіть так? Ти все-таки щось знаєш?

Шульц роблено всміхнувся.

— Ні, друже, я справді не знаю, де зараз Інгрід Кельд… Але хоч би де вона була, шукати її не варто.

— Так ти даси мені свій мотоцикл?

— Ти страшенно впертий, Клосс. Я дам тобі мотоцикл, бо сподіваюся, що ти трохи погасаєш вулицями і підеш собі спати. Свіже повітря добре протверезить тебе. І забудь про Інгрід Кельд. Раз і назавжди забудь…

4


Клосс зупинив мотоцикл на розі Бісмаркштрассе. Ніч видалася зоряна, місяць висів над Берліном, освітлюючи чорні блоки будинків і руїн, скелети спалених кам’яниць з найхимернішими контурами. Обер-лейтенант вибрав чудовий спостережний пункт під вітриною крамниці, де продавалися капелюхи, крамниці з наглухо забитими дверима. Йому, ніким не поміченому, видно було звідси й вузький коридор Альбертштрассе, і кам’яницю, в якій мешкала Інгрід, і автомобіль перед під’їздом, з якого нещодавно вийшов Шабе в супроводі есесівців.

Клосс подумав, що йому пощастило, бо якби він приїхав на кілька хвилин раніше і зайшов, як збирався, у квартиру Інгрід, то гестапівці неодмінно застали б його там. Розмова з Бертою, однак, затяглася і допомогла Клоссові.

Берта виявилась набагато розумнішою і цікавішою, аніж здалося Клоссові під час першої зустрічі. Він застав її ще в театрі і запросив до маленької кав’ярні, де в цей час сиділи лише пенсіонери й закохані. Клоссові не довелося довго пояснювати суть справи, бо Берту вже допитував Шабе: Вона, розповідаючи про нього, легенько всміхнулася, сказавши: “Той пан Шабе, який прагне бути схожий на Гіммлера”.

Клосс зауважив, що побоюється за Інгрід, що він, звичайно, говорить з нею, з Бертою, не як офіційна особа, але коли вона знає щось таке, що допомогло б розшукати дівчину… Та Берта нічого не знала, в усякому разі, не знала про факти, які допомогли б натрапити на слід. Це саме вона сказала й Шабе. Проте Клосса цікавили не факти; він прохав Берту розповісти про Інгрід, хотів знати про неї якнайбільше. Він намагався здобути довіру панни Берти Вашке — і, певно, не без успіху, бо дівчина заходилася розповідати.

Інгрід, казала вона, протягом останніх місяців страшенно змінилася. Точніше, після смерті Гейні. Це було велике кохання, вони мали побратися восени цього року — весілля збиралися справити під час останньої відпустки Кетля. Інгрід вирішила оселитися в Берліні, хоч до цього мріяла забрати свого любого до Швеції, вирвати його, як вона казала, з пазурів війни. Гейні був музикантом.

— Я знала його давно, — мовила Берта, — ще до знайомства з Інгрід. Він навчався в консерваторії і заробляв на прожиття лекціями, бо порвав усякі стосунки зі своїм батьком, — тут дівчина трохи тривожно глянула на Клосса, — високим офіцером СД, а пізніше гауляйтером на Заході. Гейні не хотів брати від нього грошей — він був чудовий, справді чудовий хлопець. Це, ясна річ, не означає, що я у всьому була з ним згодна, — квапливо додала вона, і Клосс подумав, як важко колись буде визволити цих людей з тенет постійного страху й підозри.

— Коли Гейні приїздив з Польщі у відпустку, — вела далі Берта, — то розповідав досить погані речі про німців, дуже погані. Тепер я, звичайно, вже можу про це говорити: колись він навіть мав намір утекти до Швеції. Потім немовби змінився — зробився похмурий, мовчазний і тільки при Інгрід знову ставав колишнім Гейні. Закохані поїхали на кілька днів у гори і повернулися дуже щасливі. Я пам’ятаю також від’їзд Гейні до Польщі. Я теж проводжала його на вокзалі, Інгрід плакала там, хоч вона не плаче ніколи; а потім, коли поїзда вже не стало видно, вибухнула страшенним гнівом. Вона говорила так голосно, що я злякалася й хотіла втекти. “Я ненавиджу вашу Німеччину, — кричала вона, — ненавиджу вашу війну! Ви хочете панувати над світом, а вмієте тільки завдавати страждання іншим людям і собі теж. Німеччина буде знищена — і що швидше, то краще!”

Через кілька днів прийшла звістка, що Гейні загинув на вулицях Варшави, його вбили поляки. Я не могла впізнати Інгрід. Вона співала щодня і жила, здавалось, тільки на сцені. Після виступів замикалася в кімнаті Гейні й нікого до себе не пускала. Згодом повернулася до Швеції, а коли влітку приїхала знову, то до мене навіть не зателефонувала. Я зустріла її в бідненькому ресторанчику неподалік від зоопарку. Вона сиділа з якимось офіцером СД, здається, з цим же Шабе. Була напідпитку. Побачивши, підбігла до мене. “Я повинна помститися за смерть Гейні, — сказала вона, перш ніж ми поцілувалися. — І месником буду я. Світ підлий і жорстокий. Найкраще жити без ілюзій”.

Клосс запитав ще, чи Інгрід часто бувала в товаристві офіцерів СД. Берта відповіла на це ствердно. І сказала також, що кілька разів співачку запрошував до себе й генерал фон Больдт, колишній начальник Гейні. А обер-лейтенант Штольп… був перед тим з нею у театрі.

— Ви його бачили, — мовила Берта, — він запрошував до танцю Інгрід у “Золотому змії”.

Генерал фон Больдт! Клосса давно цікавив цей старий пруссак, котрий, як подейкують, ніколи не вшановував Гітлера надмірною симпатією. Однак це не заважало йому виконувати всі накази фюрера. Больдт руйнував Варшаву, Больдт командував армією на Південному фронті в Радянському Союзі. Тепер він, переведений у ставку Головного командування вермахту, виконував важливі штабні завдання. Больдт був слухняний, і водночас ширилися чутки, що він був одним з керівників військової опозиції проти Гітлера, опозиції, що жила передчуттям поразки. Чи могла його зацікавити Інгрід? Отже, абвер або Головне командування вермахту. А може, є ще якась версія? Може, Інгрід Кельд просто втекла? Нарешті — гестапо… Мюллер любив послугуватися провокацією. Треба добре пильнувати, щоб не потрапити в розставлені пастки.

Клосс не зводив очей з кам’яниці й нарешті побачив гестапівців, що виходили з під’їзду. Попереду крокував Шабе, за ним двоє гестапівців вели фрау Шустер. Літня жінка йшла випроставшись, несучи перед собою велику сумку, ніби грізну зброю. Навіщо Мюллер це зробив? А може, бідолашна фрау Шустер просто бовкнула щось зайве? Клосс не мав часу на роздуми. Коли автомобіль рушив, він почекав ще кілька хвилин і прослизнув у під’їзд. Клосс вважав, що гестапівці вже не повернуться, а якщо й повернуться, то нескоро. Отже, в нього є кілька хвилин. На сходах не було нікого. Своєю вісбаденською відмичкою він легко відчинив квартиру Гейні Кетля.

У коридорчику, в кімнаті й на кухні горіло світло — гестапівці забули його вимкнути. На кухні була розкидана постіль, на якій, напевно, спала фрау Шустер, відчинений буфет. Посуд, серветки, баночки, деякі продукти — все валялося на підлозі. Такий самий розгардіяш був і в кімнаті.

А втім, кімната обставлена гарно, якось інакше, ніж пересічні міщанські квартири, що їх Клосс бачив у Берліні. Балконні двері були завішені товстою барвистою тканиною, низенький стіл, тахта, кілька простих стільців і, звичайно, — на стіні великий портрет хлопця в лижному гольфі. Це, певно ж, Гейні Кетль. Клосс подумав, що в більшості німецьких квартир можна побачити фотокартки хлопців у мундирах.

Речі Інгрід Кельд валялися на підлозі, викинуті з шухляд і валізок. Гестапівці порозпорювали валізки, відірвали підкладку пальта, побили баночки і пляшечки з парфумами. Що ж вони шукали в своєї агентки? Що сподівалися знайти? Не довіряли їй? Але ж вона уже неодноразово довела їм свою лояльність. А можливо, гестапівці просто гадали, що при обшукові знайдуть щось таке, що кине світло на досі невідомі зв’язки Інгрід? Що дав цей обшук, Клосс, звичайно, не знав.

Обер-лейтенант присів на підлозі і ще раз переглянув речі Інгрід Кельд. Він був знайомий з інструкціями, що їх давали зв’язковим польської розвідки, і знав, де найлегше знайти схованки. Тому навіть не. глянув на сукні й туалетні дрібнички, які, однак, гестапівці оглядали найретельніше. З валізок та шухляд він повитягав паски для суконь і вовняних кофтинок, потім постягував з них пряжки і, користуючись складаним ножем, почав уважно їх промацувати. Нарешті, знайшов те, що шукав, — посріблена пряжка була тонка й вузенька, але всередині її містилася майже непомітна схованка. Клосс усміхнувся: гестапівці до цього б не додумалися. Він відігнув тонесеньку бляшку й витяг скручений папірець. Текст був зашифрований, але на звороті папірця Клосс все-таки побачив дописане, напевно, рукою Інгрід, прізвище — Едмунд Кірстговен. Він знав це прізвище — Кірстговен був резидентом американської розвідки в Швеції. Від кого Інгрід дістала цього папірця? Хто хотів через неї зв’язатися з американською розвідкою?

Кілька хвилин Клосс вивчав шифр. Він видався йому нескладним, але все-таки вимагав часу. Тому Клосс сховав папірець у запальничку, вимкнув світло і прочинив двері до кімнати. Проте вийти з квартири йому не вдалося.

Зупинившись у коридорі, він почув, що хтось відмикає замок. Інгрід? Гестапо? У кого могли бути ключі від цієї квартири? Клосс сховався в кухні. Звідтіля він побачив того чоловіка у відчинених дверях, у світлі, що падало з сходової клітки, і відразу впізнав його. Це був обер-лейтенант Штольп, ад’ютант генерала фон Больдта.

Він робив те саме, що недавно робив Клосс. Причинивши за собою двері, Штольп засвітив у коридорі електричного ліхтарика, увімкнув світло і заходився нишпорити в квартирі.

Клосс блискавично прийняв рішення. Витягши з кобури пістолет і знявши з запобіжника, наблизився, так тихо, що Штольп тільки тоді відчув його присутність, коли до нього доторкнувся холодний метал і пролунав голос:

— Не обертатися! Руки вгору!

Штольп виконав наказ.

— Розповідай, — прошепотів Клосс, тримаючи палець на куркові й торкаючись дулом пістолета потилиці Штольпа. — Де Інгрід Кельд?

— Не знаю.

— У тебе її ключі, тебе вже ніщо не врятує. Я рахуватиму до трьох і стрілятиму.

Штольп мовчав.

— Подумай як слід. Я пристрелю тебе, а потім викличу сюди гестапо, — схитрував Клосс. Він, зрештою, був певний, що Штольп також боїться Мюллера.

— Раз… два… — почав лічити Клосс і міцніше притиснув дуло до потилиці.

— Я не знаю, — прохрипів Штольп, — я виконую наказ.

— Чий? Говори — я не чекатиму й секунди.

— Генерала, — через силу вимовив Штольп.

Він усе-таки був не з хороброго десятка.

“Я на місці Больдта наказав би його розстріляти”, — подумки мовив Клосс. Тепер він уже знав, хто хотів використати Інгрід для встановлення зв’язку з американською розвідкою. Але чому вона не доповіла про це Мюллерові? А може, вона таки доповіла?

— Що тобі наказано тут знайти?

Штольп довго мовчав.

— Говори!

— Листа, — прошепотів він.

Клосс уже знав те, що хотів.

— Не рухайся! — наказав він і почав поволі відступати до дверей. Одначе Штольп, переставши відчувати дотик металу, спритно й продумано відскочив убік.

Але Клосс був спритніший; сильний удар, один із тих, які він годинами натреновував протягом кількох місяців, повалив Штольпа на підлогу. Клосс на мить освітив його обличчя ліхтариком і зачинив за собою двері. Збіг сходами вниз. Тепер він знав уже все, мав у голові навіть план дій, тільки часу для його виконання було обмаль…

5


Вілла генерала фон Больдта була далеко від центру міста, в районі, забудованому ще в тридцяті роки. Треба було перетнути Тіргартен і виїхати на широку алею, що вела трохи вгору. Добротні й чепурні будиночки, схожі один на одного, потопали в садках за металевими огорожами. Номер 58-й мав бути недалеко. Клосс збавив швидкість, потім скочив з мотоцикла й пішов безлюдним тротуаром. Навкруги панувала тиша, яку часом порушував гавкіт собак.

Задум Клосса був надзвичайно ризикований, проте він вважав, що інакше зробити не можна. Треба було переконатися, що Інгрід Кельд перебуває у фон Больдта і що вона не вийде на волю, а коли й вийде, то не раніше як завтра. Він знав, що розмова з генералом буде нелегка, але знав і те, що має в своїх руках неабиякі козирі. Щоправда, за браком часу не вдалося розшифрувати записки, та Клосс був упевнений, що саме фон Больдт намагається встановити зв’язок з Кірстговеном через Інгрід. Очевидно, вчора Штольп вручив Інгрід записку для резидента американської розвідки, а незабаром після цього генерал довідався (можливо, від Шульца, бо Шульц все-таки якось причетний до цього), що Інгрід Кельд працює й на гестапо. Генерал злякався, що його викриють, і вирішив діяти негайно. Чи він звелів ліквідувати Інгрід?.. Якби ж це знати напевно! Клосс розумів цих генералів, що після Сталінграда почали готувати змову проти фюрера. Вони поглядали на Захід, але ладні були до кінця боротися зі Сходом. Він не міг не зважати й на те, що Больдт зуміє-таки домовитися з Інгрід, а може, навіть і з Мюллером…

Тим часом він вирішив якнайкраще використати свої козирі. їх він перевірив, розмовляючи по телефону з фон Больдтом. Спочатку поїхав було до штабу Головного командування вермахту, де працював генерал. Черговий офіцер зустрів його здивовано й сказав, що фон Больдта вже немає і що до нього додому можна телефонувати тільки у винятково важливих справах. Клосс відрекомендувався і попросив з’єднати його з генералом.

— Сьогодні я нікого не зможу прийняти, — почув він голос фон Больдта, коли Клосс відрекомендувався йому офіційно.

— Йдеться про завдання, яке ви, пане генерал, доручили обер-лейтенантові Штольпу, — сказав Клосс тихо і з притиском.

На другому кінці проводу запала мовчанка: старий пруссак, напевне, щось обмірковував.

— Приїздіть, — нарешті різко кинув він у трубку.

Біля брами стояв солдат вермахту. Почувши прізвище Клосса, він натиснув кнопку — двері відчинилися. На східцях, що вели до вілли, на нього вже чекав обер-лейтенант Штольп. Він стояв без кашкета, з забинтованою головою. “Він не повинен би мене впізнати, — подумав Клосс, — я ж намагався змінити голос… та коли й впізнає…”

— Пан генерал на вас чекає, — сухо промовив Штольп.

У вітальні Клосс скинув плащ і, повагавшись якусь мить, взяв чорний портфель з собою. Він згадав про пластикову “іграшку”, яка спокійно лежала між паперами на дні портфеля. Коли не буде іншого виходу… Клосса провели до величезної кімнати з важкими меблями, письмовим столом під чималим портретом Бісмарка. На стінах ще висіли портрети Гінденбурга і Клаузевіца. У своєму домашньому святилищі генерал фон Больдт не знайшов місця для портрета фюрера. Господар сидів у глибокому кріслі за письмовим столом, монокль злегка викривляв його обличчя. На Клосса він дивився так, як дивляться на не дуже дисциплінованих підлеглих, у яких вистачає нахабства порушувати спокій своїх начальників усілякими дрібницями. Девізом генерала Больдта здавна були слова: “У зоні, що підлягає моїй владі, не може статися нічого надзвичайного”.

Він не подав Клоссові руки, показавши тільки на стілець. Обер-лейтенант Клосс не збирався викладати перед ним своїх карт, принаймні відразу.

— Я приятель панни Інгрід Кельд, — почав Клосс і глянув на генерала, але на обличчі старого пруссака не ворухнувся жоден м’яз. — Я відважуюсь припустити, — вів Клосс далі, — що ви, пане генерал, маєте в своєму розпорядженні матеріали (він подумки відзначив, що думку сформулював невдало), які можуть вплинути на долю цієї молодої дівчини.

— Ви, напевно, збожеволіли! — промовив генерал, а Клосс подумав, що кожний прусський офіцер, побачивши генеральський гнів, геть утратив би відвагу. Проте він не був прусським офіцером, і непорушне обличчя Больдта, окрім ненависті, викликало в нього, тільки азарт.

— Звичайно, ви можете заперечити, пане генерал, — спокійно сказав Клосс, — але тоді я думатиму, що то обер-лейтенант Штольп на свій страх і риск і без наказу намагався вчинити обшук у квартирі панни Кельд, користуючись при цьому її власними ключами.

— Мої офіцери все роблять тільки з мого наказу, — зауважив генерал і запалив сигару.

“А він все-таки до певної міри лояльний”, — подумав Клосс.

— Ви дозволите, пане генерал, запалити й мені? — запитав уголос.

— Авжеж, — буркнув фон Больдт, не запропонувавши йому сигари.

— Отже, якщо, — Клосс уже говорив майже пошепки, — Штольп не діяв на власний розсуд, то те, що він шукав, було потрібне особисто вам, пане генерал. А ключі він міг одержати тільки з рук Інгрід Кельд, яка десь о пів на сьому вечора зникла при загадкових обставинах.

— А що там шукав Штольп? — Генерал витяг монокль і тепер з певною цікавістю розглядав Клосса.

— На це, пане генерал, ви легко знайдете відповідь, — чемно відповів обер-лейтенант.

— Дурниці! Я не люблю наклепів, юначе.

— Я вважаю, — генералів гнів не справляв на Клосса ніякого враження, — що Штольп погано виконав своє завдання.

Вони міряли один одного поглядами. Генералові фон Больдтові за все життя ще ні разу не доводилося розмовляти з якимось там обер-лейтенантом як з рівним.

— Чого ви все-таки хочете? — пробурмотів він.

Клосс ледь помітно усміхнувся; обличчя генерала вже трохи проясніло.

— Небагато, пане генерал. Підтвердження, — Клосс якийсь час не міг підібрати потрібного слова, — що Інгрід Кельд перебуває у вашому розпорядженні. І кілька слів про те, що ви збираєтесь з нею зробити.

Генерал мовчав. Повагавшись якусь мить, він простяг Клоссові сигару й срібний ножик.

— Звідкіля вам відомо про Штольпа? — запитав він.

— Я бачив його в квартирі Інгрід Кельд.

— То це ви його так почастували?

— Авжеж.

— Що вам ще відомо?

— Багатенько, — відповів Клосс. Він все ще не збирався відкривати своїх карт.

— Нічого ви не знаєте, — несподівано промовив генерал. — Ви що, мріяли про лаври в гестапо?

— Я не сказав, що маю намір піти до Мюллера. У нього є кого послати на розшуки Інгрід.

Клосс глянув на генерала й подумав, що, певно, припустився якоїсь помилки. Фон Больдт усміхався. Але за мить його обличчя знову стало серйозним.

— Штольп намолов вам усяких дурниць. (“Він не вірить, — подумав Клосс, — що я знайшов ту записку, але хай вважає так і далі”). Якщо ви порядний німецький офіцер, а я вас все ще за такого маю, — це звучало майже патетично, — то ви повинні мені довіряти й розуміти, що всі мої діяння — в ім’я блага великої Німеччини, — генерал глянув на портрет Бісмарка. — Честь офіцера велить вам бути дисциплінованим і мовчати.

“Старий дурень, — подумав з люттю Клосс. — Якби я тобі сказав, що в мене твоя записка до Кірстговена. — Він глянув на свій портфель, що лежав коло нього на підлозі. — Звичайно, ти міг би наказати ліквідувати мене, хоч черговий офіцер і знає, що я поїхав до тебе… Правда, черговий офіцер мовчатиме”.

Клосс думав над усім цим і водночас говорив:

— Отже, ви, пане генерал, не хочете нічого сказати мені про Інгрід Кельд?

— Шантаж вам не вдався, — відповів генерал. І згодом додав: — Пораджу вам, юначе: забудьте про неї.

“Це вже занадто”, — подумав Клосс.

— І ще одне: забудьте й про нашу розмову.

— З великою охотою, пане генерал, — прозвучало це, однак, досить фамільярно. — З великою охотою, — повторив Клосс. — Коли б тільки я був певний…

— У чому?

— У тому, що Інгрід Кельд не поїде ранковим поїздом до Стокгольма.

Клосс подумав, що сказав зайве. На обличчі генерала з’явилося здивування. Він вклав у око монокль і дивився на Клосса з неприхованою цікавістю.

— Не розумію.

— Я міг би мати таку певність?

— Хай так, — відповів генерал фон Больдт.

— Тоді дозвольте мені йти, пане генерал.

“Ми обидва припустилися помилок, — застібаючи плащ, міркував Клосс уже в коридорі. — Старий пруссак навіть не спробував витягти з мене, що я знаю насправді, а я сказав трохи забагато. Якщо Інгрід Кельд розповість Больдтові, яке завдання дав їй Мюллер на сьогоднішню ніч, генерал може здогадатися, в чім річ, і я в його руках. Але ж і він у моїх теж. Як кажуть — зловив козак татарина… Тільки б він не випустив Інгрід! Цікаво, що буде далі? Що він учинить?”

Генерал фон Больдт набрав по телефону тільки йому відомий номер і довго чекав, аж поки в трубці почувся знайомий голос. Потім покликав Штольпа і наказав йому привести до кабінету Інгрід Кельд.

6


Інгрід Кельд, дівчина, яку Клосс вже понад двадцять годин марно намагався вбити, сиділа навпроти генеральського письмового столу.

— Ви курите? — запитав фон Больдт.

— Я можу не курити й не пити, — відповіла Інгрід, виказуючи всім своїм виглядом байдужість і зневагу. Вона дивилася на портрет Бісмарка; обличчя залізного канцлера здавалося їй симпатичнішим і людянішим, ніж обличчя господаря кабінету.

— Я не люблю воювати з жінками, — рішуче мовив фон Больдт.

— Зате ви любите ув’язнювати жінок у своєму власному підвалі, — миттю відрізала співачка.

— Облишимо гратися в піжмурки, люба пані. — Генерал уклав монокль і потягся по сигару. — Ставка надто висока. Я, звичайно, думаю не про себе і не про своїх підлеглих, я думаю про Німеччину. Ви, пані, доброхіть зголосилися допомогти мені і передати мого листа… — тут він кашлянув, — певній особі в Стокгольмі.

— Я виконала б свою обіцянку.

— Ви жартуєте, пані, — чемно сказав генерал. — Сьогодні вранці мені доповіли, що ви… — він знову кашлянув, — працюєте в Мюллера з гестапо. Це правда? — різко спитав він.

Інгрід вагалася лише якусь мить.

— Так, це правда.

Фон Больдт зітхнув.

— Мені не хотілося вірити, — мовив він, — коли я це почув. Я не збираюся випитувати, чому ви так вчинили, але зараз вимагаю від вас чітких і відвертих пояснень. Не знаю, чи зможу випустити вас на волю, але… але не виключено, що дам вам можливість вижити. Отже, прошу: що знає Мюллер?

— Нічого, — відповіла Інгрід.

— Брехня, — генерал не підвищив голосу. — Де мій лист?

— У моїй квартирі.

— А точніше — де?

— Пане генерал, — Інгрід вперше глянула на нього, — я поверну вам листа, якщо ви повернете мені волю. Присягаю, що не сказала Мюллерові ані слова. Я… — вона хотіла зараз пояснити йому найважливіше, але була певна, що він не зрозуміє.

Що може знати прусський генерал про кохання? Інгрід жила тільки для Гейні, думала тільки про Гейні. “Ми маємо право ненавидіти”,— сказав він колись. Коли ж він загинув, вона повторювала ці слова, додаючи: “Ми маємо право на помсту”. Помста тепер стала метою її життя. Інгрід кинула виклик убивцям свого коханого… Вона не відчувала ні докорів сумління, ні жалю тоді, коли віддавала в руки Мюллерові чергову жертву. “Смерть Гейні Кетля, — сказав їй тоді гауптштурмфюрер, — дорого їм коштуватиме. — І додав: — Я розумію і поцінюю вашу ненависть. Я теж ненавиджу”.

Інгрід відчула, що генерал пильно дивиться на неї.

— Я… повторила вона. І додала байдуже: — Я працюю тільки проти поляків.

Генерал трохи помовчав. Його похмуре обличчя ледь проясніло.

— Як би хотілося в це вірити… — стенув він плечима. — Простодушна і невинна брехня, люба пані. Щирість доводять по-іншому.

— Я гадала, — прошепотіла Інгрід, — що ви, начальник Гейні, довірятимете мені.

Їй уже, власне, було байдуже, чи цей літній чоловік довірятиме їй. Вона боялася повернення до Стокгольма, боялася самоти. Колись просила Мюллера доручити їй справді ризиковане завдання, ладна була поїхати навіть до Варшави, якої ніколи не бачила, й поглянути на вулиці, де загинув Гейні, на людей, які бачили з вікон, як він загинув, і якщо й не стріляли самі, то все ж раділи тому пострілові.

А Гейні ж і справді у думках був з ними. Тому, вбиваючи його, вони зрадили. “Тому і я зрадила”,— подумала вона.

“Ти зовсім не розумієш цієї війни, — казав, бувало, Гейні, — ти наївна шведка. Але я тебе дуже кохаю”, — відразу ж додавав він.

— Я повинен довіряти агентові гестапо, — перебив плин її думок генерал. І відразу ж після цього були сказані слова, яких би вона воліла не чути ніколи. Інгрід здалося, що її зненацька пробудили від сну і кинули в таку жорстоку дійсність, таку голу й порожню, що всі подальші події будуть уже тільки болем і розпачем.

— Довіряти жінці, — повторив генерал, — яка допомагає тому самому Мюллерові, що вбив найближчу їй людину…

— Що ви сказали! — вигукнула вона. — Гейні вбили поляки!

Генерал був безжалісний.

— Це офіційна версія, люба моя, — пояснив він. — У мене вже немає причин приховувати цього. Виявилося, що обер-лейтенант Кетль зрадив, працюючи з польською підпільною організацією. Мюллер ліквідував його особисто. Як на мене, то краще було б, якби його судив польовий суд, але й метода Мюллера по-своєму добра: родина Кетля, а особливо його батько, не зазнали ніяких прикрощів, а ви… Я все-таки думав, що Мюллер вам усе розповів…

Інгрід мовчала, бо вже відучилася плакати.

Їй здавалося, що вона чує голос Гейні: “Ти просто наївна шведка”. Потім подумала про людей, яких видала до рук гестапо. Перед очима постало обличчя вбитого на вокзалі. “Не пощастило”, — сказав тоді Мюллер. Він любив убивати особисто.

— Я ще раз повторюю, — допитувався генерал, — де мій лист?

Хіба її тепер цікавив генерал фон Больдт та його лист до Кірстговена? Вона мовчала, дивлячись на генерала повними ненависті очима.

— Ви не хочете відповідати! — Генералові вже урвався терпець. — То, може, ви хоч скажете, хто такий обер-лейтенант Клосс? І чому він так цікавиться вами?

Клосс? їй здавалося, що вечір, проведений у “Золотому змії”, це вже далеке минуле. Коли ж це було?

— Клосс дуже хотів, щоб ви не їхали ранковим поїздом до Стокгольма. Чому? Ви мене чуєте?

— Чую, — незичливо відповіла вона. — …Клосс хотів… — Інгрід подумала, що Мюллер нетерпеливо розшукує її і що ще один зв’язковий — людина, яку вона має зустріти на вокзалі, незабаром опиниться в смертельній небезпеці… — Відпустіть мене, — прошепотіла вона.

— Спершу ви все розповісте. Подумайте — я даю вам час до ранку.

Підвал, куди Інгрід замкнули знову, був задушливий і сирий. Високо вгорі, над дерев’яною лавкою, виднілося щільно зачинене ґратчасте віконце. На кам’яній підлозі солдат вермахту поставив склянку чаю і тарілку з хлібом, помащеним маргарином та повидлом. її не збиралися морити голодом.

— Я не їстиму, — сказала Інгрід.

Солдат, юний хлопчина у касці й з автоматом, дивився на неї з якоюсь жадібною цікавістю… Може, він бачив її в театрі. А може, взагалі ніколи не стикався з жінками, такими, як вона, жінками з іншого світу.

— Їжте, фройляйн, — лагідно прошепотів він. А потім кинув на лавку свою вдяганку. — Вночі холодно.

Відтак, обережно зачинивши за собою двері, вийшов. Інгрід почула, як клацнув замок. У дверях було щось схоже на вічко — вузеньке віконечко, а точніше — щілина, крізь яку дівчина побачила темний коридорчик і солдата, що схилився на столик коло стіни. Поклавши автомат поруч, він скинув чобіт і шкарпетку й заходився масажувати собі ногу. В будинку панувала вже цілковита тиша. Інгрід снувала туди й назад між дверима і лавкою, лічачи кроки, намагаючись не думати, не відчувати, не прагнути. Але все-таки відчувала і прагнула. Вона усвідомлювала, що мусить звідси вирватися, що її знову огортає жадоба помсти, а далі… Вона вже знала, що буде далі, і не відчувала страху…

За кілька хвилин у голові Інгрід визрів готовий план. Трохи жаль було дівчині цього солдатика, що кинув їй на лавку свою вдяганку, але якби їй навіть довелося зараз убити, вона б убила не вагаючись.

Вона розстебнула блузку, почала гатити в двері, а потім закричала…

Клацнув замок, і на порозі з’явився солдат з автоматом через плече.

— Що сталося, фройляйн?

— Я задихаюся! — вигукнула Інгрід. — Тут немає чим дихати. Відчиніть, будь ласка, вікно. Я туди не дістану.

Солдат подивився вгору, на заґратоване віконце, — став на лаву. Автомат заважав йому, і він поставив його до стіни.

Все сталося так, як Інгрід собі й уявляла. Солдат, довгенько поморочившись з вікном, що було забите наглухо, нарешті відчинив його. Потім обережно скочив з лави — і саме в цю мить дівчина вхопила автомат і з усієї сили вдарила його прикладом по голові. Вартовий зсунувся з лави, а точніше осів на підлогу, і на його обличчі відбилося здивування.

Інгрід вискочила в коридор.

Сходи вели до якихось сіней, просторих і темних. Інгрід намацала двері, обережно відчинила їх і опинилася в кухні. Побачила перед собою широке вікно й місяць, що висів над садом. В усьому будинку стояла тиша. Інгрід була на волі. Зараз вона вистрибне у вікно, перебереться через високу металеву огорожу, що оточує віллу, й опиниться в далекому, невідомому їй районі Берліна. А потім пішки добиратиметься до центру міста.

7


У той час, коли Інгрід Кельд розмовляла з генералом фон Больдтом, Клосс крокував довгим, яскраво освітленим коридором резиденції абверу. Черговий офіцер відчинив двері, і вони разом зайшли до першого секретаріату. Капітан, що стояв за письмовим столом, глянув на Клосса й зняв телефонну трубку. Доповів про відвідувача і, дочекавшись відповіді, буркнув:

— Ідіть далі!

Ця церемонія повторилася ще двічі. Біля кожних дверей стояв унтер-офіцер вермахту, виструнчений і байдужий, схожий більше на статую, ніж на вартового. Клосс уже був колись у адмірала і знав цей церемоніал, який тоді видався йому більше смішним, ніж грізним. “Метод впливу на уяву”, — думав він зараз, чекаючи в останньому секретаріаті біля письмового столу вже не капітана, а підполковника.

Коли він під’їхав на стоянку автомашин абверу, щоб поставити там мотоцикл, і побачив Шульца, відразу збагнув, що генерал фон Больдт встиг скоріше, ніж він сподівався, зробити наступний хід.

— Сам старий хоче тебе бачити, — повідомив Шульц. — Негайно.

Отже, Больдт зателефонував адміралові! Невже й Канаріс через старих пруссаків шукає зв’язку з американською розвідкою? Клосс зрозумів, у якому небезпечному становищі він опинився. Адмірал — це не Больдт! Усі козирі, які має в своїх руках Клосс, можуть в одну мить обернутися проти нього. Наміри шефа німецької розвідки залишаються таємницею, бо цей досвідчений гравець ніколи і ні з чим не ходить навмання: інтриги, які він плете, завжди багатоярусні. Можливо, він хоче нацькувати Больдта на Гіммлера, а може, надумав цього ж Больдта продати, щоб заслужити довіру в фюрера, бо саме ж він, а не Кальтенбруннер, напав на слід змови… Та й невідомо також, що сказав йому Больдт. То якої ж дотримуватися тактики? Клосс вирішив, що є тільки одна можливість…

— Портфель і зброю залишіть, будь ласка, в секретаріаті, — попередив підполковник і розчинив широко двері.

Від порога до письмового столу, що стояв посеред величезної кімнати, — кільканадцять кроків. Клосс крокував, неначе на учбовому плаці, а потім застиг, дивлячись на адмірала — малого й непримітного на тлі великого портрета фюрера. Шеф розглядав його уважно, з спокійною цікавістю знудьгованого начальника. Обличчя адмірала чимось нагадувало хижого птаха.

— Ганс Клосс, — відрекомендувався прибулий обер-лейтенант.

— На кого ви працюєте? — закричав шеф.

Клосс знав, що відповідати треба негайно і не вагаючись. Все залежатиме від того, чи цей фахівець таємної війни повірить його словам.

— Я працюю на вас, пане адмірал!

— Чому вас цікавить Інгрід Кельд?

— Я закохався в неї, — Клосс відповів, не вагаючись і секунди.

Адмірал замовк. Він знову дивився на Клосса і, напевне, зважував його відповіді. Зважував їхню ймовірність.

— Ви, мабуть, ідіот, Клосс! — гримнув шеф.

— Так точно, пане адмірал, — відразу ж погодився обер-лейтенант. Він усе ще сподівався, що було б непогано, якби Канаріс повірив, що Клосс у цьому спектаклі грає роль комедіанта, коханця-невдахи, заплутаного в інтригу, сенсу якої не може збагнути.

— Це ми вже встановили, — несподівано лагідно усміхнувся адмірал. — А зараз швидко кажіть: що ви знаєте?

Треба справді говорити швидко, не вагаючись, не добираючи слів. Адмірал відразу може вловити будь-яку фальш. І Клосс розповів, що зникла Інгрід, що він вирішив її знайти на свій страх і риск і саме тому пішов до неї на квартиру. Там він захопив зненацька Штольпа, ад’ютанта генерала фон Больдта, котрий признався йому, що, за наказом свого начальника, шукає якогось листа.

— Я гадав, пане адмірал, — вів далі Клосс, — що йдеться про любовні листи генерала до панни Кельд. Вона, очевидно, не хотіла повернути йому тих листів, а генерал боявся скомпрометувати себе. Я підозрював також, що генерал намагався вести з панною Кельд якісь переговори і що вона знаходиться у нього на віллі. Зізнаюся, що я робив це все під впливом ревнощів і страху за свою дівчину…

Чи повірить цьому Канаріс? Чи є якийсь шанс, що він проковтне цю казочку.

— Ви шантажували генерала?

— Я вважаю, пане адмірал, що таке визначення не зовсім точне.

Адмірал знову зважував відповідь. Він навіть заплющив очі — певно, був дуже стомлений, бо обличчя його здавалося майже сірим.

— Ви кривите душею, пане Клосс, — нарешті тихо сказав він. — Доволі вміло, але кривите. Ви не такий, якого хочете зіграти в моєму кабінеті.

— Я просто відвертий, пане адмірал! — вигукнув обер-лейтенант і відчув, що струна ось-ось лопне.

— Відвертість? — скривився адмірал. — У нашій службі? Я дещо чув про вас… Гаразд, я ладний проковтнути цю версію, — в його голосі забриніла іронія. — Я переконаний, що ви не хочете завдавати клопоту начальству… своїми дурощами. Бо це ж дурощі, правда? — У голосі адмірала з’явилися владні нотки. — Якщо ми обидва щось знаємо, тобто якщо ви вважаєте, що я теж знаю, то це тільки ваше припущення. Ви згодні?

— Так точно, — відповів Клосс.

— Отже, треба мовчати. Ви вже про все забули. І пригадаєте тільки тоді, коли я накажу. Якщо я дам вам такий наказ, тоді ви мусите дещо згадати. А коли вам заманеться працювати на когось іншого, то я знайду вас і під землею. Один із підлеглих Мюллера кілька годин тому розмовляв з вами і паном Шульцом, правда?

— Так точно!

— Їх цікавить ця справа. Я вважаю, що версія, нібито генерал фон Больдт мав щось спільне з Інгрід Кельд, є всього-на-всього витвором вашої фантазії. Може, вона вам приснилася?

— Так точно!

Адмірал криво усміхнувся.

— Ваші почуття не цікавлять мене, пане Клосс, про Інгрід Кельд забудьте. Раз і назавжди.

Клосс повернувся в секретаріат, взяв свого портфеля й одягнувся. Вони, здається, не заглядали до портфеля! Якби заглянули, йому було б важко тоді вибратися з цього будинку. Крізь тонку шкіру Клосс намацав свою пластикову іграшку. На місці!

Він поволі рушив широким коридором, обминаючи вартових коло дверей. Ці живі статуї, здавалося, не помічали його. Він дихнув на повні груди тільки тоді, коли опинився на вулиці. Проте радіти було зарано: це ще не кінець, ця ніч принесе ще йому, певно, чимало несподіванок. Адже ж Мюллер і його підлеглі шукають Інгрід Кельд по всьому Берліні. Цікаво, чи гауптштурмфюрер звелів за ним стежити? Коли навіть і так, то Клосс вважав, що йому все-таки вдалося заплутати гестапівських хортів по дорозі від штабу до вілли фон Больдта. Але він не був у цьому цілком певний. Тому вирішив іти додому й чекати виклику Мюллера — не сумнівався, що такий виклик буде.

“Найгірше те, — думав Клосс, — що я опинився між Канарком і Кальтенбруннером. Це, правда, має і свої переваги. Інформація про інтриги абверу і спроби зв’язатися з американцями знадобляться Центрові. Треба дивитися на союзників! А офіцерська змова?”

Клосс мимоволі задоволено усміхнувся: він, звичайно, не довіряв цим панам у мундирах, котрі виконували всі накази фюрера на Сході й на Заході. Він, якщо це буде можливим, ладний урятувати їх від гестапо, але не більше. Так чи інакше, пан гауптштурмфюрер Мюллер багато від нього не дізнається.

Запрошення в гестапо прийшло, однак, значно швидше, ніж він сподівався. Клосс дійшов ще тільки до Кюрфюрстендаму, як коло тротуару загальмував чорний автомобіль. З нього вискочив Фріц Шабе і досить-таки чемно запросив Клосса в машину. Сидячи між двома есесівцями з незворушними обличчями, як і в вартових Канаріса, обер-лейтенант обмірковував дві справи, котрі зараз здавалися йому найважливішими: чи Мюллер знає про його візит до Больдта і що робити з чорним портфелем? Якщо гестапівці привезуть його як заарештованого, то відберуть і портфель. А тоді… Клосс відчув у роті якусь гіркоту. Це кінець, а в нього немає з собою отрути. Чи ж витримає? Треба намагатися довести гестапівців до люті — тоді є можливість, що вони застрелять його не зволікаючи.

У кабінеті Мюллера горіло яскраве світло. Клосс сидів на стільці посеред кімнати. Портфель тримав на колінах. Він повинен встигнути вихопити “іграшку” — ця думка трохи заспокоювала його. До нього поступово повертався азарт гравця, якого він часом боявся і який все-таки допомагав у найважчі хвилини.

— Розказуй, де Інгрід Кельд? — гаркнув Мюллер.

Клосс мовчав.

— Розказуй! — верескнув гестапівець. Методи цього фахівця були, однак, досить примітивні.

— Я хочу тобі нагадати, — почав Клосс, — що ти розмовляєш з німецьким офіцером.

Якусь мить Клоссові здавалося, що Мюллер його вдарить; він майже впритул бачив обличчя гестапівця, витріщені очі й кадик. Нарешті Мюллер опанував себе.

— Ви не хочете говорити, — процідив він крізь зуби, наголошуючи на слові “ви”. — Нам уже доводилося мати справу з різними німецькими офіцерами.

— Я не знаю, — спокійно відказав Клосс. — Мені, на жаль, не вдалося цього встановити.

Його спокій і чемність вивели німців з рівноваги.

— Про що йшлося під час зустрічі з адміралом? — запитав Мюллер.

“Отже, вони знають про це”, — подумав Клосс.

— Зателефонуйте, будь ласка, адміралові, — не гаючись, відповів вій.

— Ви глузуєте з нас! — закричав Мюллер. — Ви, певно, ніколи не мали справи з гестапо. Та й не знаєте ще, чи вам вдасться взагалі звідсіля вийти… Я… — він поперхнувся власними погрозами.

“Зараз”, — подумав Клосс. І схопився з стільця. Його крик анітрохи не поступався крикові Мюллера.

— Мені соромно за вас! — загримав Клосс. — Ви поводитеся, як звичайні есесівці! Як ви ставитеся до офіцера, котрий хоче з вами працювати! Як до ворога!

— Ви хочете з нами працювати? — повторив Мюллер. На його обличчі з’явилося здивування. — Може, закурите, обер-лейтенанте?

“Крик діє на них, як холостий постріл”, — подумав Клосс.

— Охоче, — відповів він.

— Давайте поговоримо по-діловому. Сідайте. Чи розмова з адміралом стосувалася й Інгрід Кельд?

Клосс затягся димом. Він почував себе зараз як гравець у покер, що має дві пари і не може їх звірити. У суперника був принаймні фуль.

— І так, і ні, — сказав він.

На обличчі Мюллера з’явилася недовіра.

— Що це означає? — пробурмотів він.

— Адмірал, — поволі говорив Клосс, — дуже хотів би знати, чому вас цікавить Інгрід Кельд. Він вилаяв нас, тобто мене й Шульца, за те, що ми її випустили з рук. Вважав, що її можна було використати.

— Он як! — Важко було зрозуміти з цих слів, чи Мюллер вірить. — Отже, ви вважаєте, що адмірал не знає, де Інгрід Кельд?

— Не знає, — відповів Клосс і подумав: не виключено й те, що одного дня Канаріс продасть його, Клосса. Він, звичайно, не дав би й ламаної копійки за лояльність шефа німецької військової розвідки, але зараз не міг грати інакше.

— Ми все-таки гадали, — мовив Мюллер, — що в абверівців теж рильце в пушку. Викрали в нас прекрасну агентку! — верескнув він, знову втрачаючи контроль над собою. — Бо заздрять моїм успіхам. Канарісові кортить довести фюрерові, що тільки його апарат чогось вартий. Але це йому не вдасться…

— Пане гауптштурмфюрер, — сказав Клосс і знову відчув подих великої гри, — я вчора ввечері був з Інгрід у “Золотому змії”. Бачив, як вона, розмовляла там з якимось молодиком у цивільному… — Гестапівці слухали з величезною увагою, а Клосс снував далі свою химерну оповідь. — Я, певна річ, не надав тоді цьому епізодові ніякого значення, ба, навіть забув про нього і лише сьогодні пізно ввечері якось зіставив цей факт із зникненням Інгрід… (“А якщо Больдт все-таки випустить шведку, отоді я матиму халепу”, — думав він. Та вже після розмови з генералом це навряд чи могло статися). Отже…

— Як виглядав цей чоловік? — закричав Мюллер.

— Високий, з худим, видовженим обличчям. Характерний шрам на щоці. Як у пана Шабе…

Клосс змовк. Мюллер підозріло глянув на свого помічника.

— Я не чув, на жаль, їхньої розмови, але коли проходив повз них, то кілька слів запам’яталися мені: завтра в Потсдамі.

— Чому ви про це нічого не сказали?

— Я ревнував Інгрід. Думав, що йдеться про якесь побачення. Вночі їздив у Потсдам…

— Ага, то ви їздили мотоциклом у Потсдам?

— Авжеж, — відповів Клосс.

— Шабе! — вигукнув Мюллер. — Негайно машину з солдатами і в Потсдам! Ви поїдете з нами?

— Ні. Я хотів би вже вернутися додому, — промовив Клосс. — Гадаю, що на сьогодні з мене вистачить.

8


Цього Клосс, однак, не сподівався: його завели в гараж у глибині якогось дворища і коли він глянув на їхні обличчя, холодні й рішучі, то зрозумів, що найважче ще попереду. Виходить, чатували на нього неподалік від резиденції гестапо. А потім виринули з пітьми і вхопили його попідруч… Шульц і Штольп. Елегантний Шульц і незграбний ад’ютант Больдта з перебинтованою головою.

— Ви збожеволіли! — сказав Клосс.

Ті мовчки ввели його в гараж і обидва витягли зброю, Клоссів пістолет Шульц сховав собі в кишеню.

— Гансе, — промовив Шульц, — Гансе, наївний чоловіче… Ти гадав, що нас ошукаєш. Я ж тобі казав: сиди собі в “Золотому змії”. Вклепався ти в паскудну історію, голубе…

— Працюєте разом, — серйозно мовив Клосс. — Я здогадувався про це.

— Не панькайся з ним! — гаркнув Штольп. — Це він так почастував мене. — Штольп помацав рукою голову. — Розповідай! — звернувся він уже до Клосса. — Що ти наговорив Мюллерові?

Клосс зненацька пирснув сміхом. Страшенно дурне становище! Що це за клубок!

Обоє дивилися на Клосса, як на причинного…

— Розповідай! — крикнув Штольп.

— Дурненький мій, якби я їм хоч що-небудь сказав, то ви б уже тут не корчили з себе героїв. А втім, ви переконаєтесь у цьому за годину: Мюллер не прийде до Больдта і не знайде Інгрід Кельд.

— Це вже не має ніякого значення, — промовив Шульц. — Ця дівчина втекла!

Тепер йому вдалося вивести Клосса з рівноваги. Отже, все надаремно! Весь задум розвалився, як карткова хатка! Інгрід Кельд знову на волі! Смертельна загроза нависла не тільки над зв’язковою, а й над ним теж!

— Ідіоти! — вибухнув Клосс. — Як ви могли дозволити їй втекти! А нехай вас… — Тут йому кортіло вилаяти їх по-польському. Німецькі лайки не були такі соковиті.

Обидва офіцери дивилися на нього страшенно здивовано. Цей вибух люті був цілком щирий: вони не мали в цьому сумніву.

— Так ти їй не допомагав утекти?

Вони гадали, що це він! Ну, звичайно, у них були підстави так думати. Тепер вони нічого не розуміють.

— Я не приховуватиму, — сказав Шульц, — що ми вскочили в халепу. Інгрід Кельд знає надто багато. Та й ти теж знаєш багато…

— …але ти в наших руках, — докінчив Штольп і зняв із запобіжника пістолет.

— Мені прикро, Гансе, — Шульц теж підняв зброю.

— Сховайте свої іграшки. — У голосі Клосса не було нути страху, тільки лють. — Ви телепні, справжні телепні! І вся ваша офіцерська конспірація — дитяча забавка, цукерка для гестапо… Ви поводитеся, як блазні… Ти, Шульце, гадаєш, що я не залишив собі шляху для відступу? Якщо мене не стане, лист до Кірстговена потрапить у належні руки, — тепер Клосс відкрив свої козирі. Більше йому нічого не лишалося! А що він, шантажуючи, трохи переборщив…

— Ти знаєш! — крикнув Шульц.

— Знаю… і навіть більше. Я хочу врятувати вас, ідіоти, ще раз хочу вас врятувати… Сховайте ж нарешті свої іграшки!.. Хоч користі з вас, власне кажучи, ніякої… Нічого ви не варті, панове офіцери…

Шульц поклав пістолет у кобуру. Штольп, повагавшись якусь мить, зробив те саме.

— Я хотів би тебе, Гансе, мати за спільника, — сказав він.

— Май за кого хочеш, — знизав плечима Клосс.

Згодом йому доведеться розплутувати всю цю справу і розіграти її до кінця. Тепер же його цікавило зовсім інше: коли втекла Інгрід, як саме і скільки в нього лишилося часу? Точніше, тільки останнє: скільки ще лишилося часу? Минуло кілька хвилин — і Клосс ступав уже по сходах будинку на Альбертштрассе. Він вважав, що Інгрід або ж повернеться додому і звідти зателефонує Мюллерові, або ж з вілли Больдта піде в гестапо і приїде з Мюллером по свої речі. Поки вона дістанеться до центру міста, мине більше години. На вокзалі їй треба бути о другій годині ночі, щоб видати в руки гестапо зв’язкову, що прибуває з Парижа. Поїзд до Стокгольма, яким вона мала поїхати, відходить двома годинами пізніше. Отже, можна сподіватися, що ці дві години Інгрід почекає на вокзалі. Клосс глянув на годинник — було п’ять хвилин на другу. Якщо Інгрід Кельд схоче встигнути забрати речі, вона повинна прийти сюди найпізніше через двадцять хвилин.

І раптом у голові Клосса сяйнула нова думка: а що, як ризикнути?

Двері квартири були замкнені. Прислухавшись до тиші, що панувала за дверима, обер-лейтенант дістав з кишені свою чудесну відмичку. Замок піддався ще легше, ніж уперше. В квартирі нічого не змінилося — залишався той самий розгардіяш, сукні Інгрід валялися долі. Клосс підійшов до телефону й набрав номер Мюллера. Він був певний, що застане гауптштурмфюрера в гестапо. Адже Мюллер чекає повідомлення — його оперативні групи прочісують Потсдам. Почувся крик: Мюллер кричав навіть у телефонну трубку. Затуливши рот носовою хустиною і змінюючи голос, Клосс сказав:

— Панна Кельд у себе в квартирі.

— Хто говорить? — запитав Мюллер.

Клосс поклав трубку. Шеф гестапо має з’явитися сюди не пізніше як за двадцять хвилин. Отже, пластикову іграшку слід навести на тридцять п’ять хвилин по першій.

“Гадаю, що не помилився”, — подумки відзначив Клосс.

На низенькому столикові він побачив великий вазон. Прекрасне місце для пекельної штуки! З цієї кімнати після вибуху ніхто не вийде живим!

Коли все було вже готове, Клосс рушив до виходу, та раптом почув, як клацнув замок. Він ледве встиг відбігти й сховатися за барвисті портьєри балконних дверей.

Увійшла Інгрід Кельд. Клосс бачив її крізь шпарину. Глянув на годинник — до вибуху лишалося п’ятнадцять хвилин. Оце стільки залишилося їй жити! А йому?

Настав час подумати й про себе. Адже ж він теж не може вибратися звідси… Вважав, що Інгрід підійде до телефону, але вона опустилася на стілець і розплакалася.

Клосса зненацька пройняв жаль — непотрібний і нічим не обґрунтований жаль.

Він ще раз глянув на годинник: до вибуху залишилося чотирнадцять хвилин. Треба застрелити цю дівчину і вийти звідси, поки не з’явився Мюллер. Клосс дістав пістолет. Проте робив це дуже поволі, як при сповільненій зйомці. Потрібно крикнути, щоб вона підвелася. Не стрілятиме ж він у спину жінці, що сидить і ридає? Та вже запізно! На сходах почулися голоси, а потім кроки. Інгрід не замкнула дверей на ключ! У кімнаті стояв гауптштурмфюрер Мюллер.

— Нарешті! — верескнув він. — Що скоїлось? Де ви пропадали? Хто до мене щойно телефонував? — Гестапівець важко опустився на стілець спиною до балкона. — У нас є ще трохи часу. Розказуйте.

— Мені нічого казати, — спокійно відповіла Інгрід.

— Як це? Я не розумію. І не впізнаю вас.

— Я прошу дати мені спокій!

— Що це, дідько б його взяв, означає? Ми скоро поїдемо на вокзал. Вам треба переодягтися. Я звелів Фріцові купити три гвоздики. Сьогодні ми будемо обережніші.

— Прошу на мене не сподіватися, — тим самим тоном мовила Інгрід. — Я нікуди не поїду і нікого вам не видам. Годі!

— Що ви сказали?! — гаркнув Мюллер. Він підхопився з стільця і схилився над Інгрід.

— Я сказала, що більше не буду з вами працювати. Це ви вбили Гейні.

Ще десять хвилин! На сходах стоять гестапівці, у коридорі — Шабе. Лишається єдина можливість: балкон. А ця дівчина?

“Вона зрадила, щоб помститися, — подумав Клосс. — І старий пруссак їй розповів…”

— Ви заплатите мені за це! — долинув голос Інгрід.

Мюллер сперся рукою об вазон.

— Ви гадаєте, що з нами так просто порвати зв’язки?

— Мені байдуже!

— Ви погано усвідомлюєте собі те, що на вас чекає. — Стишити голос Мюллерові, певно, було нелегко. Але він все-таки лагідно промовив: — Заспокойтеся. Даю вам три хвилини. Переодягніться — й поїдемо на вокзал…

Мюллер вийшов з кімнати й відчинив двері на сходи. Клосс почув збуджені голоси — Мюллер розмовляв з Шабе.

Ще п’ять хвилин! Клосс розсунув портьєри і, тримаючи напоготові пістолет, став перед Інгрід. Вона навіть не скрикнула. Ця дівчина вміла панувати над собою!

— Тихо, — прошепотів Клосс і відчинив балконні двері. — Втікаймо!

— Ви…

— Так. Я — один із тих, кого ти зрадила. Хутчій!

— Ні.

— Через три хвилини ти загинеш. У кімнаті бомба.

— Ні.

Почулися кроки Мюллера. Клосс вискочив на балкон.

Зайшовши до кімнати, гауптштурмфюрер Мюллер побачив, що Інгрід зачиняє балконні двері.

— Трохи провітрила, — пояснила дівчина.

— Ви ще й досі не встигли переодягнутися! — крикнув Мюллер. Обіч нього стояв Шабе.

Інгрід сіла до столу.

— Авжеж, не встигла, — відповіла вона, — і навряд чи й встигну. — Дівчина глянула на годинник, і то було, мабуть, останнє, що зафіксувала її свідомість. Наближалась фатальна хвилина.

Клосс перестрибнув на балкон сусідньої квартири. Двері в кімнату були відчинені. Тихенько, навшпиньки він зайшов у чиюсь спочивальню — там хропів на ліжку чоловік. Клосс пройшов до коридора і відчинив сінешні двері…

Стрілки годинника показували саме тридцять п’ять хвилин на другу, коли він опинився на Альбертштрассе. Страшний вибух струсонув повітря, а потім почулося виття сирен автомобілів гестапо

Клосс стишив крок… Він поволі йшов тихою безлюдною вулицею. Поспішати йому вже було нікуди.




КУР’ЄРКАЗ ЛОНДОНА


1








поляків теж є аристократія, пане обер-лейтенант. Ви це знаєте? Клосс стояв перед великим різьбленим письмовим столом, виструнчившись, з витягнутими по швах руками, як належало за статутом, і думав, до якої категорії начальників можна віднести свого нового шефа, полковника Гофберга. Хоч минув лише тиждень відтоді, як він прибув у розпорядження начальника тутешнього абверштелле, тим паче запитання полковника не здивувало. Гофберг висловив його з абсолютною і непохитною зверхністю, переконаний у тому, що саме він перший відкрив той дивовижний факт, що в поляків теж є аристократія.

— Так точно, пане полковнику, — серйозно відповів Клосс.

Залягла тиша. Гофберг заходився гортати папери на письмовому столі, ніби забувши про свого підлеглого.

“А чи не помиляюсь я? — далі снував свою думку Клосс. — Якщо Гофберг справді бовдур, то звідкіля оці успіхи? Тутешній відділ абверу є одним з найкращих. Військова в’язниця в підвалі сільськогосподарської школи зовсім не поступається за кількістю затриманих перед “конкуруючою фірмою” — тюрмою гестапо. І сидять у ній люди не просто схоплені навмання, не випадкові перехожі чи жертви нашвидку організованої облави”. Клосс досить довго працює в абвері і знає: у тутешньому абверштелле вершаться великі, серйозні справи.

Але все це якось не в’язалося в його уяві з розвалькуватою постаттю шефа, його одутлим обличчям і великими, простодушними, як у дитини, очима. Не подобалися Клоссові й оці запитання полковника, з яких кожне — не доведи боже! — справжнє відкриття.

Крім того, Гофберг ще й поводиться з своїми підлеглими так, ніби вважає їх недорозвиненими малюками. Саме це, очевидно, й розгнівило так капітана Любке, котрий за власним бажанням рік тому пішов воювати на Східний фронт, а пізніше, діставши поранення в руку, працював у школі абверу. Клосс зустрів його за кілька днів до від’їзду в це місто, вже маючи в кишені наказ з’явитися в розпорядження полковника Гофберга.

— Хай тебе бог береже! — сказав Любке, котрий відтоді, як більшовицькою міною йому відірвало руку, став набожним. — Хай тебе бог береже! — повторив він.

І більше Клоссові нічого не вдалося з нього витягти; тільки на прощання Любке, незграбно стискаючи його долоню своєю лівою рукою, промовив:

— Бережись, Гансе, то паскуда.

— Ви знайомі зі справою Г-298?

Клосс витратив чимало часу, щоб опанувати себе. Полковник Гофберг закінчив перегортати папери і дивився на нього голубими очима, чекаючи відповіді. Тільки тепер Клосс помітив, що в Гофберга гарні довгі вії.

— Щось не пригадую, — відповів Клосс.

— Ви прийняли господарчий сектор. Ця справа проходить по ньому. Наскільки мені пригадується, я наказав вам ознайомитися з усіма незакінченими справами вашого сектора.

— Я ж тут усього тиждень, пане полковнику. Можливо, я й переглядав цю справу. Якби ви зволили нагадати мені її деталі…

— Я вимагаю, щоб усі мої офіцери знали свою ділянку роботи назубок. Скільки буде сім разів по дев’ять? — несподівано запитав він.

Клосс мовчав. Цього він від Гофберга аж ніяк не сподівався.

— Я вас питаю, обер-лейтенант, — промовив Гофберг і поклав обидві руки на стіл. Точніше, не поклав, а вчепився руками в стільницю. Його великі пазуристі пальці разюче контрастували з ясно-голубими очима, облямованими торочкою вій.

— Шістдесят три, пане полковнику! — голосно відповів Клосс.

“Хочеш бачити в мені йолопа, — подумав він, — то що ж, будь ласка”.

— Ось так ви повинні мені відповідати, коли я питаю про справи вашого сектора. Справа Лятошека. Це вам про щось говорить?

— Ні, — збрехав Клосс, Він вирішив дати Гофбергові можливість похизуватися своїм красномовством.

— Весною тридцять дев’ятого року один польський інженер, на прізвище Лятошек, розробив технологію легкого, міцного і стійкого до високих температур сплаву. Ви навіть собі не уявляєте, яке це має значення для літакобудування, а точніше — для виробництва авіаційних двигунів. Ще в жовтні тридцять дев’ятого року ми розпочали пошуки технічної документації. На Жаль, безрезультатно. Всі матеріали патентного бюро, як і належало сподіватися, були знищені або сховані. Лабораторію інженера Лятошека, що знаходилася на одному з військових заводів на території так званого ЦОПу,[2 - ЦОП — Центральний промисловий округ.] було знищено в переддень вступу наших військ. Чи знаєте ви принаймні, що таке ЦОП?

— Ні, — відповів Клосс.

— Поляки намагалися створити воєнну промисловість перед самісінькою війною і навіть дещо встигли зробити. — Але хіба під силу було полякам створити таку промисловість? Ви зі мною згодні?

— Звичайно, пане полковнику.

— Отже, як я вже сказав, лабораторію було знищено, а сам інженер безслідно зник. Ми встановили, що мобілізований він не був, але про всяк випадок перевірили всі німецькі табори для військовополонених офіцерів. Ось уже два роки, як в усіх відділеннях гестапо в Генерал-губернаторстві і на територіях, повернених рейхові, є детальний словесний портрет інженера Лятошека, його фотографії і все, що треба, аби його схопити. Заарештовано триста шістдесят чотири особи, схожі на нього, але серед них його не знайшли. Напередодні війни він мешкав у Жешуві. В його будинку ми обдерли штукатурку, розрили підвали, оглянули кожну дошку в підлозі. Ніде нічого.

— Я розумію, — перебив його Клосс.

— Нічого ви не розумієте. Ми дістали нові дані. Недалеко звідсіля село Пшетока і фільварок з однойменною назвою, що належать якомусь графові Пшетоцькому. Тому я й запитав вас, чи знаєте ви, що в них теж є аристократія. Проте мушу вам сказати, що їхня аристократія — переважно німецького походження.

— Це так, — сказав Клосс, тамуючи внутрішній сміх.

— Ну, не зовсім так, не перебільшуйте, Клосс. Не завжди німецького походження. Так ось, дочка цього Пшетоцького одружилася з Лятошеком. Щось схоже на мезальянс. Граф не підтримував стосунків із зятем, принаймні гак він стверджує. В нас у справі є протокол його допиту, складений ще восени тридцять дев’ятого року. Водночас наша агентура нещодавно встановила, що напередодні вступу наших військ інженер з дружиною були в Пшетоці. Той бовдур, який допитував старого Пшетоцького в жовтні тридцять дев’ятого, навіть не звернув уваги, що подружжя Лятошеків лишило старому свою доньку. Отже, можна припустити, що коли вони наважилися залишити свою дитину, то могли з таким же успіхом залишити й ще щось. Технічна документація, обер-лейтенанте, повинна бути в Пшетоці,

— А обшук зроблено? — запитав Клосс. — А Пшетоцького повторно допитували? — вирішив він до кінця вдавати дурника.

Гофберг піймався на гачок. Це втішило Клосса і навіть обнадіювало.

— Надзвичайна проникливість, Клосс! — Полковник від задоволення аж закліпав очима. — І про вас Райнер ще написав у характеристиці “чудовий, інтелігентний офіцер”! Так ось, послухайте. Якщо треба буде розібрати садибу і перекопати весь маєток — то ми це зробимо! Ви знаєте, що таке технічна документація? Це картонна течка з кількома кресленнями, формулами й обчисленнями. Все це може згоріти за п’ять хвилин. А мені потрібна документація у повній цілості, а не купка попелу. Пшетоцького я завжди можу взяти. А що з того? Я вже довгенько в цій країні і знаю, що мовчати поляки вміють.

— А якщо, — запитав Клосс, — документація знищена?

— Це можливо, — відповів Гофберг. — Але це малоймовірно. Пшетоцький знає, що ця документація надто дорого коштує. Він сподівається, що після війни матиме за неї гроші. Окрім того, якщо зять, навіть нелюбимий, залишив йому документацію на схов, то старий її берегтиме. У них теж є деяке поняття про честь,

— Розумію.

— Добре, що ви починаєте дещо розуміти. Так от, ви поїдете в Пшетоку. Я дам вам сім чоловік, ви особисто поселитесь у палаці. Людей же розмістите десь поблизу.

— Я повинен буду розпочати пошуки?

— Я ще не закінчив. Візьмете з собою всі документи, що стосуються цієї справи, читатимете їх собі там від дошки до дошки — і більше ні за холодну воду. Ви у відпустці. В звичайнісінькій собі відпустці. І ніяких самостійних дій. Житимете там, аж поки я вас не відкличу. Гадаю, що це буде через тиждень. Чекатимете. Ви мене зрозуміли?

— Я повинен там чекати, так?

— Браво, обер-лейтенанте! Проведете собі в кімнату польовий телефон і підтримуватимете зі мною постійний зв’язок. Окрім того, ви переходите в розпорядження спеціального агента, який туди прибуде.

— А як я його впізнаю?

— Він вас упізнає. І зішлеться на мене. Можливо, ви будете йому потрібні, а можливо й ні. Але ви повинні там бути, створювати в домі атмосферу загрози, непевності. Крутіться в усьому будинку, заглядайте в усі його закапелки, але самі нічого не шукайте, бо коли вони щось помітять і знищать документацію, ви заплатите головою. А втім, чого мені жаліти вашу голову?! Взагалі-то, — задумливо промовив він, — треба було б, мабуть, послати туди когось іншого. Але в мене, Клосс, саме нікого немає напохваті. Найкраще було б послати туди жінку. На жаль, це неможливо, — сказав він ніби про себе. І раптом, наче отямившись, запитав звичним тоном: — Ви знаєте, обер-лейтенанте, що такі делікатні справи найкраще доручати жінкам?

— Так точно! — виструнчився Клосс. — Ще одне запитання, пане полковник. Коли я маю виїхати?

— Запам’ятайте собі, — Гофберг аж підвівся, — що мої накази треба виконувати негайно. Вже півгодини внизу вас чекає машина з людьми. Чого ви ще тут стовбичите?

— Хайль Гітлер! — стукнув підборами Клосс. І, повернувшись кругом, вийшов.

Він поволі спускався сходами, тримаючи під пахвою картонну течку з написом “Г-298”. Наказ виїхати негайно до Пшетоки зруйнував усі його плани. Треба було за всяку ціну попередити про це Леона.

Одначе Гофберг не любить, коли зволікають з виконанням його наказів. Хто знає, можливо, він стоїть зараз край вікна й чекає, коли від’їде машина.

Та іншого виходу не було. “Почекаю ще хвилин дві”, — подумав Клосс, натискаючи на ручку дверей вбиральні. Скоріше за звичкою, ніж з необхідності, він окинув поглядом тісне приміщення і переконався, що за ним ніхто не стежить. Вирвавши з книжечки цигаркового паперу маленький клаптик, він квапливо написав на ньому кілька слів і, відкривши кришку годинника, поклав туди цидулку. Годинник, як і слід було сподіватися, зупинився.

Солдати з фельдфебелем коротали час грою в ската.[3 - Гра, в якій послугуються тридцятьма двома картами.] Вони так захопилися, що навіть не помітили, як підійшов Клосс. Сховавши карти в долоні, фельдфебель доповів обер-лейтенантові, що група телефоністів готова до виїзду. Але куди треба їхати, він навіть Клосса не спитав. Наказ він одержав, очевидно, від когось іншого.

Шофер через силу розвернувся на вузькій вуличці перед будинком колишньої сільськогосподарської школи, де містилася резиденція Гофберга. На перехресті Варшавської вулиці він на мить зупинився, пропускаючи безконечний ряд військових підвід. Клосс ніби мимоволі глянув на годинник і з здивуванням, щирість якого не могла викликати сумніву, помітив, що він стоїть. Вилаявшись на адресу польського годинникаря, який так несумлінно його полагодив, він жестом наказав фельдфебелеві злізти з машини.

— Тут недалеко, — сказав Клосс, подаючи йому годинника, — є майстерня. Занесіть його туди і скажіть, що вас прислав обер-лейтенант Клосс, якому цей майстер лагодив годинника. І ще скажіть, що коли через п’ять хвилин він не буде готовий, то обер-лейтенант Клосс розправиться з майстром особисто.

Фельдфебель повернувся кругом і пішов. По виразу обличчя видно було, що йому не дуже подобається доручення обер-лейтенанта. Клосс проводжав його поглядом до самісіньких дверей майстерні, мимоволі розстібаючи й застібаючи кобуру. Спосіб зв’язку був вибраний не дуже безпечний, але іншого виходу немає. Якщо фельдфебель не повернеться через три хвилини…

На порозі майстерні з’явився фельдфебель. Він швидко біг до машини.

— Годинникар просить вибачити, каже, ніби там щось заїло. Він сказав, що коли знову зіпсується, то полагодить пану обер-лейтенантові годинника безкоштовно.

Клосс з цікавістю глянув на некрасиве, повісплене обличчя фельдфебеля. Адже хлопець міг, користуючись його наказом, увірватися до майстерні Леона з галасом, вимахувати пістолетом, погрожувати. Більшість із них так і чинить, причому без усякого виправдання і потреби, з самого лише бажання підкреслити, що належить до панівної раси. Цей же пішов явно неохоче, а виходячи, очевидно, спитав, скільки коштує послуга.

Це ще раз підтверджувало, що німці бувають різні; часом поміж них трапляються прості, хороші люди, яких силоміць одягли в мундир, які ненавидять війну і соромляться накинутої їм ролі володарів світу. Щоразу, зустрічаючись із такими людьми, Клосс відчував не тільки задоволення, а й неначе збентеження: воюючи проти справжніх фашистів, він воює і з цими. Але він не мав можливості відрізняти добрих німців від поганих, не міг роздумувати, придивлятися до кожного з них зокрема.

— Поїхали! — різко кинув він шоферові.

2


У Пшетоцького аж серце тануло від радості, він не знав, де й посадити Йоланту. Нарешті вирішив, що найбільш підходящим місцем для неї буде бідермейєрівське крісло, яке стояло під стіною, завішаною портретами його пращурів. Піднісши важку латунну гасову лампу, він трохи освітив її.

— Дай мені надивитися на тебе, моя дитино. Адже коли я тебе бачив востаннє… Зосю, — раптом схаменувся він, — ти сказала на кухні, щоб для панни Кшемінської приготували щось попоїсти? Вона ж, сердешна, в дорозі стомилась. Ну, що нового в Кракові? Через цю війну людина й світу білого не бачить; сидиш отут у своїх чотирьох стінах і боїшся навіть носа виткнути на вулицю, бо й у своєму домі небезпечно…

— Усе гаразд, дідусю, — втрутилася Зося. — Янова дружина смажить для панни яєчню, я зараз принесу.

— Дякую, моя дитино. Не знаю, пані Йоланто, чи я познайомив вас із своєю онукою? Я так розгубився… Ми тут просто відвикли від гостей. Це Зося, — демонстративно скривився він, — Зося Лятошек. Боже праведний, і хто б міг подумати, що ця дівчина, яка носить прізвище Лятошек, — онука Пшетоцьких!

— Дідусю, — докірливо промовила Зося. Це була молода вісімнадцятилітня дівчина, білява й синьоока, не дуже вродлива, але висока й ставна. Біла шкіра і свіжий рум’янець на обличчі додавали їй чарівності.

— Дуже приємно, — сказала Йоланта. — Мій батько часто згадував про вашу доньку, пані Гелену, якщо я не помиляюсь.

— Не помиляєшся, моя дитино. На жаль, я нічого не знаю про Гелену. Відколи почалася війна, я її більше не бачив, і цього, як його там… Лятошека, теж. Ну, добре, годі журитися. Зосю, — він вибачливо поцілував її в щічку, — даруй старому склеротикові… Я не раз розповідав тобі про мого приятеля, Генрика Кшемінського, з яким ми у Відні, пане добродію, гультяювали замолоду, і ти бачиш, онучко, гора з горою не сходиться… Генрик одружився пізно, він любив парубоцьке життя, ой любив, аж гріх при жінках згадувати. Тому й дочка в нього така молоденька, не набагато старша за мою внучку. Правда, моя Геленка теж поквапилася, — махнув він рукою. Щемливе відчуття нерівного шлюбу його дочки глибоко засіло старому в душу.

На щастя, цієї миті зайшов Ян, несучи в руках тацю, на якій парувала яєчня.

— Правду кажучи, я не голодна, — сказала Йоланта.

— Їж, їж, — примовляв старий. — Ще ніхто з гостей Пшетоцьких не лягав спати не повечерявши, а ти ж, дитино, з такої далекої дороги! В наш час це майже геройство. Я радий, що Генрик не забув про мене. Ти вмов його приїхати сюди. Ну що в вас там за життя в місті? Голод. Але як добре, що хоч ти провідала старого.

— На жаль, — мовила Йоланта, — я не зможу довго побути у вас. Не так довго, як хотілося б.

— Ти не думай, що я тебе так просто відпущу. Посидиш, спочинеш, під’їси трохи сільського хліба. Яне, Яне! — покликав він. Потім звернувся до Зосі: — Вже надто пізно, розваж нашу гостю, а я звелю Янові приготувати кімнату для панни…

Дівчата залишилися самі.

— Давай називати одна одну на ім’я, — запропонувала Йоланта, — адже ми з тобою майже ровесниці. Як ти гадаєш, твій дідусь не розгнівається на мене, якщо я зараз закурю?

— Кури, не бійся, — відповіла Зося, але сама заперечливо похитала головою, коли Йоланта простягла їй маленький золотий портсигар. — Дідусь особисто перевірить, чи Марта постелила тобі ліжко, чи Ян натопив грубу. Він дуже переживає, що зараз майже ніхто нас не провідує. Дідусь любить гостей.

— Таким я його собі й уявляла, — сказала Йоланта. — Бо ж пам’ятаю дуже туманно. Але я приїхала сюди не для того, щоб відновити спогади, я приїхала до тебе, Зосю,

— До мене? — здивувалася дівчина.

— Розмарин зацвів під вікном, — промовила Йоланта, напружено дивлячись на Зосю. — Ти не розумієш?

— Я не чекала. Я не сподівалася, що пані, що ти… — А потім додала так само, як і Йоланта, з притиском вимовляючи кожне слово: — То не розмарин, то барбарис.

— Усе гаразд, — з полегкістю мовила Йоланта. — Я боялась помилитися. Мені потрібен зв’язок.

— З ким? — запитала Зося.

— Сама знаєш, з ким. Навіщо ж питаєш? Я можу розмовляти тільки з уповноваженим представником Богуна.

— Сьогодні вже надто пізно. Я постараюсь завтра повідомити пана ротмістра.

— Зосю, — з докором сказала Йоланта. — Ну навіщо мені знати про військовий чин твого знайомого? Пам’ятай, нам не можна знати нічого, крім того, що необхідно. Якби я зараз попала до рук гестапо, у мене було б на одну інформацію більше, ніж треба.

— А ти б нічого не виказала.

— Не знаю, — відповіла Йоланта. — Ми мусимо бути обережними. Одне слово може згубити людину, поставити під загрозу всю організацію.

— Вибач мені, — прошепотіла Зося. Вона відчула, що обличчя її зайшлося рум’янцем, і ще дужче зніяковіла.

— Дурненька, — обняла її Йоланта. — Тобі ні за що переді мною вибачатися. Я знаю, що ти хотіла зробити краще. Ми з тобою обидві — солдати, просто в мене трохи більше досвіду. Але ж я, — меланхолійно усміхнулася вона, — на добрих кілька років і старша за тебе. — І Йоланта поцілувала Зосю в щоку.

У цю мить зайшов Пшетоцький.

— О, я бачу, мої дівчатка, що ви вже подружили. Нарешті Зося матиме для себе компанію. А то живемо на безлюдді, мало хто до нас приїздить, в кращому разі загляне часом хто-небудь із сусідів; у преферанс зіграти — і то навіть ні з ким. Щоправда, один сусіда смалить халявки до нашої Зосі, але…

— Дідусю!

— Ну, гаразд, гаразд, гляди тільки, щоб Йоланта не відбила в тебе цього Едварда. Ти гарна, панно Кшемінська. Ану признайся, скільком кавалерам ти закрутила голову?.. — Він хотів ще щось сказати, але тривожний звук, що долинув знадвору, обірвав його на слові. Старий підійшов до вікна і відтулив штору. Тепер і дівчата почули, як завищали гальма машини, що раптово зупинилася. Потім на ґанку пролунали важкі кроки.

Ян нечутно з’явився в дверях.

— Німці, пане граф.

— Відчини, — звелів Пшетоцький. Коли Ян вийшов, він звернувся до Йоланти: — Моя дитино, якщо в тебе є Щось таке, що треба сховати… — А коли та заперечливо похитала головою, промовив: — Ну й слава богу.

3


Клосс аж замружився. В залі, освітленій кількома гасовими лампами, було дуже ясно.

— Я вас слухаю, — почув він голос.

Обер-лейтенант Клосс навіть здивувався, помітивши, що таким гучним голосом говорив маленький дідусь, старанно виголений і майже зовсім лисий. Слухаючи Гофберга, він уявляв собі гордовитого, високого дідугана з поставою як у сенатора, постриженого йоржиком, з довгими й густими вусами. Цей же, одягнений у трохи поношену домашню куртку, скоріше скидався на вчителя гімназії або поштового чиновника.

— Я хотів би поговорити з паном Пшетоцьким, — сказав Клосс по-німецькому. Він вважав, що краще буде приховати своє знання польської мови.

— Я вас слухаю, — повторив господар крізь зуби.

— Я дістав наказ поселитися у вашому палаці.

— У моєму палаці? — перепитав Пшетоцький чистою німецькою мовою з віденським акцентом. — Мій палац спалено. Ви спалили його, — поправив він, — у тридцять дев’ятому. А якщо ви маєте на увазі оцей дім, то це всього-на-всього флігель. Колись тут мешкали машталіри. Ну, а коли йдетеся про ваше поселення… Що ж, тепер ви тут господарі. Я, правда, не розумію, чому ви обрали саме мій дім. Але що я можу вдіяти?..

Слухаючи старого, Клосс думав: він і справді такий відважний чи тільки вдає? Може, він хоче похизуватися перед цими двома молодими жінками? Якби на місці Клосса в цьому мундирі був хтось інший — навряд чи минулося б це старому так безкарно. Німецькі офіцери не люблять зневаги в голосі.

— Ви хочете самі вибрати собі кімнату? Я сподіваюсь, що це не буде моя спочивальня, — долинули до нього слова Пшетоцького.

— Поселіть мене там, де забажаєте. Я пробуду тут усього кілька днів. Тільки зважте, що мені треба буде встановити в своїй кімнаті телефон.

— Зосю, покажи панні Йоланті її кімнату і скажи Марті, щоб вона постелила пану офіцеру на мансарді, знаєш, там, де немає груби.

Клосс, щоб не пирснути, відвернувся до стіни, вдаючи, що роздивляється портрети пузатих і вусатих пращурів господаря. Пшетоцький вибрав для німецького офіцера неопалювану кімнату, сподіваючись цим швидше його спекатись.

— Хто, крім вас, ще мешкає в цьому будинку? — запитав Клосс, сідаючи в зручному кріслі під стіною. Він помітив, що Пшетоцькому це не сподобалося.

— Моя онука, її подруга — дочка мого давнього приятеля, панна Йоланта Кшемінська, і троє слуг: камердинер Ян, його дружина — куховарка та їхня дочка Марта — покоївка. Тримати більше слуг у цьому курені немає потреби.

Клосс розглядав стилет, що висів на стіні. Це була чудова робота старих майстрів — піхви і руків’я геть змережені розкішним візерунком.

Тільки тепер він збагнув, що поведінка Пшетоцького не була продиктована ні надмірною відвагою, ні пихатістю. Це був мудрий розрахунок, який ґрунтувався на знанні психології німців. Старий інстинктивно відчував, що з людьми, одягненими в мундири Feldgrau,[4 - Колір хакі (нім.).] треба говорити спогорда, що у них у крові таїться повага до того, хто насмілиться розмовляти з ними, як з рівними. Назвавши свій прекрасний будинок, де було кільканадцять кімнат, куренем, кажучи, що за цих умов йому не треба більше слуг, Пшетоцький ніби хотів спитати німецького офіцера: “А скільки в тебе було слуг?” Іншими очима глянув тепер Клосс на низенького дідуся, що мав такий гучний бас. Ян шепнув щось на вухо старому.

— Ян проведе пана офіцера до його кімнати, — сказав Пшетоцький. — Ваші ж люди поселяться в другому флігелі.

Клосс легенько вклонився і пішов за Яном. На сходах він зупинився, щоб пропустити дівчат, які йшли згори і яких він перед цим бачив у залі. Вони навіть не глянули на нього. Більше того, старша з них, гарніша, з явною театральністю демонструвала свою зневагу.

“Очевидно, це внучка, — подумав Клосс, ступаючи сходами за Яном, котрий ніс лампу і не міг навіть озирнутись, чи німецький офіцер іде за ним слідком. — Зневага виказує їхню родинну схожість”.

Коли дівчата зайшли до зали, Пшетоцький нервово ходив з кутка в куток. У зубах він жував давно погаслу люльку.

— Навіщо його сюди прислали? — спитала Зося.

— Я й сам про це думаю.

— Якби вони хотіли виселити вас із Пшетоки, — почала Йоланта, — то прислали б принаймні офіційний документ, як вони завжди роблять у таких випадках. Крім того, цей офіцер з вермахту. А вони, певно…

— З лиця він навіть симпатичний. Але все-таки, любі мої, це шваб, тому поводьтеся розсудливо. Мені здається, що по-польському він ні в зуб не розуміє, та обережність ніколи не зашкодить.

— А ви ж самі, дідусю… — докірливо промовила Зося.

— Боже праведний, я — це зовсім інша річ! Я вже старий, а що можна заподіяти старому? Вбити? Так це ж ласка! Не треба буде чекати костомахи. Та що там я! Он твій батько, Йоланто, той умів з ними говорити! — щось пригадавши, враз повеселішав Пшетоцький. — Пам’ятаю, якось ще під час першої світової війни їхали ми вдвох, Генрик і я, з Пшетоки до Карчмиськ. І якраз перед самими Карчмиськами, коло хреста, зупиняє нас, пане добродію, німецька варта і наказує злазити. їм, мовляв, нащось потрібна наша підвода. А Генрик, тобто твій батько, він тоді у Відні мав адвокатську практику, як відкрив свою пащеку… то, боже праведний, п’ятнадцять хвилин шпетив лейтенанта, як економ наймита!

— Ну й що? Ви так і не дали підводи? — запитала Йоланта.

— Довелося віддати, — похмуро відповів старий. — Ми злізли й пішли далі пішки, але зате Генрик їх що вибатькував, то вибатькував!

— То були інші німці, — сказала Зося.

— А тепер спати, любі мої! — закінчив старий.

4


Протягом наступних двох днів нічого цікавого не сталося. Клоссові, правду кажучи, було страшенно нудно. Кілька разів він перечитав від дошки до дошки всі папери в справі “Г-298”, їх, власне, було не так багато, і тільки один з них затримав на мить його увагу. Залізничник з Карчмиськ, якийсь Вацлав Трембецький, зізнався на допиті, що востаннє бачив Лятошека з дружиною на вокзалі в Карчмиськах. Пан інженер їхав до Кракова. Це був останній поїзд, бо наступного дня прийшли німці. Перед від’їздом він дуже хвилювався, боявся, що не встигне в Кракові пересісти на львівський поїзд. Якщо він устиг… Якщо опинився у Львові п’ятнадцятого або шістнадцятого…

Так, надто багато було невідомих. В усякому разі, показання залізничника, які, очевидно, не зацікавили Гофберга, здалися Клоссові вартими уваги, і він подумав про те, що їх треба передати куди слід.

Життя в домі Пшетоцького минало в спокійному сільському ритмі. Кінчався листопад, а разом з ним і польові роботи, дні дедалі коротшали, а відсутність електрики спричинялася до того, що від дев’ятої до пів на десяту вечора всі розходилися по своїх кімнатах спати.

Наступного дня після приїзду до Пшетоки Клосс, як веліла інструкція, наказав провести в свою кімнату польовий телефон і з’єднався з Гофбергом. Він доповів йому про свої справи і обстановку, яку застав у Пшетоці, обминаючи, ясна річ, неістотні для полковника деталі, такі, як, наприклад, поведінка старого Пшетоцького і його ставлення до німецьких офіцерів.

— Хто мешкає в Пшетоці? — допитувався Гофберг.

— Пшетоцький удівець, — відповів Клосс, — живе з онукою, про яку ви знаєте. Тут зараз гостює ще молода жінка, напевно, приятелька внучки, якась Йоланта Кшемінська з Кракова. Окрім того, слуги: куховарка, камердинер і покоївка — ціла родина. Куховарка Матильда — дружина, а покоївка Марта — дочка камердинера Яна Кшиволя. Які будуть розпорядження?

— Чекати, — відповів Гофберг.

— Коли прибуде людина, якій я повинен допомагати?

— Клосс, — прохрипів полковник у трубку, — вам ніколи ніхто не казав, як кінчають вельми цікаві офіцери розвідки?

— Мене мучить бездіяльність, пане полковник.

— Подовше гуляйте або спіть, тільки не морочте мені голови. А може, ви скучили за активною діяльністю десь у близькому тилу на Східному фронті?

— Прошу мене правильно зрозуміти, пане полковник, — промовив Клосс якомога смиреннішим тоном. — Ви доручили мені створити загрозливу атмосферу і викликати напруження, які допомогли б вашій людині. Але я не знаю, чи можна мені щось робити в цьому напрямку, якщо агента досі немає?

— Сама ваша присутність — уже загроза, — сказав Гофберг. — Люди, яких я вам дав у поміч, повинні заходити до вас по кілька разів на день і навіть уночі, доповідати, що в них було на обід і що б вони хотіли з’їсти на вечерю. Адже стан загрози, чорт забирай, повинен виникнути в мешканців будинку, а не в нашої людини. А може, ви хочете, Клосс, щоб я прислав гувернантку, яка водитиме вас за ручку? Судячи з характеристики з попереднього місця служби, ви — офіцер самостійний і інтелігентний. Так пам’ятайте, що наступну характеристику писатиму вам я. Хайль Гітлер! — верескнув він на прощання і поклав трубку.

Клосс розсміявся, скрутив цигарку, запалив і тут же пошкодував за своїм сміхом. А може, Гофберг щось пронюхав? Може, провалився хтось із підпільників? А можливо, йому вдалося розкрити явку в годинникаря, і всю цю гру затіяно лише для того, щоб викрити його, Клосса, як агента польської розвідки? Він повинен чекати, нікуди звідси не відлучаючись; завдання зв’язало йому руки й ноги, а оці люди, шестеро солдатів на чолі з фельдфебелем, що приїхали з ним сюди і обжираються зараз яблуками з графського саду, можливо, приставлені не охороняти його й допомагати йому, а навпаки — стерегти й не спускати з нього очей. Недаремно вранці, пригадав Клосс, блукаючи знічев’я по фільварку, він кілька разів здибав одного й того ж солдата. Звичайно, можливо, що солдати нудьгують так само, як і він, і так само, як і він, заглядають з цікавості в усі закамарки. А якщо ні?

Але для чого треба було Гофбергові ставити йому пастку? Якщо яка-небудь важлива ланка зв’язку справді провалилася, якщо хтось виказав Клосса, то годі було б зробити очну ставку, кілька разів простежити або, нарешті, створити безвихідне становище й змусити Клосса зайти до годинникаря з повідомленням. Ні, це не дуже ймовірно. Та все-таки щось його тривожить, роль, яку йому наказано зіграти, надто неясна, щоб Клосс не міг підозрювати пастки.

Він спробував тверезо обміркувати ситуацію. Врешті-решт, у нього дуже мало підстав, щоб серйозно сподіватися пастки. Ні, це всього-на-всього загострений інстинкт самозбереження, звичка вівці, перебраної у вовчу шкуру, яка роками живе у вовчій зграї, змушує Клосса брати до уваги навіть найменший сигнал небезпеки.

Припустимо, що Гофберг і справді вирішив добути документацію Лятошека, чого не вдалося зробити кільком його попередникам на посаді шефа тутешнього абверштелле. Легкий, міцний і стійкий до високих температур сплав, винайдений польським інженером, — ласий шматок для авіаційної промисловості рейху.

Та в усій цій історії є доля іронії, якої, напевно, не помічає не тільки Гофберг, а й інші аси контррозвідки “великого рейху”, що полювали за документацією Лятошека, і яку легко завважив тільки Клосс. А саме: фашисти, котрі йменують себе “юберменшами” — надлюдьми, прагнуть скористатися плодами думки слов’янської “підлюдини”, народженої в країні, господарство якої вони презирливо називають “polnische Wirtschaft”![5 - Польське безладдя (нім.).]

Отже, це може бути не пастка, а своєрідний екзамен, яким Гофберг хоче перевірити свого нового офіцера. Полковник справді хоче добути документацію цінного сплаву, і його міркування, що вона знаходиться десь тут, цілком правдоподібні. Тікаючи від німців, родина Лятошеків залишає в Пшетоці найдорожче: дитину і документацію винаходу.

Придуманий ним спосіб знайти картонну течку (невідомо чому Клоссові здавалося, що це буде саме картонна течка, хоч з таким же успіхом це могла бути й металева скринька) свідчить, що Гофберг не такий простак, якого з себе вдає. Несподіваний арешт, обшук могли б не дати ніяких наслідків, а точніше, напевно не дали б їх, оскільки Пшетоцький міг сховати невеликий предмет (все одно, чи то течку, чи скриньку) деінде, можливо, в когось із вірних слуг, хоч на перший погляд він не здавався людиною, що має друзів у бараках. Міг також вивезти його в один із сусідніх маєтків або закопати в землі в тільки йому відомому місці.

Теоретично є, звичайно, можливість “перекопати весь фільварок”, як сказав Гофберг. Але ж тільки теоретично, бо щоб перевірити лише за допомогою міношукача близько чотирьохсот гектарів маєтку, з них понад сімдесят гектарів лісу і мочарів, вистачило б роботи кільком десяткам людей на кілька років. Через те Гофберг обрав найкращий варіант: створити загрозливу обстановку, посіяти в Пшетоцького підозру, що цінним матеріалам загрожує небезпека, й примусити його переховати їх.

До цього моменту мета Гофберга збігається з метою Клосса. Він теж охоче роздобув би документацію Лятошека і передав би її куди слід. Але в Пшетоці повинен з’явитися ще хтось, людина, яка, можливо, не признається Клоссові, яка сама вирішить, чи потрібна їй Клоссова допомога, яка намагатиметься використати створену Клоссом загрозливу обстановку для того, щоб добути матеріали або як-небудь виманити їх у Пшетоцького.

Стривай, стривай… Якщо їх виманити, то це може зробити тільки добре знайома Пшетоцькому людина, котра має право знати, що документація знаходиться в старого, і запропонувати безкорисливу допомогу. Цього Клосс не повинен допустити.

Але поки що в Пшетоку не приїхала жодна людина, яка могла б звернутися до графа з такою пропозицією. Йоланта Кшемінська, напевно, не входить у цю гру (вже наступного дня Клосс довідався, що молодшу дівчину звуть Зосею і вона — онука Пшетоцького; старша ж і гарніша, в очах якої ще першого вечора на сходах він побачив стільки зневаги, — гостя, дочка якогось давнього друга господаря); важко припустити, що старий лис зможе до такої міри довіритися молодій жінці, яку він пам’ятав ще дівчинкою з кісками.

Може, Зося? Запальне дівча, що відкрито демонструє свій патріотизм? Дурниці. Вона могла б це зробити тільки на бажання батьків, але якби Лятошек був у руках у німців, вони навряд чи шукали б документацію, а скоріше намагалися б змусити його відтворити її.

Залишаються слуги. Ян, котрий, як уже встиг з ясувати Клосс, служить камердинером у Пшетоцьких майже сорок років; його дружина, дебела буркотлива жінка з червоним лицем, що майже не виходить з кухні? А може, Марта — їхня дочка, котра з незворушним обличчям стелить йому ліжко і прибирає кімнату? Ні, все це безглуздя. Агент ось-ось з’явиться, а поки що він змушений скоритися наказу Гофберга — сидіти і чекати.

5


Клосс вчасно зробив спритний хід, приховавши, що розуміє польську мову. Вже наступного дня після його приїзду, коли Клоссу подали в залі сніданок, Пшетоцький під час розмови з обер-лейтенантом (цього дня він був трохи добріший і не так гаряче виявляв свою зневагу перед вискочнем, з яким мусив ділитися шматком хліба) промовив ні сіло ні впало по-польському: “Пан обер-лейтенант вимастив собі рукав мармеладом”. “Що?” — перепитав по-німецькому Клосс, дивлячись з незворушним обличчям на Пшетоцького.

Старий швидко попросив вибачення, сказавши, що звертався до внучки. Дівчата перезирнулися, а в куточку вуст Йоланти Клосс помітив щось схоже на усмішку.

Одначе на цьому граф своїх штукенцій не облишив, ще кілька разів він пробував спіймати Клосса. Якось Зося, що майже весь час мовчала, сказала Клоссу, дивлячись йому просто у вічі: “Знав би ти, як я тебе ненавиджу, солдафоне!”, а Йоланта з своєю звичною, ледь помітною, усмішкою хутко “переклала”, що Зося питає, як давно пан обер-лейтенант не бачив своєї родини.

Тепер у Пшетоці при ньому говорили цілком вільно. Це не були ніякі таємниці; в усякому разі, Клосса, що гортав сімейні альбоми, вони на перший погляд зовсім не цікавили. Але з однієї розмови він дізнався, що завтра до Пшетоки мають приїхати якісь люди. Одного з них Зося називала “Едвард”, другого — “пан Маєвський”.

Щоправда, в Зосі з’явилися побоювання — чи доречний буде візит цих людей у дім, де мешкає шваб, чи не варто організувати зустріч в іншому місці, але Йоланта заспокоїла її, сказавши, що навпаки, присутність німецького офіцера, котрий анічогісінько не розуміє по-польському, — найкраща охорона, про яку тільки можна мріяти. Вона нагадала Зосі давню східну приказку, що завжди найтемніше під ліхтарем, і це, очевидно, остаточно переконало дівчину, бо за вечерею Пшетоцький сказав:

— Пан обер-лейтенант просив сповіщати його, якщо до нас хтось повинен приїхати. Мене щойно повідомили, що сюди збирається завітати мій сусіда, пан Маєвський, з небожем. Я, звичайно, можу відкласти відвідини, якщо пану обер-лейтенантові це не до вподоби.

Клосс відповів, що йому аж ніяк не заважає візит сусідів, що він не хотів би своєю присутністю порушувати звичаїв цього дому, а просив він сповіщати про це тільки з службового обов’язку, і це, мабуть, пану графові зрозуміло.

Оскільки вечеря наближалася до кінця, Клосс підвівся, байдуже вклонився (свого часу він з величезними труднощами опанував цей характерний уклін чистокровного пруссака: нерухома шия і ледь помітний кивок підборіддям), віддав паннам на добраніч і пішов до своєї кімнати.

“Отже, завтра, напевно, завтра, — думав Клосс. — Хто ж вони такі, оцей пан Маєвський і його уявний чи справжній небіж?” З натяків, рум’янців і сміху Зосі він здогадався, що панну Лятошек щось єднає з цим Едвардом. “Може, це саме він, — майнула раптом думка, — наречений чи залицяльник, претендент на руку Зосі, мав би право і на документацію як на частину посагу?” Може, в цьому й полягає провокація Гофберга? А в тому, що це саме провокація, Клосс зараз анітрохи не сумнівався.

— Дурень! — голосно пробурмотів він до самого себе. — Побудував цілу гіпотезу, майже не маючи для цього даних. Треба зачекати до ранку. А сьогодні вночі спробувати трохи побешкетувати в будинку. Гофберг має рацію: вони повинні відчути його присутність, почати, нарешті, боятися.

За дверима почувся якийсь шурхіт. Тихо, в самих шкарпетках, Клосс підійшов до них і раптово розчинив. На порозі стояв Ян з ганчіркою в руках.

— Я витирав пил з дверей, пане обер-лейтенант.

— Зрозуміло, — відповів Клосс. — Пил треба витирати.

Він зачинив двері і, зробивши паперову кульку, заткнув нею замкову щілину. Він не любив відчувати, що за ним стежать.

6


Гості приїхали, коли в домі вже доснідували. Ян церемонно провів їх до зали.

— Пан Маєвський з паном Едвардом, — сповістив він, зупинившись на порозі.

Клосс звернув увагу на те, що Едвард, вродливий двадцятишести—двадцятисемилітній чорнявець з вусиками, в добротних високих чоботях, у першу чергу привітався з Зосею, навіть поцілувався з нею. Отже, це, напевно, її офіційний наречений, інакше пан Пшетоцький навряд чи стерпів би таку фамільярність. Другий же, літній чоловік, худорлявий, високий, трохи сутулий, з буйною й геть сивою чуприною і дуже рано постарілим обличчям, одягнений у мисливський костюм, не приховував свого збентеження, викликаного присутністю Клосса.

— Непроханий гість, — розвів руками Пшетоцький. — Поселився кілька днів тому і від’їжджати поки що не збирається. Але не страшний. Він ні в зуб не розуміє по-польському.

Ротмістр докірливо глянув на Зосю. Дівчина хотіла щось сказати на своє виправдання, але він, ледь піднявши руку, перебив її на півслові. Коли б навіть Клосс досі і не помітив нічого, то на цей жест не звернув би уваги хіба що сліпий. Та й мисливський убір гостя був майже мундиром. “Офіцер, та ще й високого рангу, — подумки оцінив його Клосс, — а Зося — його підлеглий по службі”.

— Потім! — кинув Маєвський.

Марта внесла ще два куверти; гості сіли до столу, а Едвард, пошепотівшись уже з Зосею, оглянув Клосса довгим, прискіпливим поглядом. Розмова явно не клеїлась. Присутність німецького офіцера діяла на всіх, як струмінь крижаної води. Клосс поволі мастив грінку маслом, намагаючись якнайбільше побачити й почути. Його перше враження виявилося слушним, бо вже через кілька хвилин Пшетоцький запитав, підсовуючи до Маєвського цукорницю: “Ви вже солодили, пане ротмістре?” Отже, він уже знав навіть військовий чин сутулуватого чоловіка. Одначе все свідчило про те, що пана Маєвського нелегко буде переконати як в абсолютно випадковій присутності в домі німецького офіцера, так і в тому, що цей офіцер ані слова не розуміє по-польському.

Пшетоцький заходився розповідати якусь довгу історію про адвоката Кшемінського, батька Йоланти, безперестанку вимагаючи, щоб дівчина підтвердила його слова, що вона й робила, зрештою, зовсім неохоче. Вона помітно нервувала — певно, балаканина старого їй набридла.

Здавалося, дівчина чогось чекає. Вона була зосереджена, насторожена, непривітніша, ніж звичайно, і ця холодність надавала її красі неживого відтінку. Цього разу вона дужче, ніж завжди, нагадувала красивий манекен.

— А чи знаєте ви, пане Тадеуше, — спитав Маєвський, коли, нарешті, настала його черга, — що Венгожевський одружується?

— Боже мій, Венгожевський? — старий недовірливо засопів. — Але ж він на п’ять років старший за мене, пане добродію! Сподіваюсь, не з панною?

— З удовою. Їй пішов уже п’ятий десяток, але вона ще зовсім, зовсім…

— Дозвольте, добродію, мені вгадати. Конопацька?

— Ви, пане граф, як завжди, в саму ціль.

— Конопацького, царство йому небесне, я добре знав. Його землі межували з моїми.

— Розумна голова.

— Та де там, пане, — закукурічився старий. — Чоловік він був добросердий, але дурний як пень. Пам’ятаю, приїхали вони колись сюди разом, здається, за рік до війни. Так я потім Янові наказав усі вікна в палаці повідчиняти, щоб їхній дух, прости господи, вивітрився…

Клосс мало не поперхнувся. Жарт Пшетоцького, такий несподіваний і влучний, ледве не виявив, що йому зрозуміла вся розмова. На щастя, жарі чимось добре зачепив Маєвського, бо він аж підхопився з стільця.

— Пане Тадеуш!

Тим самим Пшетоцький мимоволі допоміг Клоссу. Боячись німецького офіцера, ротмістр Маєвський намагався вести розмову про сусідів, згадувати плітки та побрехеньки. Жарт Пшетоцького, що асоціювався з довоєнними і, очевидно, ще живими тут політичними суперечками і чварами, повернув бесіду в інше русло, чого саме й чекав Клосс.

— Гаразд, гаразд, адже ви мені тоді не повірили, а я ж говорив, попереджав…

— Ну навіщо це зараз? — примирливо сказав Маєвський. — Навіщо ворушити старе?

— Поляк мудрий по шкоді, — не здавався Пшетоцький. — А треба було…

— Ні до чого нам зараз старі сварки, — Маєвський, як міг, намагався вгамувати графа.

— Старі, нові… А хто з мене ще чотири роки тому глузував за ендеків?[6 - Ендеки — члени реакційної політичної партії націонал-демократів у панській Польщі.] Яка ота Росія не є, більшовицька чи не більшовицька, але завжди вона залишається Росією, добродію! Якби ті, кому треба, мене тоді послухали, то цей тип не сидів би тут, — він промовисто глянув на Клосса, котрий в цю мить удав, що цілком зайнятий розливанням кави, боячись пролити бодай краплю на сніжно-білу скатертину.

— Дідусю, — благально промовила Зося, — він же може здогадатися, що йдеться про нього.

— А ти, моя дитино, не заважай, ти в цьому нічого не розумієш, — засопів Пшетоцький у її бік, тамуючи злість. Він поволі заспокоювався, збагнувши, напевно, недоречність свого гніву; потім потроху заходився притакувати Маєвському, який почав розповідати щось про годівлю коней.

На протилежному кінці столу Едвард нахилився до Йоланти.

— Ви, пані, не грали до війни в теніс на кортах вулиці Фраскатті?

— Ви маєте на увазі постійно? Ні, звичайно. Здається, всього раз чи два. Я ж майже не знаю Варшави і не можу присягтися, що це взагалі було саме на Фраскатті. А чому ви питаєте?

— Мені здалося, що я вас десь бачив. Такі обличчя, як ваше, не забуваються.

— Це комплімент? — запитала Йоланта 1, звернувшись до Зосі, додала: — Твій пан Едвард — страшенний компліментник!

Клосс уважно стежив за цією парою. Йоланта усміхалася, але усмішка трималася тільки в куточках вуст; очі в ній участі не брали. Вони були холодні, зосереджені, серйозні. Едвард теж, здавалося, розігрував якусь роль. Тон, яким він ставив побіжні, висловлювані якось знехотя запитання, весь час Клоссові щось нагадував. Але що саме — він не міг збагнути.

Клосс уже хотів підвестися, вирішивши, що дальша присутність йому нічого не дасть, а навпаки, може тільки викликати підозру. Та й взагалі — скільки можна сидіти за столом, коли тебе цілком ігнорують співбесідники? І тут Едвард раптом звернувся до нього:

— Пан обер-лейтенант давно в Польщі?

Він блискуче володів німецькою, зовсім не так, як поляки, котрі вивчили цю мову в школі або в інституті; його мова відрізнялася акцентом і інтонаціями від мови Пшетоцького, що мала дуже помітний австрійський вплив. Клосс був у цю хвилину твердо впевнений у тому, що або в Едварда були прекрасні вчителі і феноменальна слухова пам’ять, або він кілька років жив у Німеччині, і не взагалі, а в певних її районах. А може, німецька — його рідна мова?

— Всього кілька тижнів, — відповів Клосс, зрадівши можливості лишитися за столом. Спершу йому захотілось висловити Едвардові свою думку про його німецьку вимову, але, поміркувавши якусь мить, він передумав.

— А до цього? — невимушено запитав той далі. — Звичайно, якщо це не військова таємниця.

— У Франції, в Росії, а останнім часом — у Югославії, — збрехав Клосс. — Щоправда, в Югославії я був теж усього кілька тижнів, — додав він швидко, аби в присутніх не виникла думка, що він, знайомий з сербохорватською мовою, міг би дещо розуміти й по-польському.

Клосс спостерігав за обличчям Едварда, стежив за його допитливим поглядом, і йому здавалося, що він уже знає, що йому нагадує тон Едварда, його манера запитувати — уривчаста, глузлива, з безконечними застереженнями, — “якщо це таємниця, то вона мене зовсім не цікавить”. Саме в такий спосіб одержують відповіді на запитання; про це Клосс добре знає, бо цим методом, багато разів перевіреним і майже цілком безвідмовним, завжди користується сам. Та ще й оця прекрасна німецька мова, справжня “платтдойч”!

Отже, це або людина, якій в разі потреби Клосс повинен допомогти, або агент із “двуйки”.[7 - “Двуйка”, або Другий відділ — контррозвідка в буржуазній Польщі.] “В усякому разі, це мій співбрат по фаху”, — подумав він. Йому скортіло повести далі цю розмову.

— Ви ж знаєте, як буває в армії, — промовив Клосс. (Хай Едвард не думає, що Клосс не впізнав у ньому військового). — Людину весь час перекидають з місця на місце; ніколи не знаєш, де будеш завтра. Часом, — додав він з ноткою відвертості в голосі, — навіть і не здогадуєшся, навіщо тобі наказують бути в тому чи іншому місці. Я вам заздрю, панове, вам тут надто спокійно живеться.

— Спокійно? — здивувався… Едвард. — Я б не сказав…

— Ви маєте на увазі, — Клосс стишив голос, як і повинен був зробити культурний німецький офіцер, котрий не хоче образити почуттів господарів, вживши неприємне для них слово, — партизанів? Мене попереджали друзі, що на цій території діють партизани, але я бачу, що вони помилялись. Поки що тут панує спокій.

— У цьому домі ви можете бути цілком спокійні, — відповів Едвард. — Дім пана Пшетоцького славиться гостинністю. — Він глянув на годинник, ніби йому враз стало ніколи.

Клосс зрозумів цей жест і підвівся.

— Дякую за розмову. Піду подивлюся, що поробляють мої хлопці.

Він вийшов на подвір’я, перетнув його навпрошки і підійшов до другого флігеля, де квартирували його солдати.

Його зовсім не цікавило, що вони роблять. Клосс і так знав, ще солдати ріжуться в карти. Але коли він був ще посеред подвір’я, то помітив постать, яка швидко ковзнула від бічних дверей палацу Пшетоцьких у бік села, що мріло здалеку.

У Клосса був добрий зір — навіть на такій відстані він упізнав Яна, камердинера, котрий, як висловився старий граф, “служить у Пшетоцьких від створення світу”.

7


Пшетоцький посидів ще трохи після того, як вийшов Клосс, поки не здогадався, що всі чекають, коли він нарешті піде спати.

— Пане ротмістре, — промовив він підводячись, — я не хочу втручатися у ваші справи, але вважаю за потрібне сказати вам свою думку: особисто я проти вплутування дівчат у цю вашу, прости господи, конспірацію. Це не жіноча робота.

— Коли б ви знали, графе, які прекрасні з них солдати, — сказав Маєвський.

— Так, так, — бурчав старий, виходячи. — Вони воюватимуть, а ви будете політиканствувати…

— Ви назвали пароль, — глянув Маєвський на Йоланту, коли за старим зачинилися двері. — Ви хотіли зустрітися зі мною.

— Я повинна переконатися, чи говорю з потрібною мені людиною.

— Я Богун, — відрекомендувався Маєвський. — Ротмістр Богун. А це, — він показав рукою на Едварда, — поручик Журав. Зосю, — звернувся він до дівчини, яка, здавалося, була до краю захоплена цією церемонією, — Зосю, зроби ласку, вийди на ґанок — попередиш нас, коли німець вертатиметься.

— Так точно, — відповіла Зося тоном дисциплінованого солдата, котрий виконує неприємний наказ.

Тільки коли вона вийшла, Йоланта простягла ротмістрові руку.

— Ягода, — промовила вона, — кур’єрка з Лондона.

— Тепер ми, в свою чергу, хотіли б переконатися, — втрутився Едвард, зайнятий до цього, як могло здатися, лише мовчазним спогляданням її струнких ніг, — що говоримо з належною особою.

— Це зрозуміло, — Йоланта відкрила маленький портсигар і, вийнявши цигарки, шпилькою натисла штифтик. З плоского тайника дістала половинку паперового долара. — Правильно? — запитала вона.

Ротмістр допитливо глянув на Едварда, який, присунувшись до вікна, скрупульозно складав дві половинки доларової кредитки.

— Усе гаразд, — сказав він нарешті. — Але мене турбує оцей офіцер. Можливо, за вами стежать?

— Мене теж турбує, — відповіла Йоланта. — Але я таку можливість відкидаю. Ви ж здогадуєтесь, що я приїхала не тільки до вас. Ви — це моє останнє завдання, можливо, найважливіше, але до нього я вже виконала кілька інших у Кракові, в Варшаві й Радомі. В усякому разі, якби було помічено щось підозріле… Адже мене там охороняли.

— Це зрозуміло, — сказав ротмістр. — А інструкції ви привезли письмові чи…

— Хвилинку, — перебила дівчина. — Я попрошу вас, панове, ненадовго відвернутися.

Коли вони повернулися обличчям до вікна, Йоланта розстебнула спідницю, швидко скинула з себе товстий, чимось напханий пояс і вийняла з нього кілька полотняних мішечків.

— Вже, — промовила вона.

— Отож-бо ви мені й здалися трохи занадто дебелою в талії, — сказав Едвард. — Тепер у вас нормальні пропорції.

У відповідь на це Йоланта усміхнулася.

— Прошу полічити і видати мені розписку, — мовила вона до ротмістра, який виймав з мішечків доларові кредитки і золоті монети по двадцять доларів.

— Усе гаразд. Добре, що ви почали з грошей. Ми дістали наказ не розмовляти ні з ким, поки він не пред’явить оцього, — Маєвський показав на мішечки. — Як завжди, мало, — додав він, ставлячи на розписці кучерявий розчерк.

— Інструкцію я знаю, — холодно відповіла дівчина.

— Ви там, у Лондоні, — вів далі ротмістр, — вважаєте, що ми сіємо грішми, а все оце — крапля в морі. Ми повинні купувати зброю. А часом доводиться витягати цінну для Польщі людину з лап гестапо. Якби ви тільки знали, скільки все це коштує!

— Можете написати про це в своєму рапорті, — перебила його Йоланта. — А зараз по суті. — Вона замовкла, глянувши на двері.

На порозі стояла Марта. Вона напевно побачила купу банкнотів і кілька стовпчиків золотих монет.

— Пробачте, що я вам перебила, зі столу я приберу пізніше, — промовила вона і зникла за дверима так само тихо, як і з’явилась.

— Не хвилюйтесь, пані, — заспокоїв Йоланту ротмістр, — у пана Пшетоцького слуги небалакучі.

— Це вже ваш клопіт, адже я поїду, а ви тут залишитесь. Але до від’їзду ви повинні допомогти мені виконати одне завдання. Чи знали ви зятя Пшетоцького, інженера Лятошека?

— Зосиного батька? — перепитав Маєвський. — Та ні, либонь, усього раз його бачив. Ви ж знаєте, пані, що пан Тадеуш не давав згоди на цей шлюб…

— Це мене не цікавить, — майже різко перебила Йоланта. — Так от, Лятошек незадовго перед вторгненням німців у Пшетоку залишив Пшетоцькому важливу технічну документацію. Ця документація потрібна союзникам, вона допоможе наблизити перемогу.

— Я нічого про це не знаю.

— А я дещо чув від Пшетоцького. Німці допитували його ще в тридцять дев’ятому році, — сказав Едвард.

— Як ми довідалися, німецька розвідка теж розшукує цю документацію. В її руках вона не повинна опинитися. Мені наказано доправити її в Лондон.

— Ви розмовляли про це з Пшетоцьким? — запитав Маєвський.

— Я з Пшетоцьким? — здивовано підняла брови Йоланта. — Ви ж, напевно, розумієте, що мені не можна перед ним розкриватися? І розмовляти я з ним не буду.

— А інженер Лятошек, — поцікавився Едвард. — Зосин батько, — додав він, даючи цим зрозуміти, що питає про це особисто, а не з службовою метою, — зараз не в Лондоні?

— Я нічого вам про це сказати не можу.

— То звідкіля ж у вас така певність, — вів далі Едвард, — що документація у Пшетоцького?

— Не будьте дитиною, поручику. Мені відомо стільки ж, як і вам. Просто я одержала наказ привезти документацію. Коли мені загрожуватиме провал, то я мушу її знищити за всяку ціну і не допустити, щоб вона попала до рук німців.

— Пшетоцький повинен передати документацію польському підпіллю, — тихо сказав Маєвський.

— Старий досить упертий. Це треба зробити розумно, — затарабанила Йоланта пальцями по столі. — Він може сказати, що в нього її немає.

— Покличмо Зосю, адже справа торкається безпосередньо її. — Ротмістр рушив до дверей, але ще не встиг дійти до них, як вони відчинилися. На порозі з’явився кремезний чоловік.

— Моє шанування панові ротмістру, цілую ручку прекрасної пані! Пробачте, що я так, без стуку.

— Звідкіля ви тут узялися? — суворо запитав Маєвський.

— Пан ротмістр так завжди спогорда зі мною розмовляє, що мені відразу пригадується, як я був взводним у першому кавалерійському. А в мене невеличкий інтересик до пана графа. Дозвольте відрекомендуватися, ласкава пані. Я — Пісарський, Вінцентій Пісарський, тутешній, з Карчмиськ, — промовив він, з надмірною галантністю поцілувавши її руку.

— Відомий діяч на ниві вітчизняної контрабанди? — глузливо вигукнув Едвард. — Король шмуклерів.[8 - Жаргонне слівце періоду окупації, що означає спекулянт, махінатор, шахрай.]

— Без таких діячів, добродію, — обурився Пісарський, — люди в місті з голоду повмирали б. І даю вам слово, що після війни, пане, ставитимуть пам’ятники невідомому шмуклерові. Між іншим, є в мене дещо й для вас, пане ротмістр. Що б ви сказали про партію консервів? Свіжесенькі, з гарантією; вони їхали на Східний фронт, але на одній з віток вагончик узяв та й відчепився. Випадково, зовсім випадково, ясна річ, — потер він долонями.

— Давайте побалакаємо, пане Пісарський, а чому б і ні?

— Я, напевно, сьогодні тут заночую, — сказав Пісарський. — Ви маєте час до ранку. Тільки попереджаю, що покупці в мене вже є. Пан граф нагорі? — запитав він і, не чекаючи відповіді, рушив до сходів.

— Консерви з німецького ешелону? — здивувалась Йоланта. — Не охороняють їх, чи що?

— Пісарський підкуповує жандармів і залізничну охорону. Правду кажучи, у Карчмиськах всі у нього в кишені.

Тим часом ротмістр вийшов на ґанок і за хвилину повернувся з Зосею.

— Даруйте, пане ротмістр, — виправдовувалась Зося, — але я гадала, що наказ стосується тільки німця.

— Не біда. Пісарський нічого не почув, а коли б навіть… Ні, це його не цікавить. Ти знаєш що-небудь про папери, які твій батько залишив на схов дідові?

Зося не знала. Вона пам’ятала тільки, що приїхали вони тоді вночі; вони з матір’ю відразу пішли спати, а батько замкнувся з дідом у його кабінеті. Це було ще в палаці — наступного дня в нього влучила фугасна бомба, і він згорів.

Ротмістр коротко пояснив дівчині ситуацію. Вона, не перебиваючи, слухала його, і лише тоді, коли Маєвський скінчив, запитала:

— Йоланто, скажи мені тільки одне: мій батько живий?

— Очевидно, хтось повідомив командування, принаймні так мені здається. Тобі цього досить?

— Ні. А він, а вони… — голос її затремтів. — Адже якби вони були там, у Лондоні, переказали б мені бодай слово, бодай що-небудь…

— Тобі вже вісімнадцять років, ти присягла на вірність польському підпіллю, а сприймаєш усе, як дитина. Я нічого не знаю про твого батька. Я дістала наказ — і це все.

— А ти не спитала навіть… — докірливо глянула дівчина на Йоланту.

— Я не маю звички питати про зайве.

— Як це — зайве?

— Даруй, Зосю, — промовила вона аж ніяк не вибачливим тоном, — адже я тебе не знала, а твого діда пам’ятаю мов уві сні. Скажу тобі ще одне. Від вересня тридцять дев’ятого року я вперше в Польщі. Я була в Кракові, але навіть не провідала свого батька. Єдине, що я змогла зробити, — це зателефонувати з автомата, почути його голос і переконатися, що він живий. Та сама я не змогла обізватися й словом — його телефон могли прослуховувати. Тепер ти розумієш?

— Зосю, йде війна, і немає часу обговорювати особисті справи, — перебив ротмістр. Він узяв її попідруч і по-батьківському погладив по голові.

— Отже, ви вперше після вересня в Польщі, Йоланто? — запитав Едвард.

Вона кивнула головою.

Зося відвернулася й витерла очі.

— Пробачте, — сказала вона. — Що я повинна робити?

— Виконати доручення, — відповів ротмістр. — Ознайомити діда з завданням підпілля. Ніяких подробиць і прізвищ.

— Але ж дідусь…

— Ти хочеш сказати, що він здогадується? Тим краще, Документи — це, зрештою, і твоя справа теж. Ти вже майже доросла, а вони належать твоєму батькові.

— Так. А ви гадаєте, що дідусь їх віддасть?

— Я твердо переконаний, — промовив ротмістр, але в глибині душі усвідомлював, що каже неправду. Маєвський дуже добре знав старого Пшетоцького, як знав і те, що добути з його рук документацію — річ не проста.

8


Солдати й справді грали в ската. Коли вони, побачивши Клосса, хотіли підхопитися, він зупинив їх жестом руки. Побалакав трохи з фельдфебелем, котрий на всі заставки вихваляв життя в Пшетоці і нічого не мав би проти того, щоб лишитися тут до кінця війни.

Клосс слухав його неуважно, бо, дивлячись поверх голови фельдфебеля, побачив двоколку у дворі, з якої зіскочив кремезний чоловік. Гість, очевидно, був добре знайомий слугам, бо до нього відразу підбіг один з конюхів, випряг з двоколки гнідого красеня і повів на стайню.

Чоловік на мить зупинився на ґанку, перекинувся кількома словами з Зосею і впевнено відчинив двері. З його поведінки Клосс навіть на відстані помітив, що він часто буває в цьому домі, що він тут майже свій.

— Що ви сказали? — перепитав Клосс, не почувши останньої фрази фельдфебеля.

— Я питав пана обер-лейтенанта, як довго ми ще тут пробудемо.

— Мушу вас засмутити, — сказав Клосс. — Напевно, вже завтра ми звідси поїдемо. — І подумав: “Сьогодні ввечері або найпізніше вночі все повинно з’ясуватися”.

Приїзд третього гостя упевнив його в цьому. Він уже знав, що чекання скінчилося, що настав час діяти.

Фельдфебель навіть не пробував приховати свого розчарування.

— У вас будуть якісь розпорядження, пане обер-лейтенант?

— Так, — відповів Клосс, бо саме цієї миті у нього в голові сяйнула думка. — Так, — повторив він. — Починаючи з цієї хвилини аж до скасування наказу ніхто з присутніх у палаці не має права покидати Пшетоки. Але впускайте кожного. Призначаю вас відповідальним за це завдання.

— А якщо хтось спробує… — почав фельдфебель.

— Ні! — Клосс відразу збагнув, про що подумав рябий німець. — Не стріляти. Затримати будь-якими засобами, але не стріляти.

“Цей хлопець, — подумав Клосс, відійшовши від фельдфебеля і почувши його тиху команду картярам, — занадто явно демонструє свою нехіть виконувати службові обов’язки. Можливо, він сектант-пацифіст, а може, просто порядна людина? В усякому разі, якщо він наскочить на справжнього нациста, його чекають великі неприємності”.

Клосс перейшов двір і повернув до стайні. Йому хотілося зникнути з очей Зосі, яка сиділа на ґанку і, очевидно, мала завдання стежити за ним. Проте, оглянувшись, він помітив, що дівчини немає, але напрямку не змінив, бо за ним могли стежити і з вікна маленької кімнати.

Зайшовши аж за ріг стайні, Клосс одним стрибком опинився біля флігеля, де мешкала графова родина, і притиснувся до стіни. Його найдужче цікавили ті двері, з яких кілька хвилин тому вийшов камердинер Ян.

На щастя, двері не були замкнені і відчинилися, навіть не рипнувши. Клосс опинився в невеликому вестибюлі, з якого круті сходи вели нагору. Прямо перед ним знаходилися однісінькі двері; судячи з звуків і специфічного запаху, що долинали звідти, там мала бути кухня — царство Янової дружини.

Намагаючись ступати якнайтихіше, він почав обережно підійматися сходами. Раптом вони різко заскрипіли. Миттєво зорієнтувавшись, що так він наробить чимало галасу, Клосс уперся руками в поручні, перегнувся навпіл і, через силу напружившись і відштовхнувшись від проклятого приступця, опинився на площадці сходів. Одначе Янова дружина, сполохана шумом, все-таки виглянула з кухні.

— Хто там? — запитала вона, висунувши скуйовджену голову.

Та Клосс уже встиг сховатися за величезною шафою.

— Прокляті коти! — пробурмотіла стара і з грюкотом зачинила двері.

Тільки тепер він міг розгледітись. Довкола панувала темрява. Сходи ставали дедалі вужчі, очевидно, вони вели на горище. Клосса зацікавили двері. Куди вони ведуть?

Він довго прислухався, поки, нарешті, відважився натиснути на ручку. На жаль, двері були зачинені, але ключа в замку не було. Це полегшувало справу.

Клосс витяг свого універсального складаного ножа, зробленого на замовлення під час минулорічної кількаденної відпустки у Вісбадені. Він прогулювався вузькими вуличками над Рейном і на одній з них, поруч із старим портом, нагледів у підвалі слюсарну майстерню, над входом до якої висів величезний ніж. Клосс, загорівшись поглядом, розглядав на вітрині ножі з багатьма предметами, призначеними, як говорили відповідні написи, для рибалок або мисливців, і відразу зорієнтувався.

Якби не мундир обер-лейтенанта, то старий слюсар в окулярах у дротяній оправі, що весь час спадали з носа, міг би подумати, що має справу із зломлювачем. Клосс намалював йому більш-менш повний комплект ключів і відмичок найрізноманітніших форм і розмірів. Щоб заспокоїти громадянське сумління майстра і не допустити думки про донос у гестапо на дивного замовника, Клосс запитав, чи може він виписати рахунок за роботу на військову частину. Старий відразу повеселішав, значливо підморгнув і сказав, що коли його забезпечать сталлю відповідних ґатунків, то він може виготовити таких ножів скільки завгодно.

Результат перевершив усі Клоссові сподівання. Дрібні деталі ключів, вирізи і потовщення були рухомі і взаємозамінні. Завдяки цьому для обер-лейтенанта Клосса перестали існувати будь-які замки. Ось і цього разу він подумки подякував старому майстрові з Вісбадена, коли замок безшумно відімкнувся всього лише з третьої спроби.

Клосс опинився в кімнаті, що, очевидно, правила за кабінет. Письмовий стіл, а точніше секретер, старе крісло і високий стілець, проста поличка з якимись швидкозшивачами. На секретері — шило, з наколеними на нього папірцями. Напевно, якісь рахунки. Отже, це був кабінет Пшетоцького, тут він приймав слуг і ділових відвідувачів, вів господарські справи. Сюди він, мабуть, і йшов, коли казав, що йде працювати, хоч тоді, коли Клосс це чув, був певний, що старий просто йде подрімати.

Окрім дверей, через які він зайшов, були ще одні. Трохи подумавши, Клосс здогадався, судячи з плану палацу, що там знаходиться спочивальня графа.

Він знову витяг з кишені шедевр вісбаденського майстра. У спочивальні було зовсім тихо.

Раптом Клосс завмер. Скрипнуло крісло або канапа, що стояли, певно, поруч, бо скрип було чути надто виразно. Потім він почув, як хтось відчинив і зачинив двері.

— Можна до пана господаря? — долинув чийсь голос. Голос, зовсім не знайомий Клоссу.

— Боже праведний, що ж це таке, Пісарський? — Цей голос, безсумнівно, належав старому Пшетоцькому. — Ти заходиш до мене, як до власної дружини, навіть не постукаєш!

— Перепрошую, пане господар. Але ж я у вас не вперше, правда? Чи, може, мені відрекомендуватися? Хіба ви, пане граф, не знаєте, хто такий Пісарський? Купить, продасть, не ошукає…

— Не завжди, не завжди, — буркнув старий. — Сідай. Що там сталося з маслом?

— Масло, пане граф, їй-богу, шваби реквізували. Але ви не повинні до гробу мені про це згадувати, бо половину грошей я вам заплатив. Нічого не вдієш — торгові витрати.

— Ці торгові витрати весь час припадають на мою долю. Ну, чого тобі ще треба?

— Завтра середа, — сказав Пісарський, — як ми й домовилися. Хмиз, — захихотів він, — треба забрати. Але зараз я прийшов не по це. Є валюта, — мимоволі стишив він голос, — пане граф. Раджу купити, скоро ціна підніметься.

— Ти завжди, Пісарський, мені про це говориш.

— І завжди маю рацію.

— Я ще подумаю. Почім?

Пісарський пошепки назвав якусь суму, так тихо, що Клосс її не розчув.

— Дорого, — промовив Пшетоцький, — як завжди. Завтра перед світом забереш свій хмиз, — він значливо пирхнув. — За цей час я подумаю. Ага, ще одне. Привезеш мені все, що я написав у списку. Візьмеш його в Янової дружини.

— Привезу, чому б ні? Пісарський ніколи не підведе і не погребує й копійкою. А щодо валюти, то ви, пане граф, добре подумайте. А може, у вас, пане господар, є щось продати? Я не про те, що завжди, я все куплю. Коли б і папери які-небудь, то теж, га? Навіть їх можна вигідно продати. Треба ж якось жити.

Клосс зі злості так стиснув кулаки, що аж побіліли кісточки на пальцях. Невже цей?

— Що ти сказав, Пісарський? — майже крикнув старий. — Що ти хочеш купити?

— Все, що ви, пане граф, схочете продати.

— Звідкіля ти знаєш про папери? Як це тобі спало на думку?

— Та я просто так сказав. Папери бувають різні, наприклад, якісь акції. Якщо першими прийдуть більшовики — все пропаде. Якщо англійці — можна добре заробити. Але я можу дозволити собі ризикнути. Тільки долари ціняться завжди, і найкраще за всі монети, пане граф.

— Геть! — вигукнув старий.

— Ви, пане граф, не кричіть, — сказав Пісарський з погрозою в голосі. — Я не з боязких. Мене криком не злякаєш. Я знаю стільки, що…

— Забирайся геть!

— Як хочете, пане граф. Я не ображаюсь. Купцеві ображатися не можна. Я повернуся. Пісарський завжди повертається і купує подешевше.

Клосс почув, як двері тихо зачинились. Потім пролунали розмірені кроки старого, його тихе сопіння.

Невже це агент Гофберга? Ні, цього не може бути. Але звідки він знає про папери? Треба буде з цим Пісарським поговорити. Клосс ще раз окинув поглядом кімнату, в якій був. Ніяких тайників, ніяких сейфів. Звичайно, Пшетоцький міг би вкласти цінну документацію в один із цих швидкозшивачів з рахунками. Це було б на нього схоже, свідчило б як про його спритність, так і про зневагу до праці якогось там Лятошека. Треба б їх переглянути, але не зараз, бо Пшетоцький у будь-яку хвилину може зайти до свого кабінету.

Він уже відійшов од дверей, коли його зупинив тихий стукіт, що долинав через стіну, а потім голос Зосі:

— Можна, дідусю?

— Заходь, заходь, моя дитино, — пружини голосно рипнули. Певно, Пшетоцький знову всівся в крісло.

— Дідусю, — відразу почала зона. Клосс здогадався, що вона скаже. І не помилився. Майже те саме, що він почув кілька днів тому, стоячи струнко перед різьбленим письмовим столом полковника Гофберга. — Батько залишив папери. Я вже доросла і прошу віддати їх мені.

— Це все, що ти хотіла сказати?

— Так, дідусю.

— Невдячна шмаркачка. Без мого дозволу… Адже ти про них не знала, не могла знати. Хто тебе послав?

— Я не можу сказати.

— Не можеш сказати? Ніби я сам не знаю. Думаєш, якщо я старий, боже праведний, то нічого не бачу? Ну, я вже з ними побалакаю! Я ж їх просив, попереджав…

— Дідусю, це мій обов’язок.

— Тільки я знаю, в чому полягає твій обов’язок, — сказав Пшетоцький. — Ти вчилась, екстерном склала екзамени на атестат зрілості, після війни вступиш до університету. А поки що вчись у Янової дружини варити й пекти, це тобі більше знадобиться в житті, аніж оті конспіративні химери. У твоєї покійної бабусі було три куховарки, але коли вона хотіла зробити для мене приємне, то сама готувала паштет. І знала б ти, що це був за паштет! Але ти непокірлива, я знаю. Уся в Геленку. Вона теж мене не слухала. І Лятошек теж впертий.

— Не говори погано про моїх батьків.

— Я ні про що не хочу слухати. Присилають до мене дитину, — пирхнув він, — ніби я з дитиною буду вести переговори. Старого Пшетоцького не ошукаєш, так їм і скажи. 1 ще скажи, що Пшетоцький ні разу за сімдесят два роки життя не порушив даного ним слова, навіть коли дав його не шляхтичеві.

— Але ж, дідусю, мова йде перо те, щоб винахід мого батька використати для боротьби з німцями. Його відвезуть у Лондон, і союзники будуть…

— Я краще знаю, що з ним робити. Союзники! — зневажливо промовив він. — Я знаю цих гендлярів. Ні, хоч би який був твій батько, але я йому обіцяв і нікому його паперів не віддам. Тільки після війни.

— А якщо це доручення мого батька?

— Він тобі написав? З підписом, засвідченим нотаріусом? От бачиш! Після моєї смерті — будь ласка. Якщо я помру раніше, ніж скінчиться ця проклята війна, ти одержиш ці папери. Я вже так влаштував, що одержиш… Зосю, — сказав він лагідно, — це все твоє багатство, все, що тобі лишилося від батька. Ти поглянь, що діється на білому світі. Потім будеш згадувати. Перед смертю людина бачить далеко. Ті, хто прислав тебе, сліпці. Я знаю, що після війни жодного з Пшетоцьких не залишиться в Пшетоці. Ну, годі, годі, не плач. Скажи їм, нехай самі прийдуть до мене, і перекажи їм усе, що я говорив.

Клосс вирішив, що довше лишатися в кабінеті йому нічого, та й небезпечно. Він швидко підібрав потрібний ключ і замкнув за собою двері. Все повинно бути на своїх місцях, адже він сюди ще повернеться.

Він знову побачив сходи, що вели нагору, глянув на годинник і відважився. Вузькі й незручні, вони, на щастя, не рипіли. Тепер він опинився на одному поверсі з своєю холодною кімнатою. Клосс згадав про невеличкі двері, котрі вели з його кімнати, як він встановив першого ж дня, на горище. Подумав, що так може дістатися до своєї кімнати, але враз помітив, що сусідні горищні приміщення не з’єднуються між собою.

Клосс хотів уже сходити вниз, та раптом збагнув, що драбина, приставлена до стіни, є ніби продовженням сходів, отже, існує ще один поверх горища. Він швидко виліз туди. Згинаючись і протискуючись поміж якимись скринями, валізами, стосами старих газет, Клосс пробрався до того місця, під яким мала бути його кімната.

Документації, звичайно, тут бути не могло — будь-яка пожежа може її знищити. Окрім того, він вважав, що коли вона взагалі схована в будинку, то неодмінно десь поблизу Пшетоцького.

Обминаючи якусь скриню, Клосс мало не провалився в отвір у підлозі. Глянув униз. По великому емальованому голубому тазові він упізнав побілений вапном виступ, що прилягав до його кімнати, і через кілька секунд вісбаденським ключем відчиняв двері свого помешкання. Витягтись на вузенькій канапі і поклавши ноги на спинку підставленого збоку стільця, він пролежав, роздумуючи, майже годину.

Коли пролунав гонг, що кликав на обід, Клосс мав уже готовий план дій, хоч ще й не всі його деталі були для нього зрозумілі.

9


Обід минув у цілковитій тиші. Зося сиділа з почервонілими очима, Йоланта раз у раз кусала губи. Тільки тепер Клосс помітив, що в неї тонкі, некрасиві губи.

Наприкінці обіду ротмістр запитав, чи може він зайти до пана графа перекинутися кількома словами, на що старий буркнув, що звичайно, але не зараз, бо він повинен після обіду хоч з годинку подрімати.

Він підвівся з-за столу, тільки-но кінчився обід, навіть не пережувавши як слід десерту. Клосс, одначе, встиг ще до цього спитати його, чи не заперечує пан граф, якщо він трохи попрацює в залі; треба прочитати деякі папери, а в його кімнаті дуже холодно.

Старий погідливо кивнув головою і, не обізвавшись ні до кого й словом, почалапав нагору.

Клосс вибрав маленький столик біля вікна, за яким, напевно, колись грали в карти, витяг течку з написом “Г-298”, котру взяв з собою в залу, що правила й за їдальню, і, вдаючи, що уважно вивчає папери, прислухався до розмови за столом, чекаючи слушної нагоди. Розмова велася напівголосно, до нього долинали лише окремі слова, але те, що він уже знав, давало йому можливість орієнтуватися.

— Спершу я спробую його переконати, — сказав ротмістр.

— Примусимо, — почув він від Едварда.

— Я мушу, — мовила Йоланта, — взяти це…

Краєчком ока Клосс помітив, що Едвард поглядає в його бік. Настала слушна мить. Вдаючи, що шукає в течці якийсь документ, він необережно скинув кілька аркушів на підлогу. Один з них, як він і передбачав, полетів до столу, майже під ноги Едвардові. Клосс підхопився, щоб позбирати папери, але зробив це так, що Едвард устиг підняти аркуш, який лежав на підлозі.

Клосс відразу ж підійшов і взяв простягнутий йому документ. Глянувши в обличчя Едвардові, зрозумів, що задуманий намір удався. Едвард устиг побачити в тексті слово “Лятошек”, надруковане великими літерами, яке повторювалося кілька разів. Кивком голови він подякував Едвардові.

— Нема за що, пане обер-лейтенант, — відповів Едвард. І відразу ж звернувся до Маєвського: — Дядю, ви не хочете прогулятися зі мною? Я з приємністю подихав би свіжим повітрям.

Маєвський підвівся, не дуже розуміючи, чого від нього хоче Едвард. Коли вони вже були біля дверей, обер-лейтенант Клосс відвів погляд від паперів.

— Даруйте, — сказав він, — я забув попередити, що приготував для вас невеликий “сюрприз”. Я одержав повідомлення, що в околицях з’явилися партизани. Через це довелося вжити деяких застережних заходів. Моїм людям віддано наказ нікого звідсіля не випускати. — Він помітив, як Едвардова рука стала наближатися до кишені штанів. — Якщо в цьому будинку пролунає хоч один постріл, його буде спалено, а людей, що знаходяться в ньому, — взято заручниками. Звичайно, коли ви просто хочете пройтися подвір’ям, то я нічого проти не маю, але будь-яка спроба, — Клосс стишив голос, — буде припинена всіма можливими, — він підкреслив слово “можливими”, — засобами. Та й навіщо вам ризикувати? Очевидно, завтра тривогу буде знято, і всі спокійно поїдуть, куди їм заманеться.

— Ми заарештовані? — запитав Едвард своєю прекрасною північнонімецькою мовою.

— Я сказав усе, що мав сказати, — відповів Клосс і знову вшнипився в папери. Не підводячи голови, він почув схлипування Зосі і чиркання сірника. Це запалила цигарку Йоланта.

— Панове, не нервуйте, — спокійно мовив Маєвський, — адже пан обер-лейтенант обіцяв, що завтра все буде по-старому. А втім, ніхто з нас і так не збирався покидати цього дому. Ми просто трошки провітримося і невдовзі повернемось.

Тільки-но вони вийшли, Клосс підвівся, склав свої папери в картонну течку, холодно вклонився дівчатам і почав підійматися сходами. В коридорі він зустрів Яна, котрий ніс, тримаючи обіруч, велику дерев’яну кадку з пальмою. І так невдало спіткнувся, що коли б не Клосс, то впустив би чудову рослину. Він усміхнено подякував Клоссові, і ця усмішка на завжди суворому обличчі Яна, камердинера, який виглядав, як сто камердинерів, разом узятих, здивувала Клосса ще дужче, ніж сказані ним слова:

— Іде зима, треба занести її в оранжерею. — Він, ясна річ, сказав це по-польському, але таким тоном, немовби ні на мить не сумнівався, що обер-лейтенант Клосс його зрозуміє.

Найперше, що зробив Клосс, увійшовши до своєї кімнати, — відчинив своїм безвідмовним складаним ножем двері сусіднього горищного приміщення. Якщо все буде так, як він собі уявляв, то ті, хто схоче сюди прийти, не повинні мати зайвих труднощів. Клосс ще раз пригадав усе те, про що дізнався, і вирішив, що відтепер він сам диктуватиме хід подій. Сон старого давав йому прекрасну нагоду добре покопирсатися в письмовому столі Пшетоцького.

Він саме роздумував над тим, чи краще піти кружним, уже відомим йому шляхом, чи скористатися лядою, зробленою в стелі сусідньої мансарди, коли почувся стукіт у двері.

— Чого вам треба? — запитав він у чоловіка, якого бачив, коли той вилазив з двоколки, а потім чув його розмову з графом.

— Пане обер-лейтенант, — сказав Пісарський, — я хотів би відрекомендуватися. — Він назвав своє ім’я і прізвище, не забувши додати, що мешкає в сусідньому селі Карчмиськах.

Тільки тепер Клосс згадав, що Пісарського не було за обіднім столом — очевидно, граф не міг допустити такої фамільярності.

— Ви що, прийшли до мене задля того, щоб відрекомендуватися?

— Даруйте, пане обер-лейтенант, але я довідався, що ми знаходимося ніби під домашнім арештом, і я хотів просити…

— Мій наказ ясний. Аж до його скасування ніхто з Пшетоки не виїде.

— Але завтра на світанку я мушу виїхати, пане обер-лейтенант. Я купив дві хури хмизу і…

— Можливо, до завтра наказ буде скасовано, — сказав Клосс, думаючи водночас, що може критися за цим проклятим хмизом.

— Я не маю нічого спільного з політикою, пане обер-лейтенант. У мене дуже багато знайомих німецьких офіцерів, можете спитати у будь-кого з тих, які тут довше служать. Пісарський може завжди стати в пригоді. Часом треба відіслати посилку додому… — Він говорив ламаною німецькою мовою.

— Ви пропонуєте мені гендель? Ви спекулянт!

— Ну навіщо ж так, пане обер-лейтенант? Я нічого не пропоную, послуга за послугу. Ви надаремне гніваєтесь, пане обер-лейтенант. Я не спекулянт, а скоріше посередник. Пісарський завжди виконує те, що йому наказують. Спитайте хоч би полковника Гофберга. Ви його знаєте?

— Що ви сказали? — підхопився Клосс. Це несподіване посилання на полковника збило його з пантелику. Невже він помилився в своїх розрахунках? Невже щось випустив з уваги? Він вирішив діяти відверто.

— Ясно. Які у вас для мене інструкції?

— Інструкції? — Пісарський закліпав очима. — Я не розумію. — Він почав спиною відступати до дверей. — Це якесь непорозуміння. До побачення, пане обер-лейтенант. Я прошу…

Але Клосс так і не почув, про що збирався просити Пісарський. Ледве торкнувшись дверей, він так швидко зник за ними, що Клосс не витримав і розреготався. Він підійшов до вікна і побачив, як Пісарський промчав через двір і зник в одному з сараїв.

Він все-таки вирішив піти в кабінет кружним шляхом, а при нагоді глянути, куди це так надто квапливо вибіг чоловік, який залюбки все може купити і все продати. “А може, кожного?” — подумав Клосс, наближаючись до дверей великого хліва, в який забіг Пісарський.

Клосса здивувала велика купа хмизу, що лежала під дверима. Він проминув двері, став навшпиньки і заглянув у маленьке віконце. Та нікого там не побачив. Тільки перегодя, коли очі його звикли до темряви, він помітив маленькі сходи, що вели в підвал. Тоді Клосс обійшов хлів і в задній стіні нагледів підвальне віконце. Нахилившись до нього, він спочатку побачив тільки Пісарського, що жваво розмовляв з якимось чоловіком у покритому плямами фартусі, потім — винуватця цих плям: під стелею висів надітий на гак величезний кабан, якого чоловік у фартусі спритно білував. Клосс розсміявся і жартома подумав, що питання, яке його мучило: “Що криється за цим хмизом?”, сформульоване неправильно. Воно повинне звучати так: “Що буде сховано під цим хмизом?” Схована буде свинина!

10


Едвард, певна річ, не забарився повідомити ротмістрові, яке слово тричі повторювалося на машинописному аркуші, що його так необережна впустив обер-лейтенант Клосс.

— А ти не помилився? — насупився ротмістр.

— Напевно ні, пане ротмістр. — Коли вони були самі, не було вже необхідності називати його дядею. — Але найбільше за все, — мовив він далі, — мене тривожить щось інше; я ще не можу зрозуміти, що саме…

— А чому ти запитав Йоланту, — перебив його ротмістр, — чи вона вперше приїхала з Лондона на батьківщину?

— І це мене теж непокоїть. І ще дещо. Бачите, якраз тоді зайшов цей Пісарський. Я назвав його “королем шмуклерів”, а потім він сам говорив про пам’ятник невідомому шмуклерові. Ви пам’ятаєте? А Йоланта на це ніяк не зреагувала.

— Не розумію. А на що вона повинна була зреагувати?

— Це слово належить до окупаційного жаргону, пане ротмістр. Звідкіля вона його знала? Вона повинна була запитати, що це означає.

— Чи не занадто ти не довіряєш? Адже вони в Лондоні добре поінформовані, все про нас знають…

— Я офіцер контррозвідки і мушу не довіряти. Окрім того, ви звернули увагу на їхню розмову за сніданком?

— Чию розмову? Про що ти говориш?

— Пробачте, я не доповідаю, а просто думаю вголос. Так ось, старий за сніданком розмовляв з Йолантою, згадував щось про молоді роки, проведені з її батьком. При цьому розповів, як одного разу в Юраті він так заговорився з своїм Генриком, що обидва не помітили, як кудись поділася восьмирічна Йоланта. її розшукали тільки за допомогою поліції. Йоланта довго не могла цього згадати, нарешті пригадала, навіть додала якісь подробиці, а тоді Пшетоцький ляснув себе по лобі і, проклинаючи свій склероз, через який він плутає все на світі, сказав, що, по-перше, це було не в Юраті, а по-друге, не з Йолантою, а з якоюсь Басею Козеллувною.

— Вона просто не хотіла перечити старому…

— Можливо, — з сумнівом у голосі відповів Едвард. — Але я даю собі голову відрубати, що бачив її на варшавських кортах Фраскатті…

— Вона ж сказала, що, можливо, там була.

— Так, звичайно, — мовив Едвард. — Але я до війни ніколи не був у Варшаві. Це означає, що я міг її там бачити недавно, рік—півтора тому, а корти ж Фраскатті, як і більшість варшавських кортів, — nur für Deutsch.[9 - Тільки для німців (нім.).]

— А може, то була схожа на неї дівчина? — непевно запитав ротмістр. Йому почав передаватися Едвардів неспокій.

— А ви не вважаєте, пане ротмістр, що цих “можливо” надто багато?

— Так усе ж гаразд. Пароль вона назвала, показала половинку долара, яку ти сам перевіряв, привезла гроші.

— Ах, коли б я це розумів, — зітхнув Едвард.

— У тебе є ще якісь сумніви, якими ти зі мною не поділився?

— Так, але цього я вже зовсім не розумію. Це у мене в голові ніяк не вкладається. Можете назвати це як хочете, пане ротмістр, — інтуїцією, інстинктом. І взагалі, можете навіть не зважати на те, що я кажу, бо ніяких доказів у мене немає. Але я старий контррозвідник, агент Другого відділу, ви знаєте, що я ще до війни працював у Гамбургу…

— Знаю, кажи коротше.

— Свій свояка вгадає здалека. Тільки-но я побачив цього німця, то відразу зрозумів, що це хтось із наших.

— З наших? — не зрозумів ротмістр. — Поляк?

— Та ні, я не це, звичайно, мав на увазі. Він теж із контррозвідки, з абверу. Але в цьому, врешті-решт, немає нічого незвичайного. Тільки бачите, пане ротмістр, я твердо впевнений у тому, що він зумисне впустив аркуш з прізвищем Лятошека: він хотів, щоб я його прочитав.

— Але яку він міг при цьому переслідувати мету?

— Не знаю, — відповів Едвард. — У мене було кілька припущень, одне неймовірніше за інше. Я відповідаю за вашу безпеку і…

— Річ не в мені, — перебив ротмістр. — Якщо ці папери справді такі важливі, то вони не повинні опинитися в руках німців.

— Саме так, пане ротмістр. Ми не маємо права їх віддати, доки не переконаємося в надійності Йоланти.

— Поки що, — знову насупився ротмістр, — документи не в нас, а в Пшетоцького, якщо вони взагалі в нього є. Хоч, коли Зося їх просила, він не заперечував, що вони є. Я спробую їх у нього роздобути.

— І ще одне, пане ротмістр. Домашній арешт. Чому цей німець створив умови, що утруднюють наше пересування? Може, він хоче сповільнити наші дії, а може, навпаки? А втім, коли йдеться про нашу безпеку, то ви можете бути спокійні. В разі чого я сьогодні опівночі подам ліхтариком умовний сигнал із західного віконця горища. Через годину в Пшетоці будуть двісті наших людей.

— Отже, до півночі все повинно вирішитись, — сказав ротмістр, навіть не підозрюючи, що таку саму фразу нещодавно подумки виголосив обер-лейтенант Ганс Клосс.

— Пане ротмістр, я хотів запропонувати вам один план, щоправда, досить ризикований, але весь риск я беру на себе. Прошу вашого схвалення.

— Говори, — кивнув ротмістр. — Тільки поквапся, бо дівчата нас чекають.

11


У кабінеті Клосс нічого цікавого не знайшов, хоч сантиметр за сантиметром оглянув підлогу і перегорнув купи паперів у течках. Як виявилося, документи були в бездоганному порядку — Пшетоцький педантично вів своє господарство.

Трохи клопоту завдав невеличкий секретер, який Клосс ніяк не міг відкрити, але незамінний ніж і тут не підвів. Та всередині не було нічого, окрім старенької друкарської машинки марки “Ундервуд”, арифмометра, кількох пачок друкарського паперу і кільканадцять картонних течок. Він почергово розгортав їх — вони були зовсім порожні й новенькі. Трохи подумавши, Клосс вирішив вчинити дрібну крадіжку, сховавши одну течку і кілька аркушів чистого паперу за пазуху. Дальші пошуки успіхом не увінчались — ніякого тайника в секретері не було.

Клосс замкнув секретер і став біля дверей на сходах, готовий будь-якої миті сховатися за ними, якщо здригнеться ручка тих, других дверей. Ще раз перевірив себе; все було правильно, факти компонувалися в єдине ціле. Тепер Клоссові треба було роздобути документи для себе, точніше для свого Центру, викрити німецького агента, що перебуває в цьому будинку, і водночас не дозволити демаскувати себе.

Він почув, як за стіною заскрипіли пружини крісла: очевидно, граф ще не ліг спати. А відразу після цього пролунав стукіт у двері.

— Увійдіть, — майже тої ж миті обізвався Пшетоцький.

— Що в вас, графе, стало так порожньо? — долинув стишений голос Маєвського. — А, я вже знаю, ви винесли свої екзотичні рослини.

— Іде зима, довелося винести в оранжерею. Але ви, певно, не по те прийшли, щоб розпитувати про мої пальми й агави? Сідайте. Я злий на вас, як сто чортів. Я такий злий, що вперше за багато років не заснув після обіду.

— Виспитесь після розмови зі мною. До вечері ще далеко. Ми, пане Тадеуш, знаємося багато років і завжди довіряли один одному, хоч і мали різні політичні погляди.

— Ви називаєте це поглядами? У вас ніколи не було ніяких поглядів. Могилу для Польщі ви копали, от що, добродію.

— Я не вступатиму з вами в дискусію, — сказав Маєвський.

— А хто вам дозволив втягти в це Зосю? Хіба так поводяться шляхтичі? Адже вона ще дитина, а ви, замість того, щоб прийти до мене і чесно сказати, добродію…

— Вона вже доросла і півроку в організації. Ви не можете заборонити їй служити вітчизні.

— Не вам, пане ротмістр, вчити Пшетоцьких, як треба служити вітчизні.

— Я звертаюсь до вашого патріотизму, до почуття громадянського обов’язку. Ви можете внести свій вклад у перемогу.

— А що ви хочете зробити з цими документами? — пирхнув старий. — У Карчмиськах у кузні куватимете літаки? Чи, може, продасте їх кому-небудь?

— Ви розмовляєте з керівником підрозділу Армії Крайової. Майте це на увазі, пане граф.

— Я знаю, з ким говорю. Який ви, таке й ваше підпілля, — кожна дитина про це знає. А на моє запитання ви так і не відповіли.

— Документи буде передано в розпорядження нашого уряду в Лондоні.

— Поштою? — глузував старий.

— Їх доправить кур’єр.

— Ага… — протяг старий. — Так ось навіщо знадобилася давня дружба. І як це я відразу не здогадався? Бач, забув вам сказати, що ми дружили з Генриком Кшемінським тільки до тридцять сьомого року, коли цей старий шелепа програв мені процес у сто тисяч. Відтоді ми не бачилися і, напевно, ніколи вже не побачимось.

— Це мене не цікавить, — перебив ротмістр. — Що буде в документами?

— Те, що й мало бути. Після війни я віддам їх Лятошеку. Може, він мені й віддячить за це. Якщо сюди прийдуть більшовики, то він у них буде великою фігурою. Він завжди водився з червоними. А якщо я помру або Лятошек загине — документи дістануться моїй онуці.

— Коли до цього у вас не відберуть їх німці. Питаю востаннє: ви віддасте ці документи представникам законного уряду Речі Посполитої?

— Прошу не кричати на мене в моєму домі, пане Маєвський. Останнє слово я вже сказав. А німці як досі не дістали документів, так і не дістануть їх після. Я вже про це подбаю. На все добре. Сподіваюсь, що тільки-но цей німець дозволить виїздити з Пшетоки, ви негайно з цього скористаєтесь.

Клосс тихенько вибрався з кабінету і поволі став спускатися сходами. Він так задумався, що ледве не зіткнувся з Мартою, котра бігла на кухню. На щастя, вона також дуже поспішала і не звернула на нього уваги.

Вийшов на подвір’я, перевірив, чи солдати на своїх місцях. Кілька хвилин поговорив з фельдфебелем. Клосс не квапився. Він хотів, щоб Маєвський встиг розповісти про свою невдачу. На цьому ґрунтувався весь його план. Він давав їм можливість зробити те, що сам передбачив. Потім вирішив пройтися по оранжереї. Коли через півгодини, приховуючи задоволення, прийшов у залу, то нікого вже там не застав. Очевидно, всі розійшлися по своїх кімнатах. Підіймаючись сходами на свою мансарду, він пробував зрозуміти: що його так вразило в залі? Якась незначна дрібниця, просто чогось бракувало, але чого саме?

Зайшовши до кімнати, він лишив двері відчиненими. Це також було передбачено планом. Ще на порозі Клосс переконався, що поки все йде, як намічено. Виходячи, уклав клаптик паперу в дверцята, що вели на горище. А зараз його не було. Туди хтось увійшов. Саме цього Клосс і сподівався, саме тому підкинув Едвардові аркуш з прізвищем Лятошека.

Клосс став біля письмового столу так, щоб затулити собою горищні двері, витяг з-під куртки картонну течку з кількома аркушами чистого паперу, яку взяв з графового кабінету, потім сів до столу, краєчком ока стежачи за дверима на горище; будь-якої хвилини він готовий був до дії на випадок небезпеки. Бо хоч усе свідчило про те, що особа, яка ховається за дверима, спостерігатиме за ним або чекатиме людини, котра прийде до Клосса на зв’язок, та все ж ніколи не вгадаєш — чи не спаде часом цьому кому-небудь на думку прошилити обер-лейтенанта Клосса стилетом.

Роздумуючи над цим, Клосс квапливо мережив аркуш за аркушем першими-ліпшими формулами, хімічними, фізичними й математичними знаками, малював складні діаграми, що не мали ніякого смислу, а також писав рівняння, добував корені, логарифмував і інтегрував. На дев’ятому аркуші він вирішив, що годі, промокнув написане і, зібравши все в течку, поклав її в шухляду столу, старанно замкнувши його на ключ.

Ще якусь мить Клосс посидів нерухомо — і раптом у нього в голові проясніло. Він ще раз повернувся до думки, яка виникла в нього, коли писав ці безглузді формули. Тоді й подумав, що хтось із-за дверей його може вбити, ні, не просто вбити — прошилити стилетом. Тепер він уже знав, що його вразило в салоні — на стіні не було стилета з майстерно різьбленим руків’ям, висіли лише порожні піхви.

Тепер він знав, що комусь загрожує смертельна небезпека, але чи не занадто пізно це зрозумів?

І так різко підхопився, що особа, яка була на горищі, певно, навіть злякалась. Проте, поспішаючи, Клосс не забув замкнути дверей. Тепер незнайомцеві доведеться побути там довгенько.

“Тільки б устигнути”, — подумав він, збігаючи сходами.

На другому поверсі він стишив крок, міркуючи, які двері ведуть до спочивальні Пшетоцького, адже старий хотів заснути. “Ці”, — вирішив Клосс і тихенько постукав, йому відповіла тиша.

“Невже запізно?” — подумав він, натискаючи на ручку. Ні. Пшетоцький, укритий картатою ковдрою, спав і розмірено сопів.

Клосс роздумував, де б сховатися, коли за дверима почув, а певніше, відчув шурхіт. Він застиг і притиснувся до стіни.

Дівчина ковзнула тихо і, не розглядаючись, пішла прямо до канапи. Але тільки-но вона підняла стилет, Клосс стрибнув, заломив їй руку, водночас затиснувши рота. Стилет з брязкотом упав на підлогу. Затискаючи й далі їй рота, щоб вона не зчинила галасу, Клосс довів її до своєї кімнати. Тільки там він відпустив її і витяг пістолет.

— Дурень! — вигукнула по-німецькому Йоланта.

— Мовчи. Тепер я з тобою побалакаю. Я все знаю — ти кур’єрка з Лондона.

— Ах, ідіот! І навіщо тільки Гофберг прислав тебе сюди? Ти повинен був чекати! Чекати! — істерично закричала вона. — І сам нічого не роби! Ти все мені зіпсував! Знаєш, що за це буде?

— Тобто як? — прикинувся здивованим Клосс. — Значить, ти…

— Ще не зрозумів? Обер-лейтенант Хільда Кілар із контррозвідки.

— Треба було мене попередити… — докірливо промовив Клосс.

— Та ти не зумів виконати найпростішого завдання! Ну, чого ти на мене витріщився? Іди ж, нарешті, треба негайно вбити старого. Тоді Зося одержить документи. Якщо нам вдасться виконати завдання, то Гофберга ми вже якось задобримо.

— Завдання виконане, — спокійно сказав Клосс. Він відкрив шухляду письмового столу і подав їй течку, яку нещодавно сам туди поклав. — Ось документація Лятошека. Завтра вранці я вручу її полковнику Гофбергу. Сподіваюся, що він за це не пошле мене на Східний фронт.

Поки вона гортала змережані формулами аркуші, Клосс думав про підступність Гофберга, котрий зробив усе, щоб переконати його, що агент, якого він чекатиме, не може бути жінкою. Йому вдалося ввести Клосса в оману, але з якою метою?

— Де ти це знайшов? — запитала вона.

— В тайнику на горищі. Як бачиш, і в мене є свої методи.

— Власне кажучи, ми могли б удвох вручити цю течку Гофбергові, — промовила Хільда.

— Я вважаю, що ти повинна це зробити сама, адже тобі доручено це завдання.

— Та ти ще й лицар! Я недооцінила тебе, Клосс.

— Цю помилку роблять багато моїх друзів.

— Я гадаю, що Гофберг теж тебе недооцінює. Я побалакаю з ним. А це ти здорово придумав — заборонити виїзд із Пшетоки! Це прискорило справу. Повідом Гофберга, що я поїду звідси не пізніше, ніж завтра ввечері. Мені доручено не деконспіруватися відразу, окрім того, я хочу скористатися нагодою розкрити групу Богуна.

— А це не ризиковано, Хільдо?

— Така вже в нас робота, Гансе. — Вона запалила цигарку і глибоко затяглася. — Я думаю, що після цієї операції ми ще зустрінемось. Ти мені сподобався.

— Скажи, а як було насправді? Ви схопили цю зв’язкову з Лондона, Йоланту Кшемінську?

— Гофберг особисто чекав її на вокзалі, у нас були точні дані. А потім сам її допитував. Він витяг з неї все, перш ніж… Він це вміє!

— Ясно, — сказав Клосс. Він відчув, як зсудомило в горлі, боявся, що Хільда це помітить.

— Вона була на зріст така, як я, і її одяг був ніби на мене пошитий.

— А ти чудово знаєш польську мову.

— А ти прекрасно вдавав, що її не знаєш. Я закінчила польську гімназію в Познані, але ніколи не переставала бути німкенею. На адмірала Канарка я працюю з тридцять восьмого року.

— Ходімо, — мовив Клосс. — Ти повинна повідомити свого ротмістра, що документи в тебе.

Виходячи, він не повернув ключа в замку. Не хотів людині на горищі, для якої він приготував це визнання Хільди Кілар, завдавати клопоту вийти звідси.

Але їм довелося повернутись — задзвонив телефон.

— Б’юся об заклад, що це Гофберг, — сказала Хільда. — Ти дозволиш, Гансе?

Коли він кивнув головою, вона підійшла до телефону.

— Обер-лейтенант Хільда Кілар. Це я його попросила, пане полковник. Я хотіла особисто доповісти, що ми виконали завдання. Завтра ввечері в умовленому місці передам документацію. Я хотіла подякувати вам, пане полковник, за Клосса. Це чудовий офіцер. Щоправда, мені довелося через нього трохи понервувати, але я не знаю, що б без нього робила. Він дуже спритний, дуже. Так точно. Хайль Гітлер, пане полковник!

— Ти задоволений, Гансе? — запитала вона, прискаливши око. Клосс подумав, що в цю хвилину вона справді, гарна і ще що ця гарна дівчина, очевидно, не доживе до завтрашнього дня. А він, Клосс, не зробить нічого, щоб перешкодити, бо ця красива дівчина — смертельно небезпечний ворог.

Він залишив її на другому поверсі, а сам спустився в залу. Ян, котрий стояв біля вікна, вклонився йому.

— Добре, що я вас зустрів, Яне, — сказав Клосс. — Повідомте всіх, що виїзд із Пшетоки дозволяється. Подякуйте також від мене графові за гостину. — Побачивши на обличчі Яна грайливу усмішку, Клосс вирішив, що той його не розуміє. — Вам ясно? — перепитав він.

— Атож, — відповів Ян по-польському і, уважно розгледівшись, додав: — Чудова сьогодні погода.

— Минулого року о цій порі… — мимоволі почав Клосс і, здивувавшись, замовк. Потім оглянувся і закінчив по-польському: — Йшов дощ.

— Дощ із снігом, — докінчив Ян.

— Все гаразд, — промовив Клосс. — Ти від Бартека.

— Відповідаючи на твого останнього листа до Леона, Центр повідомляє, що ця справа його не цікавить. Чоловік, про якого ти писав, працює в Заураллі, а його сплав застосовується там із сорок першого року.

— Це Зосин батько. Знайди нагоду її повідомити, — сказав Клосс. — Окрім того, — він витяг з кишені пласку коробочку, забруднену землею, — візьми це і якнайшвидше спали її. Якщо в цьому вже немає потреби, то краще, щоб цього не було. Ага, — пригадав він, — скажи садівникові, нехай догляне за тією пальмою в оранжереї, хоч я й сподіваюсь, що не пошкодив коріння. Шкода буде, коли вона засохне.

На сходах з’явився Едвард. Клосс покрадьки всміхнувся, побачивши, що його рукав вимащений вапном, яким було побілене горище.

— Яне, — запитав Едвард, — де пан Маєвський?

— У себе, — відповів Ян.

Клосс холодно вклонився Едвардові і рушив до дверей. Він знав, що через хвилину вирок буде винесено.

— Виведіть із стодоли машину, від’їжджаємо! — крикнув Клосс фельдфебелеві.

І тільки тоді, коли вдалині зникли будинки Пшетоки, він уперше зміг подумати про дівчину, якої ніколи не бачив і ніколи не побачить, — про справжню Йоланту Кшемінську, закатовану Гофбергом і його негідниками.




ЦІЛКОМТАЄМНО


1








нженер Ервін Райл був родом з Гамбурга. Йому пророкували блискуче майбутнє вченого, професор Люббіх пропонував молодому випускникові політехнічного інституту посаду асистента в своїй лабораторії, але Райла вабило виробництво. Він любив великі підприємства, розмах, порядок, організацію, любив повторювати слово “сучасність”, і в його вустах воно звучало, як бойовий клич. У тридцять восьмому році він зацікавився проблемами реактивних двигунів; йому ніхто не пішов назустріч, врешті-решт, він був лише молодим маловідомим інженером… Але Ервін умів підсипатися до потрібних людей, а оскільки ще й мав неабияке терпіння, то спокійно чекав свого дня, вірив, що він настане, і, коли йому, нарешті, запропонували керувати новим спеціальним заводом у Генерал-губернаторстві, Ервін зрозумів, що це й є його великий шанс.

Він умів працювати; цілими днями й ночами Райл не полишав території заводу, розташованого на околиці великого польського міста. Він не помічав ні самого міста, ні його мешканців; він прагнув будь-що встигнути, укластися в термін. І при цьому, власне, не думав ні пре війну, ні про велич Третього рейху. Райл думав тільки про двигуни І про себе.

Одначе з’явилися труднощі, перші випробування пройшли невдало, і тоді Райл уперше згадав про доктора Пулковського. Він чув про нього ще до війни. Тепер же, щойно Ставши директором заводу, Райл у розмові з високим чином гестапо назвав це ім’я. Гестапівець записав собі щось у нотатнику і через три місяці зателефонував. Пулковський був у них уже кілька тижнів…

Інженер Ервін Райл не забарився висловити про це своєї думки.

— Треба було негайно прислати його в моє розпорядження! — верещав він у трубку.

— Ми повинні були його приготувати, — почув він у відповідь, до того ж сказано це було таким тоном, що Райл більше нічого не спитав. Гестапівець просто повідомив його, коли доставлять Пулковського. Так і сказав — “доставлять”, ніби йшлося про партію товару або поштову посилку.

Райл поглянув на годинник. Невдовзі вони вже прибудуть. Він відклав технічні Креслення і з приємністю всівся в м’якому кріслі. Кабінет був умебльований затишно, дещо класично, але зі смаком. Проста лампа на письмовому столі, прості стільці і це крісло, бильце якого задумливо погладжував Райл. Він любив меблі, що їх сам конструював у вільний від роботи час, — зручні й красиві.

Фройляйн Крепке, немолода вже німкеня з Бессарабії, майже навшпиньки зайшла до кабінету й поставила на стіл чашку кави. Райл не подякував і навіть не глянув на свою секретарку. Він її не терпів. Ходила вона повільно, була тупа й несамостійна, і до того ж бридка. Райл заплющив очі і подумав про Данку. Чудова дівчина! Коли він виїздив з Гамбурга, йому сказали, що полячки неприязно ставляться навіть до цивільних німців, а ті, з якими можна мати справу…

З Данкою Райл познайомився всього кілька днів тому; після чергового невдалого випробування він виїжджав із заводу й побачив її перед заводською брамою. Вона була вродлива і гарно вбрана, значно краще, ніж інші дівчата в цьому місті. Райл зупинив машину. Дівчина добре говорила по-німецькому; вона пояснила, що арбайтсамт[10 - Біржа праці (нім.).] направив її сюди на роботу. Данка ледь скривила губи… Ось вона й прийшла, що ж їй залишалося робити? Райл запропонував її підвезти. Він гадав, що дівчина відмовиться, але вона відразу погодилася. О ні, вона не була фанатичкою. Данка запросила його до себе; у неї була непогана квартира. Райлові подобалися такі помешкання — не захаращені дрібницями, скромно вмебльовані, що свідчило про добрий смак.

Наступного дня він знову прийшов до неї.

Райл приніс квіти і пляшку коньяку. Квіти вона поставила в високу вазочку на підвіконні, коньяк вони пили, сидячи на канапі.

— Ти не така, як інші польські дівчата, — почав Райл. — Я розумію, чому ви так неохоче приймаєте німців… Та це політика, а я нею не займаюсь. Ти ж теж ні, правда?

Вона кивнула. Потім вони танцювали, і Райл, пригортаючи її до себе, подумав, що непогано було б мати таку секретарку. Документи він би їй якось оформив. Можливо, в неї бабуся була німкенею, ну, хоч хто-небудь, сьома вода на киселі…

Тепер Райл думав тільки про те, як позбутися старої фройляйн Крепке. А вона саме знову зайшла до кабінету.

— Прийшли ці, з гестапо, — сповістила секретарка, не причиняючи за собою дверей.

— Я ж казав вам, фройляйн Крепке, що, заходячи до мого кабінету, треба причиняти за собою двері. Це — по-перше. А по-друге, доповідаючи, треба називати прізвища. Просіть!

Гестапівець у чині штурмфюрера ввів Пулковського. Польський вчений здався Райлові дуже старим: обличчя його було порите зморшками, на щоці — свіжий шрам, одяг висів, як мішок. Він боявся. Райл подумав, що Пулковський, напевно, вважає його за чиновника гестапо, і вирішив поставитися до польського вченого з усією увагою. Якщо він, звичайно, цього заслужить…

— Почекайте в секретаріаті, штурмфюрер, — зневажливо сказав він. — Зараз ви мені поки що не потрібні. — І він показав Пулковському на стілець.

Пулковський сковано сів. Він не знав, куди подіти руки, і склав їх на колінах, втупившись очима в брудну пов’язку на лівій долоні.

— Кави, чарочку коньяку? — запитав Райл.

Пулковський мовчав.

— Отже, чарочку коньяку і сигару. — Райл розсміявся голосно й доброзичливо. — Таких сигар ви вже давно не палили.

Він метушився, розливав коньяк і водночас не переставав говорити. Сказав, звичайно, що гестапівці — справжні йолопи, тупі бюрократи; він же, Райл, належить до того самого типу людей, що і його гість, людей, які займаються наукою і технікою і ненавидять політику. Очевидно, вони могли б легко домовитися і, напевно, домовляться.

Пулковський випив коньяк і затягся сигарою. Він не переставав уважно стежити за Райлом, але сидів уже трохи вільніше.

— Чого вам треба? — запитав він.

— Скільки вам років, пане доктор?

— Сорок вісім, — відповів Пулковський, і Райл подумав, що цей чоловік виглядає принаймні на шістдесят.

— Я інженер, — пояснив він, — і мене цікавлять ті самі проблеми, які ви намагалися розв’язати. Про ваші наукові праці я чув ще до війни… — Він замовк, але Пулковський мовчав, і Райл повів далі: — Ви розумієте, мене призначили директором оцього заводу… — Райл відкрив шухляду письмового столу і витяг звідтіля приготовлену течку. — Тут кілька технічних креслень. Вони пов’язані з вашими довоєнними працями. Прогляньте їх. Адже ви пам’ятаєте свій винахід, запатентований у тридцять сьомому році в Італії? Йдеться саме про нього…

Пулковський глянув на креслення, потім рішучим жестом відсунув їх від себе.

— Я вам нічим не зараджу.

— Що? — Райл голосно розсміявся. — Я все знаю! Це італійський патент на реактивний двигун!

— Ні, — сказав Пулковський.

— Замовкніть! — вигукнув Райл. Йому все-таки увірвався терпець. — Я створю вам чудові умови для праці, ставитимуся до вас, як до приятеля, дбатиму про ваше здоров’я…

— Про моє здоров’я, — перебив його Пулковський, — вже подбали ваші колеги з гестапо…

— Забудьте про це, — Райл через силу почав заспокоюватись, — адже ми з вами зліплені з іншого тіста… — Пулковський мовчав, а Райл відразу ж додав: — Та й ваша дружина, пане Пулковський, досі ще у в’язниці гестапо.

Поляк зблід. Він підняв чарку, але коньяк вилився на підлогу.

— Не біда, — промовив Райл. — Подумайте, я даю вам трохи часу. А поки що ви залишитесь тут, на території заводу…

У цю мить потужний вибух струсонув повітря. Почувся брязкіт розбитого скла, до кімнати ввірвався вітер, погасло світло, і їх огорнула темрява. За вікном піднявся вгору вогняний стовп.

— Пускові установки! — закричав Райл. — Мої пускові установки!

2


Обер-лейтенант Ганс Клосс у парадному мундирі зупинився біля входу до резиденції коменданта. В розчинену залізну браму щохвилини в’їжджали машини, і вартові в мундирах СС витягалися в струнку.

Клосс поглянув на годинник — чи не прийшов він надто рано. Не знав, кому дякувати за це запрошення; бувши маловідомим співробітником тутешнього абверштелле, він ніколи не зустрічався безпосередньо з комендантом.

Отже, все-таки його дружина? Цій худій німкені, що бавилася в підлітка, його відрекомендував Бруннер на концерті в Зольдатенгаймі. Потім вони пили каву, і дружина коменданта кокетливо всміхалась; Клосс відвіз її додому. На прощання вона сказала: “Я сподіваюсь, що ми ще зустрінемося, обер-лейтенанте”. А тепер ось це запрошення.

Звичайно, він мусив ним скористатися, навіть сподівався, що дізнається трохи більше про те, як німці прореагували на диверсію на заводі Райла. Його шеф мовчав, як проклятий, а Бруннер, котрий вів цю справу від гестапо, весь час повторював те саме: “Ми їх скоро спіймаємо”.

У Клосса на душі було неспокійно. Щоправда, вибух знищив склади й одну пускову установку, але завод працював і далі, а інформація про нові випробування була досить скупою. Тому він і сказав Едвардові: “Хлопці попрацювали добре, але це тільки початок роботи. Німці тепер стануть пильніші”.

Едвард був чудовим помічником, та часом діяв надто поспішно. Він ніяк не міг зрозуміти, що інформація іноді важливіша за дії. Учитель за фахом, він все ще ставився до своїх підлеглих, як до учнів. “Казик попрацював на “п’ятірку”, — сказав він про цю диверсію.

Але інформації Казика, якого Клосс, до речі, ніколи не бачив, — так вимагали основні правила конспірації, — були, правду кажучи, неточні. Підпільники не мали навіть детального плану заводу Райла, не знали, де німці тримають Пулковського.

До речі, про Пулковського. У кожній радіограмі з Центру повторювалося це прізвище. Треба було відбити його в німців або… Про це “або” Клосс не хотів і думати. Чи зізнався їм у чомусь Пулковський? Едвард вважав, що це чоловік з характером, що він нічого німцям не скаже, але Клосс краще за нього знав, які методи застосовує гестапо. У нього не було ілюзій, він просто не мав на них права. Про Пулковського треба знати все, а якщо Данці не вдасться…

Підіймаючись сходами, що вели в резиденцію, він ще раз подумав про Данку. Ця дівчина мала залізні нерви; вона ніколи не розповідала про себе, хоч вони були знайомі вже кілька місяців. Клосс навіть не знав ні її справжнього прізвища, ні імені. Та й вона теж…

Він глянув у дзеркало, що висіло в холі; володіти м’язами обличчя він уже навчився, але як актор, що готується вийти на сцену, завжди відчував необхідність перевірити себе. Треба було знайти відповідну усмішку для комендантової дружини, коли вона привітає його на порозі. Він знав, що людину часом може видати найменший порух, недоречно вжите слово; знав, як важко приховати ненависть.

Клосс у поцілункові схилився над її долонею, потім потиснув м’яку руку коменданта. Салон був повен — військові і нацистські мундири, дами у вечірньому вбранні. Клосс зупинився недалеко від дверей; до нього відразу ж підійшов кельнер з тацею. Обер-лейтенант взяв чарку і почав поглядом шукати знайомих. Бруннер розмовляв з його шефом, майором Горшем, а до кімнати саме заходив інженер Пушке в нацистському мундирі. Пушке цікавив Клосса, він був заступником Райла. Товстун з неспокійними очима якраз вітався з дружиною коменданта.

— А де ж інженер Райл? — запитала вона.

— Директор має зараз прийти, — почув Клосс відповідь Пушке. — Директор полюбляє спізнюватись.

До коменданта підійшов високий вродливий чоловік середніх років, зодягнений в цивільне, дуже елегантно, може, навіть трохи визивно. Клосс його ніколи не бачив, але, глянувши на дружину господаря, відразу зрозумів, що цей гість буде головним атракціоном вечора.

Вона привітала його радісною усмішкою, але водночас здавалася трохи сполоханою.

— Яка я рада, пане Ріолетто… А я вже боялась…

“Ріолетто, — подумав Клосс, — що це за прізвище?”

— Як же я міг не прийти! Приємнішого наказу я вже Давно не одержував.

— Це був не наказ, а прохання, — тої ж миті відповіла вона.

Обіч коменданта весь час стояв Пушке; він пильно дивився на нового гостя, і Клоссові здалося, що в очах інженера — розгубленість і страх. Клосс подумав, що непогано було б дізнатися, чим так наляканий Пушке, якщо він справді чогось боїться; він вирішив запросити з Центру інформацію про цю людину. Може, в них щось є? Хоч це малоймовірно… Райл значно важливіший, але й про нього відомо небагато. Інженер з рейху, людина без минулого… Скільки ж це часу треба, щоб добути найдетальнішу інформацію? Він все ще думав про Райла, як раптом гой з’явився в дверях. Клоссові поталанило. Дружина коменданта наближалася до нього разом із директором заводу.

— Ви не знайомі? Інженер Райл… Обер-лейтенант Клосс. Не забудьте, — звернулася вона до Клосса, — що після вечері ми танцюємо.

Вона залишила їх самих. Райл розгледівся по залі.

— Гарненьких жінок мало, — сказав він. Комендант не дбає про самотніх чоловіків.

Раптом залягла тиша. Комендант і Ріолетто стояли посеред салону.

— Дорогі панове, — почав комендант, — у нас в гостях славнозвісний фахівець у царині окультних наук, професор Ріолетто, гастролі якого в Берліні відвідав сам фюрер. — Потім він досить довго говорив про значення цієї магічної науки, яка може передбачати майбутнє, і про властивий німецькому народові містицизм.

— Пан Ріолетто, — закінчив він, — проведе зараз кілька нескладних експериментів.

— Шарлатанство, — промовив Райл, звертаючись до Клосса, але так голосно, що Ріолетто мусив почути.

— Це справжня наука, — прошепотів Пушке, котрий саме підійшов до них.

— А, Пушке, — трохи зневажливо сказав Райл. — Типовий східний пруссак, забобонний, як негр.

Тим часом Ріолетто почав експерименти. Це були фокуси, які Клоссові вже доводилося бачити, але треба відзначити, що престидижитатор виконував їх дуже вміло, легко, граційно. Він запалив сигару, відчинив вікно і викинув її на вулицю. Всі присутні добре це бачили. Далі Ріолетто підійшов до Пушке, що інстинктивно сахнувся від нього, сягнув рукою у внутрішню кишеню його піджака і витяг звідти тліючу сигару. Почувся здивований шепіт, потім вибухнули оплески.

— Як же ви це зробили? — вигукнула комендантова дружина. — Адже ви викинули сигару на вулицю!

Райл зайшовся сміхом, а Пушке був насправді вражений. Він одним махом випив коньяк, потім усівся в крісло і не спускав з Ріолетто очей. Тепер Клосс був уже впевнений, що ці двоє знають один одного.

А Ріолетто експериментував далі. Це були то фокуси з картами, то відшукування схованих предметів, то відгадування думок. Клосс дивився на офіцерів і гестапівців, що товпилися довкола фокусника, викрикуючи запитання і намагаючись почути на них відповідь. Ріолетто повністю заволодів їхньою увагою, зачарував їх. Тільки він і Райл не піддалися загальному психозові. Клосс відчув на собі пильний погляд престидижитатора й подумав, що вчинив необережно, що йому слід теж бути там, у гурті, який оточував Ріолетто.

— Це, ясна річ, фокуси прості й неважкі, — говорив тим часом Ріолетто. — Окультизм цікавиться проблемами значно серйознішими.

Крізь юрбу протиснувся штурмбанфюрер Бруннер.

— Пане Ріолетто, — звернувся він, — кілька днів тому бандити підклали бомбу під важливі військові об’єкти. Чи не змогли б ви…

— Так, так… — підхопив комендант.

— Мені потрібний, — сказав Ріолетто, — якийсь предмет або ж людина, що була на місці випадку.

— Щось схоже на це я вам дам, — промовив Бруннер. — Ось посвідчення вбитого есесівця, — простяг він конверт.

Тепер Клосс підійшов поближче — це вже переставало бути забавою. Він, правда, не вірив у можливості пана Ріолетто, але все-таки відчув якусь тривогу.

Ріолетто взяв у руку невеличку книжечку. Заплющивши очі, він заходився священнодіяти, причому надто демонстративно і надто довго, але саме це й заворожило присутніх. Нарешті він повернув посвідчення Бруннерові.

— Мені щось заважає, — тихо сказав він.

Довкола зашепотіли, потім знову запанувала тиша.

— Я не розумію, — відгукнувся комендант.

— Скажу ясніше, — промовив Ріолетто. — Мені хтось заважає. Тут, у цьому залі, — провадив він далі, — є людина, яка брала участь у нападі. Або організувала його…

Клоссові здалося, що тиша триває дуже довго. Кілька хвилин. Він усміхнувся і тут же побачив усмішку на обличчі Райла. Потім глянув на Пушке — опецькуватий німець був переляканий і не міг навіть приховати свого страху. Але чому саме він? Адже Клосс добре знав, Що пан Пушке не міг мати нічого спільного з диверсією на заводі.

— Хто ж це? — вигукнув, нарешті, Бруннер.

— Не знаю, — відповів Ріолетто, — поки що не знаю.

Потім усі почали випивати; як правило, такі прийоми кінчалися пиятикою, часто гості виходили на вулицю, і починалося полювання — дике, страшне, огидне… стріляли в людей, що нишком пробиралися попід стінами будинків, у вікна, де горіло світло…

Клосс пив з Бруннером, танцював з дружиною коменданта і ловив уривки фраз; адже він, власне, і прийшов сюди для того, щоб чути й запам’ятовувати. Бруннер розмовляв з комендантом — він обіцяв йому витягти з Ріолетто всі його знання, таємні й нетаємні, але комендант був тверезий і невблаганний.

— Пана Ріолетто, — сказав він, — ви можете тільки просити про допомогу. І просити ввічливо.

Клосс запам’ятав це. Запам’ятав він і обличчя молодого Глаубеля, гестапівця, призначеного в розпорядження Райла, а точніше, для його охорони.

— У мене є одна думка, — промовив Глаубель до коменданта.

Більше нічого Клосс не почув, але зрозумів, що з цим чоловіком треба рахуватися. Він був небезпечніший за Бруннера.

Цього вечора Клоссові довелося розмовляти ще з Райлом; це була важка розмова. Здавалося, що директора заводу цікавлять тільки жінки. Він говорив про них багато й охоче, згадуючи студентські роки, а потім сказав, що терпіти не може коньяку, і пішов шукати горілки.

Клосс бачив, як він, похитуючись, протискувався крізь юрму гостей. Якісь пари ще танцювали, але вже, напевно, ніхто не чув музики, часом проривалося кілька високих нот, та їх відразу заглушав гамір розмов, а потім знову лунав над головами голос коменданта. Дружина його, теж уже трохи напідпитку, взяла Клосса попідруч.

— Ходімо до нашого маестро, — прошепотіла вона йому на вухо. Він відчув на шиї її гаряче дихання.

— Мені дуже приємно познайомитися з вами, — сказав Ріолетто. Він був зовсім тверезий. — Адже ви не вірите в магічну науку.

— Маестро знає все, — втрутилася комендантова дружина.

— Авжеж, — відповів Клосс. — Сумніви мав інженер Райл, який висловлював їх надто голосно.

Одначе Клосса щось тривожило. Німкеня міцно стискала його лікоть, а Ріолетто пронизував його поглядом. Цього вечора Клосс випив чимало, і це позбавляло його звичної впевненості в собі. Він мусив бути пильним, контролювати кожен свій порух.

— Так ви не вірите, — повторив Ріолетто.

— Ну, скажіть же йому щось, переконайте його, — защебетала німкеня.

— Я не люблю, коли мене переконують, — сухо промовив Клосс.

— Боже, яка поважність! — розсміялася вона. — Але ви все-таки говоріть! Я хочу вас чути!

Ріолетто дістав з кишені піджака невеличку скляну кульку, загорнену в хусточку, і поклав її на столик.

— Вас звуть Ганс, Ганс Клосс, — сказав він. — Ви зовсім тверезі. Ви пили небагато і чудово володієте собою.

— О, так! — вигукнула дружина коменданта. — О боже, інженер Райл уже йде! — Вона кинулася до дверей, залишивши їх самих.

— Ви не хочете, щоб я говорив, — майже ствердно промовив Ріолетто.

— Якщо у вас є щось сказати… — Вони міряли один одного поглядами. Ріолетто схилив очі. “Нічого він не знає, напевно нічого не знає”, — подумав Клосс, і його, нарешті, огорнув холодний спокій. Він підвівся з стільця. — Моє життя, пане Ріолетто, — додав він, — таке просте, що ви в ньому не знайдете нічого цікавого…

— Можливо, — відповів престидижитатор, — можливо. — І в цю мить він побачив пана Пушке, що саме проходив повз них. — Прошу до нас, — погукав він, — може, вам я зумію розповісти щось цікаве…

— О, ні! — вигукнув Пушке. — Ні в якому разі! — І він квапливо рушив до дверей.

3


Було дуже пізно, коли Клосс залишав резиденцію коменданта. Він вийшов тоді, як Ріолетто прощався з господинею. Вона не помітила Клосса — була вже п’яна, і він сподівався, що вона забуде про нього… Звичайно, годилося станцювати з нею ще кілька танців, — це було цінне знайомство, — але йому вже бракувало сил — він не міг терпіти просторікування німкені. Бруннер стовбичив край вікна; опинившись на вулиці, Клосс побачив ще його обличчя.

Ніч була холодна, як це буває на початку травня. Клосс засунув руки в кишені, відійшов на кілька десятків метрів і зупинився за рогом, звідкіля чудово було видно вхід до резиденції коменданта. Невже Ріолетто приїхав машиною? Якщо так, то зробити, ясна річ, нічого не вдасться… Клосс чекав.

Нарешті він побачив високу постать престидижитатора. Ріолетто, ні разу не озирнувшись, ішов швидким кроком. Клосс обережно рушив за ним. На спорожнілій вулиці з’явився патруль; солдати зупинили Ріолетто голосним “Хальт!”, потім повернули йому документи і, стукнувши підборами, пішли далі. Клосс недбало козирнув, коли вони проходили повз нього… Він все ще йшов обережно, але престидижитатор, очевидно, навіть не підозрював, що за ним хтось може стежити. Він звернув у один із провулків; за кілька хвилин вони опинилися в районі, де у віллах мешкали лише німці. Клосс був здивований, він вважав, що Ріолетто зупинився в готелі…

Престидижитатор зупинився перед одним із будиночків, прочитав номер, підійшов до дверей і подзвонив. Клосс здалеку спостерігав за ним. Ріолетто чекав досить довго; нарешті двері відчинилися, і на порозі, в смузі світла, що падало з кімнати, Клосс побачив… Пушке. Він не міг помилитися! Пушке якусь мить постояв у дверях, а потім вони обоє зникли у віллі.

Що єднало цих людей? Коли Пушке побачив Ріолетто на прийомі в коменданта, він злякався або принаймні здавався переляканим, але, тим паче, в поведінці обох ніщо не свідчило про давнє знайомство, таке, що дає право робити нічні візити. Чи знадобиться на що-небудь така інформація? Чому Ріолетто сказав: “Той, хто брав участь у нападі на завод, знаходиться тут”? Кого він мав на увазі? Що він знає і що може сказати Бруннерові?

Повертаючись до центру міста, Клосс ставив собі ці запитання. Едвард мешкав на вулиці Валовій, п’ятнадцять, на третьому поверсі старої кам’яниці. Він уже спав, коли Клосс постукав у двері.

— Ти що, збожеволів? — запитав він. — Що сталося?

Клосс сів на ліжко й запалив цигарку. Він відпочивав, дивлячись на Едварда, який метушився по кімнаті; вчитель поставив воду й приготував сурогат чаю. Потім розлив у склянки каламутний напій.

— Що сталося? — повторив Едвард, коли сам нарешті сів.

— У мене є для тебе кілька доручень, — повідомив Клосс.

— Можливо, в тебе просто з нервами не гаразд? — твердо промовив Едвард. — Ти де був?

— На прийомі в коменданта. Є нові завдання.

— У чім річ?

— Якийсь Ріолетто, темний тип, очевидно, агент гестапо. Спробуй щось дізнатись. І заступник Райла, Пушке…

— Спробую…

— Найкраще хай за Пушке візьметься Данка.

— Знову Данка, — сказав Едвард. — Жаль мені цієї дівчини.

— Вона що, скаржилася?

— Вона ніколи не скаржиться. З учорашнього дня вона — секретарка Райла. Тобто заміщає секретарку, яку німець послав у відпустку до рейху.

— Дуже добре, — мовив Клосс.

Едвард довго мовчав.

— Дуже добре, — повторив він нарешті. — А ти подумав коли-небудь про те, якою ціною їй доводиться за це платити?

Клосс швидкими кроками ходив по кімнаті.

— Про це я ніколи не думав, — відповів він, знаючи, що кривить душею; він багато днів думав про Данку і завжди, думаючи про неї, проклинав свою роботу. — Вона повинна дістати для нас детальний план заводу Райла.

— Не поспішай, не поспішай, — сказав Едвард. — Дівчині не можна зараз робити нічого такого, що могло б викликати підозру. Досить буде, якщо їй вдасться встановити контакт з Пулковським.

— А хто здійснить план?

— Я доручив це Казикові, — відповів Едвард. — Чудовий хлопчина. Напевно впорається.

— Всі в тебе чудові хлопці, — пробурмотів Клосс. — Ти все ще схожий на вчителя, який любить ставити добрі оцінки.

4


Казик працював у залізничних майстернях, що стояли навпроти заводу Райла. З вікон своєї кімнати, похмурої комірчини в бараці, він бачив рейки, паровозне депо, а в глибині — високий мур, що відокремлював залізничне полотно від заводу. На роботу він приходив рано, завжди за кілька хвилин до восьмої, але шеф, гер Любке, високий німець у коричневій сорочці, з’являвся ще раніше. Він чекав Казика, стоячи в дверях своєї кімнати, дивився на годинника і давав йому завдання. Роботи, щоправда, було небагато — відомості на платню, списки робітників, але німець терпіти не міг помилок: найменше виправлення — і він наказував переписувати все наново. Через годину Любке залишав Казика самого і йшов на вокзал — зустрітися з друзями, провідати начальника станції й випити в буфеті кухоль пива. Саме на це Казик і важив. У шефовому кабінеті стояв сейф, у якому лежали проштемпельовані перепустки на завод Райла. їх видавали залізничникам, котрі працювали на вітці, що проходила на території заводу.

— Через годину я повернуся, — сказав як завжди шеф.

Казик стояв біля вікна й стежив. Тільки-но німець зник за складами, він кинувся в його кабінет. Ключі від сейфа, як завжди, лежали в шухляді письмового столу. Казик відкрив її відмичкою. Довго, довше, ніж сподівався, він морочився з сейфом. Нарешті дверцята подалися. Казик знайшов картонні квадратики з написом “перепустка”, вхопив один із них, на якому стояло прізвище Ганс Мольке, сховав його до кишені і вибіг з барака.

Серце сильно калатало в його грудях, коли він підходив до брами; довкола було порожньо, вартовий у мундирі СС, що стояв, обіпершись на дерев’яну будку, уважно глянув на нього. Хлопець простяг йому перепустку; німецьку мову він знав досить непогано, але боявся, що його викаже вимова. Хоч, зрештою, вимова не так важлива — хіба мало тут фольксдойчів! Вартовий оглянув перепустку, а потім швидкими і вмілими рухами обмацав Казика.

— Ми тепер усіх обшукуємо, — пояснив він. — І фольксдойчів, і рейхсдойчів теж.

— Годі було б і поляків, — відповів Казик.

— Усе гаразд, — сказав вартовий, і хлопець відчув величезне полегшення. В цю мить їх проминув елегантний чоловік, що виходив з заводу. Вартовий виструнчився, а Ріолетто — бо це був саме він — уважно глянув на Казика.

— Якесь велике цабе з Берліна, — мовив вартовий.

Казик пішов. Широка асфальтована дорога вела повз цехи, розкидані по всій території, до помітного здалеку чималого будинку, очевидно, контори. Всюди панувало пожвавлення, по рейках бігали вагонетки, торохтіли мотори, люди в робочих комбінезонах байдуже обминали Казика, ніхто на нього не зважав. Хлопець звернув у бічну алейку; він хотів обійти весь завод уздовж муру, що оточував його. Казик знав, що повинна бути ще одна брама, завжди замкнена і відчинена тільки тоді, коли на завод приходили великі вантажі. Йому треба було точно встановити відстані від заводських цехів до цієї брами, а потім визначити місце адміністративного будинку.

Тепер він ішов вузькою доріжкою вздовж хаотично порозкиданих заводських будівель, складів і дерев’яних халабуд. У глибині, схована за деревами, виднілася красива вілла. У ній, напевне, мешкав інженер Райл, а Едвард вважав, що там тримають доктора Пулковського. Казик знайшов добрий спостережний пункт, обтерся на сліпу стіну дерев’яного барака, витяг з кишені аркуш паперу і швидкими, вправними рухами заходився олівцем накидати ескіз. Дорога від брами до вілли, відстані, розташування заводських цехів і адміністративного будинку. Вздовж стіни ходив вартовий, та він був не страшний — все, що відбувалося на території заводу, його не цікавило. Захопившись ескізом, Казик не помітив, що за ним уже кілька хвилин спостерігає юнак у коричневому мундирі. Так само, як і Казик, він притиснувся до сліпої стіни барака, а потім тихо й поволі підкрався, став позаду, вихопив з кобури пістолет і приставив його до спини хлопця. Казик різко обернувся. На роздуми було всього кілька секунд. Що робити: кинутись на гітлерівця? Але той відскочив на кілька кроків і, широко розставивши ноги, спрямував на нього пістолет. Вартовий спокійно крокував уздовж муру. Казик підняв угору руки.

— Я тебе спіймав, — сказав німець. — Не рухайся. Документи і отой аркуш. Хутчій.

Ситуація була безнадійна. Казик подав гітлерівцеві перепустку й ескіз.

— Ганс Мольке, — прочитав той. — Дай аусвайс, — буркнув він.

Казик завагався. Чи помітив їх вартовий? Вони все ще були в його полі зору, може, й побачив. Хлопець відчув, як на лобі виступили краплини поту; шансів не було ніяких. Він простяг німцеві кеннкарту.

— Казимеж Труханович, — розсміявся гітлерівець. — Украв перепустку, га? Працюєш на перевантажувальній станції?

— Так, — відповів Казик і тої ж миті вирішив, що більше нічого не скаже. Він заплющив очі й подумав: все, що буде потім, не має вже ніякого значення. Для нього всьому настав кінець.

Тим часом німець обережно згорнув перепустку і кеннкарту. Він мовчав, і це тривале мовчання здавалося Казикові дедалі дивнішим. Адже він повинен негайно відвести Казика в караульну і звідтіля відправити його в гестапо, а він чомусь вагається, ніби не може або не хоче нічого вирішити. Вони бачили зараз спину вартового; через кілька кроків солдат повернеться, піде назад і тоді побачить їх.

— Іди, — сказав німець.

Казик не зрозумів.

— Іди, — повторив той і віддав хлопцеві документи. Потім пішов швидким кроком, не оглядаючись, ніби не був впевнений у тому, що не зробить інакше.

Казик усе ще не вірив. Він був сам, був вільний, йому здавалося, що це сон, що такого не могло трапитись… Все ще невпевнений і приголомшений, він вийшов на центральну дорогу і без перешкод поминув вартового, що стояв у брамі. Ніхто за ним не йшов, ніхто за ним не стежив.

У залізничні майстерні Казик встиг повернутися раніше за шефа і поклав перепустку назад у сейф. Руки в нього тремтіли, коли він працював відмичкою. У своїй комірчині він відчинив вікно і довго дивився, як на заводську вітку заганяють товарні вагони… Що тепер робити? Втікати? Не можна, бо треба попередити Едварда. А в нього він повинен бути тільки завтра… Хлопець відкрив шухляди письмового столу і заходився набивати кишені якимись паперами, потім знову сів до столу.

“Опануй себе, — думав він, — можливо, тобі ще нічого не загрожує, просто тобі поталанило напасти на чесну людину”.

Казик шкодував, що не має з собою зброї, з нею він почував би себе зараз упевненіше, але Едвард не дозволяв брати зброю на роботу. Раптом грюкнули двері. Казик підхопився з стільця, він думав, що то шеф, але побачив німця, який затримав і відпустив його на заводі Райла.

— Це ви, — промовив Казик.

— Я, — відповів німець і згодом додав: — Ти дозволиш мені сісти?

— Сідайте, будь ласка.

— Тут можна порозмовляти спокійно? — запитав німець.

— Можна, — відповів Казик.

Німець дістав з кишені аркуш паперу — Казиків ескіз.

— Я забув віддати тобі оце, — пояснив він.

Казик узяв аркуш, бездумно крутив його в руках.

— Навіщо ви це робите? — запитав він.

Німець відповів не відразу. Він немовби все ще вагався, немовби все ще не був упевнений, що вчинить за хвилину.

— Є різні німці, — сказав він обережно. — Є й такі, котрим можна вірити.

Очевидно, він помітив на обличчі Казика сумнів, бо усміхнувся.

— А в тебе хіба є вибір? А хіба він є в мене після того, як я повернув тобі оцей аркуш? Моє прізвище Глаубель, — мовив він далі, — запам’ятай це прізвище. Ти гадаєш, що поміж нас нема таких, які хотіли б з вами співпрацювати? — Він засунув руку до кишені й витяг пожмакану газету. Це була “Зольдатен цейтунг” — нелегальна газета, призначена Для німецьких солдатів. На першій сторінці була вміщена карикатура на Гітлера. Казик глянув на карикатуру і подумав, що коли вже так сталося, то цього німця треба використати. Якщо його вдасться завербувати, то це буде перший серйозний успіх Казика.

5


У Райла працювали цілий день: від восьмої до третьої і від п’ятої до пізнього вечора. Протягом дня Данка мала тільки дві вільні години, але їй рідко вдавалося залишити територію заводу. Райл хотів, щоб вона весь час була на заводі, сиділа в секретаріаті, коли він був у себе в кабінеті, обідала з ним і вечеряла. Він був непоступливий і вимогливий, вона мусила звітувати перед ним за кожну годину, проведену в місті, а найменше запізнення викликало в нього припадки люті.

Усе це Данці надокучило. Їй кортіло повернутися до загону, адже їй обіцяли, що вона повернеться, коли виконає це завдання, але з кожним днем воно здавалося важчим. Вона переписувала безліч документів, розмовляла з людьми, що чекали на Райла, але ні разу не вдалося їй побачити Пулковського. Данка навіть не знала, чи він у гестапо, чи Райл все ще тримає його на території заводу.

Того самого дня, коли Казик зустрів Глаубеля, Данка поверталася на завод близько п’ятої; їй вдалося вийти о третій, оскільки Райла викликали на якусь конференцію. Вона зайшла до Едварда; як завжди, це відібрало багато часу, бо перш ніж піти на Валову, Данка довго петляла по місту, пересідала з рикші в рикшу, аби переконатися, що за нею не стежать. Учитель доручив їй дізнатися що-небудь про заступника Райла і наказав прийти наступного дня о першій. Вона повинна була зустрітися з Янеком.

Тепер, ідучи вулицею, Данка вже думала, що сказати Райлові, щоб він дозволив їй вийти завтра перед обідом. Найкраще, звичайно, перукар. Райл хотів, аби вона завжди виглядала гарною, навіть написав своєму приятелеві в Париж, щоб той прислав французькі духи і краму на сукні. Вона глянула на годинник; напевно, запізниться, наближалася вже п’ята, а до заводу було ще далеченько. Данка огледілась — як на злість, жодного рикші. Та цієї миті вона побачила відкритий автомобіль, що гальмував біля хідника. Елегантний чоловік, обличчя якого здалося їй знайомим, усміхався до неї.

— Підвезти до заводу? — запитав він. — Чоловік говорив по-німецькому з легким іншомовним акцентом.

— Звідкіля ви знаєте? — здивовано вигукнула Данка.

— Мене звуть Ріолетто, — відрекомендувався він. — Я був сьогодні в пана Пушке і бачив вас у секретаріаті.

Данка сіла обіч нього.

— Мушу зізнатися, — провадив він далі, вправно обминаючи підводу, — що наша зустріч не зовсім випадкова…

Данка занепокоєно глянула на нього.

— Ви стежили за мною? — спитала вона і відразу зрозуміла, що зробила помилку.

Ріолетто розсміявся.

— Ах, боже мій, я бачив вас усього хвилину, а може, й менше… але ви справили на мене колосальне враження… Колосальне, — повторив він.

— Даруйте мені, пане Ріолетто…

— Ні, ні, не гнівайтесь, будь ласка, — цокотів він, — можливо, мій спосіб вести розмову здається вам дещо афектованим, але це вже такий стиль, врешті-решт, я італієць… Ви знаєте, я відгадую думки, це мій фах…

— Чудовий фах, — сказала Данка і відчула, що губи в неї пересохли.

— Панно Данко…

— Звідкіля ви знаєте моє ім’я?

— Я ж читаю думки… Ні, пробачте, я спитав у швейцара. Я вже знаю, що ви — нова секретарка Райла і що ви не німкеня. Скажіть, сьогоднішній вечір у вас вільний?

— А ви відгадайте самі.

Вони під’їжджали до заводської брами. Ріолетто раптово загальмував і сумно всміхнувся.

— Не щастить мені в цій країні, — промовив він. — Чи можу я хоч принаймні сподіватися?

Данка усміхнулася. В цьому італійцеві було все-таки щось принадне.

Коли вона зайшла до секретаріату, було вже три хвилини на шосту. Райл стояв у дверях свого кабінету й чекав на неї.

— Запізнюєшся, — сказав він. І додав різкішим тоном: — Де була?

— Обідала з Крисею, — не вагаючись, відповіла вона. — Це моя найкраща подружка. Треба ж нам, урешті-решт, хоч час від часу зустрічатися.

— Відмагання, — буркнув він.

Данка сіла до свого столу і витягла з сумочки пудреницю. Потім підправила помадою губи. Райл мовчки стежив за нею.

— Зараз сюди приведуть літнього чоловіка, — сказав він. — Це польський вчений. Нехай зачекає в моєму кабінеті. Завари йому каву, я скоро повернуся.

Данка через силу тамувала радість; тільки б він не повернувся надто швидко, тільки б устигнути сказати Пулковському кілька слів.

Пулковського привів есесівець: він залишився в секретаріаті, а Данка з ученим зайшли до кабінету. Вона мала буквально кілька секунд. Окрім того, ще й двері в секретаріат дівчина залишила напівпрочиненими, щоб не викликати в есесівця підозри.

— Інженер Райл зараз повернеться, — голосно сказала вона по-німецькому. — Вип’єте кави?

— Авжеж, — відповів Пулковський.

Данка подала йому чашку й нахилилася до нього.

— Пане доктор, — прошепотіла вона по-польському, — ми звільнимо вас, потерпіть ще кілька днів. Де вас тримають?

Вчений здивовано дивився на дівчину.

— Хто ви така? — запитав він.

— Це не має значення.

— У підвалі, в сусідньому будинкові, — прошепотів Пулковський. — Але цього не треба робити. Я мушу погодитись, бо моя дружина, ви розумієте, — голос його затремтів, — моя дружина…

У секретаріаті почулися енергійні кроки.

— Кава міцна, пане доктор, — сказала Данка по-німецькому. — Вам досипати ще цукру?

На порозі кабінету з’явився інженер Райл.

6


Едвард наказав йому прийти о дванадцятій. Казик зупинився перед під’їздом будинку номер п’ятнадцять і глянув угору. У вікні третього поверху він побачив на підвіконні горщик з квітами. Штора була трохи відтулена. Це означало, що все гаразд. Казик ще раз огледівся, але нічого підозрілого не помітив. О цій порі рух на вулиці Валовій був невеликий; проїхав якийсь рикша, кілька жінок стояло коло крамниці, діти бавилися на бруківці.

Казик був у доброму настрої, після вчорашньої пригоди на заводі Райла повірив у своє щастя. Йому й насправді поталанило — адже він, власне кажучи, міг уже сидіти в гестапо, не маючи ніяких шансів на порятунок. Тим часом він був на волі і міг навіть принести Едвардові цікаву звістку.

Можливо, якби він розгледівся трохи уважніше, то побачив би двох чоловіків, що стояли в сусідньому під’їзді, і одного на розі Польної, біля газетного кіоска. Але на перший погляд усе було цілком спокійно, і Казик енергійним кроком зайшов до під’їзду й зник на сходах.

Едвард зустрів його на порозі.

— Ти спізнився на вісім хвилин, — сказав він, — у нас залишається мало часу.

Радісний настрій Казика враз зник; так було завжди під час зустрічей з Едвардом. Вони зайшли до кімнати.

— Сідай, — промовив Едвард. — Ескіз приніс?

— Приніс, але в мене є щось значно краще, — відразу додав він.

— Зачекай. — Едвард поводився, як учитель у класі, котрий питає урок у погано підготовленого учня. — Оце брама… — уважно роздивлявся він ескіз. — Через скільки хвилин повз неї проходить вартовий?

— Він ходить уздовж стіни, — невпевнено відповів Казик.

— Через скільки хвилин? — повторив своє запитання Едвард.

Казик признався, що достеменно не знає. І, певна річ, Едвард заявив, що дані розвідки неповні. У них всього чотири дні на підготовку операції, а вони все ще так мало знають. Казик осяйно всміхнувся.

— Я саме хотів тобі доповісти, — промовив він, — що мені пощастило. Я завербував німця, котрий працює в Райла.

— Що? Протягом двох днів? — вигукнув Едвард. — Ану, розповідай детально. Даю тобі п’ятнадцять хвилин.

Казик глянув на годинник. Було пів на першу.

О пів на першу Клосс сидів у кав’ярні на Польній. До зустрічі з Едвардом залишалося ще півгодини; він трохи раніше вийшов з резиденції абверу, прогулявся містом, а потім зайшов сюди випити кави, оскільки вікна кав’ярні виходили на Валову, і Клосс міг спостерігати за вулицею. Він був схвильований. Власне, нічого не сталося, ніщо не свідчило про загрозу, але інтуїція підказувала Клоссу, що небезпека наближається. Вчора він зустрівся з Бруннером, цього разу не на службі, а ввечері, в казино. Бруннер був збуджений, пив багато, більше, ніж завжди. Він похвалився, що натрапив на слід. Але розповідати детально ні про що не схотів.

— Ви теж трохи копирсаєтесь у цій справі, — сказав він, — але для нас вона невдовзі стане вже історією.

— Ви вже взяли цих людей? — запитав Клосс.

— Твоє здоров’я, Гансе, — розсміявся Бруннер. — Ми їх візьмемо. Глаубель — чудовий хлопець.

— Що спільного з цим має Глаубель? — здивувався Клосс.

— А тобі кортить знати, Гансе? — Бруннер знову наповнив чарки. — Це мій особистий успіх, любий мій, і я не маю охоти ні з ким ним ділитися.

— Чудово, — промовив Клосс. — А коли я щось знатиму?

— То неодмінно скажеш мені, — вибухнув сміхом Бруннер. — В обмін, звичайно.

Що ж знає Бруннер? Може, він просто обманює? Адже Едвардова ланка чиста. Люди багато разів перевірені, ніхто не заарештований, та й досі не сталося нічого такого, що могло б викликати тривогу. А все-таки? Може, Данка була необережна? Центр знову вимагає інформації про Пулковського. На виконання завдання дано чотири дні. А як його виконати?

Офіціантка принесла каву. Клосс покуштував — вона була холодна і нічого спільного з справжньою кавою не мала. Поставив чашку і в цю мить у дверях кав’ярні побачив пана Ріолетто.

“Невже я чогось не догледів? — подумав Клосс. — Невже цей італієць стежить за мною?”

Ріолетто йшов до його столика.

— Добридень, пане обер-лейтенант, — привітався він. — Якщо ви нікого не чекаєте…

— Не чекаю, — сухо відповів Клосс. — Будь ласка, сідайте.

Ріолетто кинув на столик пачку цигарок і жестом покликав кельнерку. Через хвилину вона поставила перед ним чашку шоколаду.

— Я завжди п’ю шоколад, — пояснив він. — його в цій країні легше дістати, ніж у Берліні.

Клосс мовчав.

— А знаєте, пане обер-лейтенант, — вів далі Ріолетто, — я радий випадкові, який звів нас тут.

— Я дуже люблю випадкові зустрічі, — сказав Клосс, з притиском вимовивши слово “випадкові”.

Ріолетто розсміявся.

— Ви дуже недовірливі. Ви працюєте в абвері, правда?

— А чому ви про це питаєте?

— Я не питаю, а стверджую. Адже ви не вірите в мої надприродні можливості.

— Ні.

— А Бруннер іншої думки про це.

— Мій приятель Отто і я часто розходимося в поглядах, — пояснив Клосс. — Так буває. Я люблю конкретні факти.

— Ви ведете, — трохи невпевнено говорив Ріолетто, — одну й ту саму справу.

— Що ви маєте на увазі?

— Диверсію на заводі Райла. Я вже сказав Бруннерові, що ладний йому допомогти.

Клосс дивився на нього з напруженою увагою. Чого насправді хоче цей італієць? Чи не працює він на Бруннера? Можливо, Бруннер наказав йому стежити за Клоссом?

— Ви й мені хочете запропонувати свої послуги? — запитав він.

— Можливо, — відповів італієць.

— Навіщо ж, пане Ріолетто? Якщо ви працюєте на нас…

— Цього я б не сказав, — Ріолетто спокійно пив шоколад. — Я люблю інший стиль розмови, пане обер-лейтенант, а якщо часом і допомагаю… то це зовсім не означає… — І він одразу змінив тему: — Як почувається красуня дружина коменданта?

Клосс глянув на годинник. Наближалася за чверть перша.

У квартирі на вулиці Валовій, п’ятнадцять Едвард теж подивився на годинник.

— Тобі вже час, — сказав він Казикові. — Ти допустився помилки і дуже серйозної помилки. Тепер ти викритий і не мав права приходити сюди.

— А що ж я повинен був робити?

— Зникнути й перечекати. Ти добре знав, що без мого дозволу не маєш права приймати ніяких рішень.

— Це порядний німець.

— Це треба ще перевірити. Іди й чекай наказів.

Цієї миті пролунав дзвоник. Едвард поволі підвівся з стільця, швидким поглядом окинув кімнату і вкинув у тайник Казиків ескіз.

— Зброя при тобі? — запитав Казик.

Едвард поклав руку до кишені й підійшов до дверей.

— Хто там? — вигукнув він.

— Слюсар-водопровідник, — почулося у відповідь. — Вода від вас протікає на другий поверх.

Едвард відчинив і одскочив від дверей. Але не встиг. До передпокою вдерлося троє чоловіків у цивільному, в руках вони тримали пістолети. Один із них, це був саме Глаубель, збив Едварда на підлогу, двоє інших схопили Казика, коли він уже наближався до вікна. Боротьба тривала недовго. Руків’ям пістолета гестапівець ударив хлопця по голові. Казик повалився на підлогу. До квартири зайшов Бруннер, також одягнений у цивільне.

— Приведіть його до тями, — сказав він, показуючи на Казика.

Через деякий час Едвард і Казик сиділи на стільцях, тримаючи руки на столі. Гестапівець з пістолетом у руці не спускав з них очей, а Бруннер і Глаубель обшукували квартиру. Вони викидали з шафи білизну, відкривали шухляди, обмацували стіни. На нічному столику коло ліжка стояв будильник. Едвард знав, що він поспішає на дві хвилини. Стрілки наближалися до першої, а Янек був завжди пунктуальний. Ще чотири хвилини. Едварда огорнув страх а потім до нього знову повернувся холодний спокій. Як попередити Янека? На підвіконні стояв горщик з квітами, штора була трохи відтулена. Ще три хвилини…

— Ми побудемо тут трохи разом з вами, — промовив Бруннер. — Я сподіваюсь, що ви самі назвете прізвища й адреси спільників, але нам хотілося 6 зустрітися з ниміі тут, це прекрасне місце для такої зустрічі.— Він уважно дивився на Едварда. — Хвилюєшся, правда? Чекаєш візиту? Це дуже добре.

— Нікого я не чекаю і нічого не розумію, — відповів Едвард. — Панове, тут сталася якась помилка.

Глаубель вибухнув сміхом і підійшов до вікна.

— Помилка! — вигукнув він. — Ану, запитай оцього хлопця, — показав він на Казика. — Ще вчора він розповідав мені такі цікаві речі. — Глаубель поклав руку на горщик і виглянув через вікно.

— Відійди од вікна, — наказав Бруннер, — і нічого не чіпай. Тут кожна дрібниця може мати значення.

Едвард з відчаєм дивився на циферблат будильника. Він чув його ритмічне поцокування. Цієї миті два гестапівці нишпорили на кухні, Бруннер стягав постіль з ліжка, а Глаубель обстукував одвірки. Едвард прийняв блискавичне рішення; од вікна його відокремлювало кілька кроків… Він повинен встигнути стрибнути, перш ніж Бруннер вистрілить… Встигнути б тільки… Він з усієї сили вперся ногами в підлогу, нахилився всім тілом уперед, а потім обіперся руками об бильце стільця…

У цей час Клосс підходив до кам’яниці номер п’ятнадцять. Італійця він залишив у кав’ярні. Клосс навіть трохи вагався: іти на зустріч чи ні, але все-таки вирішив ризикнути. Встановлений Центром термін чотирьох днів не давав йому спокою, він весь час обмірковував різні варіанти операції на заводі… Клосс хотів уже звернути в під’їзд, як раптом почув крик і брязкіт розбитого скла. З третього поверху впав горщик з квітами і розбився об плити хідника.

Навіть не глянувши вгору, Клосс наддав ходи. Він бачив перед собою порожній хідник, нічого більше, тільки порожній хідник. Легким, майже непомітним рухом він пересунув на живіт кобуру з пістолетом. Клосс уже знав, що сталося. Зараз він не думав про себе, він думав про них, про Едварда, котрий встиг скинути горщик на вулицю і, напевно, дуже дорого заплатить за це.

Вулиця Валова була довга, до того ж на цьому відтинкові майже без провулків. Облуплені кам’янички, вузькі хідники — коридор, який треба проскочити. Клосс ішов дедалі швидше, думаючи тепер про Данку. З якого боку вона надійде? Якщо з боку Польної — тоді провал. Якщо від парку, то він повинен дорогою її зустріти.

Тишу розітнув гуркіт моторів. На Валовій з’явилися вантажні машини з жандармами.

“Оточують вулицю, — подумав Клосс, — Очевидно, Бруннер вирішив, що той, хто мав з’явитися до Едварда, не встиг далеко відійти”.

За кілька кроків перед ним теж зупинилася машина, вискочили жандарми і перекрили вулицю. Тих, хто не встиг сховатися в під’їзди, забігти в двір, вели тепер до машин. Жандарми впихали їх до будок, викидаючи на землю кеннкарти. Чувся жіночий крик, крик, який був Клоссові добре знайомий… Він спокійно пройшов повз жандармів. Бони відкозиряли, Клосс недбало відповів їм і постояв якусь хвилину, стежачи за облавою.

Зупинився біля вітрини крамнички іграшок, що стояла на розі Валової і невеличкого майданчика, вирішивши почекати тут п’ятнадцять хвилин. Може, Данка все-таки надійде. Клосс побачив її ще здалеку, добре вбрана, впевнена в собі, вона йшла з боку парку і помітила Клосса тільки тоді, коли він уже підійшов до неї,

— Едвард провалився, — прошепотів він. — Через десять хвилин у парку.

Вона повернулася і зникла у вуличному натовпі. Клосс запалив цигарку й поволі рушив у тому самому напрямкові.

У парку діти бавилися біля озерця. Клосс неквапно обминув невеличку кав’ярню в оранжереї і пішов обсадженою деревами головною алеєю. Данка сиділа на лавочці й пудрилася. Клосс ще раз уважно розгледівся і підійшов до неї.

— Дозвольте сісти, фройляйн?

— Будь ласка, — відповіла Данка.

Він почастував її цигаркою. Досі їм ніколи не доводилося зустрічатися вдень, та ще й у такому місці. Але зараз не було іншого виходу. Данка кокетливо усміхнулась — вона прекрасно грала роль дівчини, яка шукає пригод, — і трохи посунулася від нього.

— Як це могло статися? — тихо запитала вона, не перестаючи усміхатись.

— Не знаю. Не виключено, що всі ми викриті.

— Едвард мовчатиме, — сказала Данка і відразу ж почала доповідати. Їй вдалося встановити, що Райл і Пулковський через три дні виїжджають на полігон.

— Пулковський погодився? — запитав Клосс.

— Він надломлений, — відповіла Данка. — Боїться за свою дружину.

— Ти бачила Казика?

— Ні.

— Треба сьогодні ж дізнатися, — промовив Клосс, — що з ним сталося. Треба сповістити інших, що найважливіше — Казик.

— Я піду до нього сьогодні, ввечері.

Клосс довго роздумував.

— Не знаю, чи варто тобі це робити, але іншого виходу, здається, немає. Я тебе прикриватиму. — Потім він призначив їй місце зустрічі. У них був такий запасний пункт, який здавався досить безпечним — старі майстерні на околиці, зачинені ще від початку війни.

— Я мушу довідатися? — мовив він далі, — як вони встановили Едвардову адресу. — Як він це зробить, Клосс ще й сам не знав. Бруннер, напевно, нічого не скаже, та й, зрештою, сам Клосс не був у цю хвилину впевнений, що за ним не стежать.

Данка стенула плечима.

— Краще й не питай мене про це, — сказала вона. — Ти знаєш, Янку, я гадаю, що це моя остання операція.

— Гаразд. Відішлю тебе потім у загін.

— Дякую.

Клосс хотів уже підвестись, як раптом обличчя його застигло. Алеєю парку до них наближався престидижитатор Ріолетто. Невже він увесь цей час стежив за ним? Чи й справді він такий спритний?

— Я його знаю, — промовила дівчина. — Це якийсь Ріолетто. Він пробував мене спокушати.

— Це добре, — сказав Клосс. Йому раптом сяйнула в голові одна думка. Щоправда, надто ризикована, але, врешті-решт, усе, що він робив, було ризикованим.

— Послухай, Данко, — прошепотів він, — я піду, а ти з ним залишись тут і запроси його до себе на завтрашній вечір, скажімо, на восьму. Я потім тобі поясню, що треба робити…

Ріолетто вже був біля них.

— Боже мій! — вдаючи здивування, вигукнув він. — Ми знову зустрілися! А я й не знав, що обер-лейтенант знайомий з усіма симпатичними жінками в цьому місті.

— Просто мені щастить, — усміхнувся Клосс.

— А я саме нарікаю, що мені не щастить, — відповів Ріолетто.

Клосс поглянув на годинник і підвівся.

— На жаль, мені пора.

— Від сьогодні, — сказав Ріолетто, — я більше не нарікатиму, що мені не щастить. Мені можна залишитись?

Данка усміхнулася.

7


У цій грі ставало дедалі більше невідомих; арешт Едварда і Казика — тепер Клосс уже знав, що Казика схопили, — ставив під сумнів успіх всієї операції. Клосс вірив, що Едвард витримає, мусив у це ввійти, але ж хтось-таки виказав гестапо квартиру на Валовій, хтось, хто знав дуже багато, може, навіть і про нього. Втекти до загону? Ні, треба залишитися тут до кінця, спробувати розіграти цю партію.

Але, можливо, це все-таки випадок? Він не вірив у такі випадки — Бруннер ніколи не діяв наосліп, у нього повинна була бути достеменна інформація. Так хто ж? Ріолетто? Пушке? А якщо Данка? Дурниці! Якби зрадила Данка, він би був уже в їхніх руках. Клосс пригадав обличчя Глаубеля; він зустрів гестапівця годину тому і тепер був упевнений, що ця зустріч не випадкова.

Задзвонив телефон. Клосс підняв трубку і водночас запалив на письмовому столі лампу. Це міг бути або його шеф, або Бруннер: вони обидва знали, що Клосс любить вечорами працювати в своєму кабінеті в абверштелле. Він почув трохи охриплий голос Бруннера — очевидно, після вчорашньої пиятики.

— Хайль Гітлер, Гансе! Сумуєш у самотині?

— Працюю.

Бруннер молов дурниці, згадував якусь офіціантку в казино, котра вчора подавала ім коньяк і в якої були гарні ніжки, а потім несподівано запитав:

— Гансе, тебе цікавить нова секретарка Райла?

На роздуми не було часу. Клосс прийняв рішення, усвідомлюючи водночас, що тут Бруннер повинен виграти.

— Авжеж, — відповів він, — звичайно цікавить. А чому ти питаєш про це, Отто?

— Гарна дівчина, — промовив Бруннер. — Хочеш відбити її в Райла?

— Про це я не думав.

— А про що ти думав, Гансе?

Клосс вирішив іти напролом.

— Я думав про те, — сказав він, — що, може, нам настав час обмінятися інформацією.

— Можливо, — відповів Бруннер. У його голосі Клосс відчув вагання.

“Що він знає? — думав Клосс. — Певніше, про що вій встиг дізнатися?” Глаубель, ясна річ, доповів йому про зустріч на околиці. Це була помилка, груба помилка. Данці не треба було приходити на квартиру до Казика. Бруннер закінчив: “На добраніч, завтра зустрінемося”, а Клосс поклав трубку і знову задумався над подіями сьогоднішнього вечора.

На околицю він прийшов о шостій вечора, як вони й домовилися з Данкою. В цей час робітники товарної станції і заводу Райла поверталися з роботи, у продуктовій крамниці збиралася довга черга, а перед будинками, коло хвірток, точили ляси жінки, чекаючи чоловіків з роботи.

Казик мешкав у невеликому одноповерховому будиночку на розі Огродової і Сліськоі. Клосс, загубившись у юрбі перехожих, спостерігав за цим будиночком кілька хвилин, аж поки не побачив, як Данка відчиняє хвіртку. Вона зайшла всередину; Клосс посунув кобуру на живіт і чекав. Він уже зрозумів, що йому не треба було приходити сюди самому, що слід було послати когось із хлопців з загону Бялого — він уже встиг налагодити з ним контакт. Данка довго не виходила. Клосс уже почав хвилюватися, адже й там могла бути засада, коли раптом побачив обіч себе Глаубеля. Гітлерівець теж спостерігав за будиночком Казика Оконя.

“От тобі й маєш”, — подумав Клосс, і його огорнув холодний спокій.

— Хайль Гітлер, Глаубель! — привітався він. — Що ви робите в такому богом і людьми забутому місці?

— Прогулююсь, — відповів Глаубель. — А ви?

— Я, — розсміявся Клосс, — маю мало часу на прогулянки. Найчастіше працюю. А інколи люблю й пополювати.

— Полювання, — повторив Глаубель і уважно глянув на Клосса. — Дивно, що ми з вами зустрілися саме в цьому місці.

— Атож, — відповів Клосс таким же тоном, — дивно.

Вони обоє дивилися на хвіртку, що вела до будинку Оконів.

“Отже, Казик теж сидить, — подумав Клосс. — Вони стежать за його квартирою, але засади там немає. Данка ще вийде, і вони стежитимуть за нею. Цікаво, чи Глаубель прийшов сюди сам?”

Клосс розгледівся. Напевне, сам. Це, щоправда, ніякого значення не мало, але давало можливість зустрітися з Данкою. Вона якраз з’явилася на порозі будинку. Вийшовши на вулицю, дівчина спокійно пішла далі.

— Гарна полька, — сказав Глаубель. — А ви нею цікавитесь?

Клосс мовчав. Він уже тоді знав, що це запитання поставить йому Бруннер.

Він знову схилився над паперами: на ранок треба підготувати звіт для Горша. Своїх службових обов’язків в абвері Клосс ніколи не занедбував, але зараз робота не клеїлась. Як він мусить поводитися? Вони, певна річ, здогадуються, що Данка мала щось спільне з Казиком, але Бруннер не такий дурний, щоб наказати відразу її заарештувати. Можливо, відіслати Данку в загін? Клосс повинен так і зробити, але якщо операцію взагалі вдасться провести, то без інформацій Данки не обійтися. Доводиться ризикувати, весь час ризикувати, і не тільки власним життям. Він мусить бути спритніший за Бруннера.

Того разу він сказав Данці: “Будь готова до всього”. Вони зустрілися в старій майстерні приблизно через годину після того, як Клосс зустрів Глаубеля. Данка петляла по місту, і ш, нарешті, вдалося спекатись гестапівця. Вона принесла неоціненну новину: копію листа Райла в Берлін. Інженер доповідав, що випробування починаються десятого травня. Вранці цього дня Райл і Пулковський виїдуть на полігон. Це був останній термін. А скільки ще за цей час треба зробити! Клосс наказав Данці сказати Райлу, що вона провідала свого давнього приятеля Казика Оконя, хай Райл повторить це Бруннерові. Треба виграти час, а від часу залежить усе: можливо, Бруннер повірить, що пішов по хибному шляху.

Данка була дуже стомлена. Вона спитала ще про Ріолетто, якого запросила до себе в гостину на наступний день, сказавши, що прийдуть гості. Що, власне, Клосс хоче знати про фокусника з Берліна?

Клосс відчинив вікно. Вечір стояв теплий, на небі перехрещувались промені прожекторів. Десь далеко почулася кулеметна черга, потім спів п’яних солдатів. Клосс повернувся до столу і знову схилився над паперами. Увійшов фельдфебель. Виструнчившись у дверях, він доповів, що з’явився якийсь гер Пушке, віце-директор Роберт Пушке, і питає, чи прийме його пан обер-лейтенант.

Клосс розгубився. Спершу дзвінок Бруннера, а потім візит пана Пушке? Чого треба було від нього цьому опецькуватому німцеві, приятелеві фокусника Ріолетто? Він наказав його впустити.

Запаливши верхню лампу, він побачив у яскравому світлі обличчя гостя. Пушке був блідий, синці під очима в нього підпухли, руки тремтіли. Він сів на стілець, який показав йому Клосс, і поклав руки на стіл.

— Чарочку коньяку, пане Пушке?

Німець кивнув. Випивши коньяк, він заходився вихваляти його — такий чудовий, напевно, французький. Він, Пушке, був у сорок першому в Франції, але його запаси давно вичерпались…

— Що вас сюди привело? — досить безцеремонно перебив його тираду Клосс.

Пушке запалив сигару, довго затягався димом, потім вийняв з кишені запечатану коробочку і поклав на стіл. Коньяку, щоправда, немає, але в нього є оці сигари, якщо пан обер-лейтенант схоче прийняти… Але панові обер-лейтенанту ці преамбули вже набридли.

— У чому річ, пане Пушке?

— Справа дуже важка, — почав німець, — і надзвичайно делікатна. — Він говорив, що прийшов саме сюди, бо вірить, що обер-лейтенант Клосс і, певно ж, абвер зрозуміють, у якому важкому становищі він опинився, він, чесний німець, котрого всупереч його волі вплутали… так, саме вплутали, в огидну аферу…

— Прошу ясніше! — наказав Клосс.

Пушке підвівся.

— Пане обер-лейтенант, — майже патетично промовив він, — я прийшов сюди, як чесний німець…

— Конкретніше!

— Я хотів сповістити, — нарешті насилу вимовив Пушке, — що фокусник Ріолетто — англійський шпигун, котрий давно працює проти рейху. — Він полегшено зітхнув і, сівши на стілець, затягся димом.

Залягла тиша. На обличчі Клосса навіть не ворухнувся жоден м’яз. Пушке ніколи не здогадається, яким несподіваним було це повідомлення для обер-лейтенанта. Клосс дивився на свого гостя і водночас напружено думав:

“Провокація? Спочатку зателефонував Бруннер, потім прийшов Пушке… Ні, неможливо! Навіщо б вони мали це робити? Ще раз перевірити Клосса? Після двох років безнастанних перевірок?”

Пушке нетерпеливо засовався на стільці; він чекав запитань. А можливо, він гадав, що йому скажуть “спасибі” і відпустять додому?

— Чому ви не пішли розповісти це Бруннерові? — запитав Клосс. — А може, ви вже були в нього?

— Я думав, що в таких справах це все одно — абвер, чи гестапо.

— А все-таки ви вибрали абвер. Адже ви знайомі з Бруннером. Та й Глаубель працює на вашому заводі.

— Гаразд, я розповім усе, — зітхнув Пушке.

— Оцього я від вас і чекаю.

— Я розмовляв з Бруннером учора і позавчора… Але сказати про це не відважився. Я гадав, що з вами мені буде легше…

“Бреше, — подумав Клосс. — А якщо говорить правду? Зараз перевіримо”.

— Пушке! — гаркнув він.

Віце-директор враз підхопився з стільця і виструнчився. Це виглядало майже комічно, але Клосса давно вже не тішили типові німецькі реакції. Більше того, він використовував їх.

— Зі мною легше не буде, — сказав він. — Ясно?

— Так точно! — вигукнув Пушке.

— Ти був агентом Ріолетто? — запитав Клосс.

Пушке враз сполотнів, поточився, але Клосс не дав йому сісти.

Раптом Пушке розплакався. Це видовище було просто нестерпне: опецькуватий німець із слізьми на очах… Його історія була, зрештою, проста й банальна. В тридцять дев’ятому році один берлінський крамар почав позичати йому гроші. Спершу дрібні суми, потім дедалі більші, а коли Пушке підписав вексель уже на кілька тисяч марок — з’явився Ріолетто.

— Я нічого злого не вчинив проти рейху, — плакав Пушке. — У мене був приятель в СС, він “потурбувався” про цього крамаря, але вексель залишився, його взяв Ріолетто і зажадав…

— Чого? — сухо спитав Клосс.

— Я тільки дав йому прізвища інженерів, що працювали в Люббіха у Гамбурзі… Потім вибухнула війна, і він втратив мій слід, бо я поїхав у Францію… А тепер знову… Він мене вб’є, пане обер-лейтенант, — зненацька прошепотів він. — Я боюся.

Він і справді боявся. Клосс наказав йому нарешті сісти і дав склянку води. Потім попросив його повторити все ще раз; але вже не слухав, йому треба було щось вирішити. Ситуація дедалі більше ускладнювалась, і кожен крок створював нову небезпеку. Якщо Пушке говорить правду, то передати його Бруннерові не можна, бо життя італійця буде під загрозою. Якщо ж Пушке лукавить…

Передусім слід було перевірити, хто такий насправді Ріолетто. Коли він агент розвідки союзників, направлений сюди у зв’язку з випробуваннями Райла, то операцію вони могли б провести спільно. Згода Центру? На одержання згоди не було часу, треба було діяти на свій страх і риск.

Але як це перевірити?

Пушке підписав усе, що йому було наказано. Клосс сховав папери в кишеню і звелів віце-директорові йти додому. І нехай мовчить. Якщо йому дорога власна шкура, то він мовчатиме. Пушке був здивований, але ж він знав, що в абверу свої методи роботи.

— І не сподівайтесь, — сказав йому Клосс на прощання, — що Ріолетто буде заарештований ще цієї ж ночі. У нас є час. А що стосується вас… треба, ясна річ, спокутувати гріхи. А покута залежатиме від вашої поведінки: мовчання, і самі розумієте…

— Розумію, — відповів Пушке.

Клосс провів його до дверей. Пузатий німець зупинився на порозі і підняв руку в гітлерівському вітанні. Обер-лейтенант глузливо усміхнувся: цей чоловік ще вірив, що переживе війну… Клосс знав, що в Пушке немає ніяких шансів, і не відчував до нього жалю.

8


Для Райла день почався погано. З самого ранку Данка сказала, що хоче звільнитися на вечір. Вона зайшла до кабінету і промовила це прямо з порога; виглядала вона чудово — на ній була зелена сукня, яка Райлу особливо подобалася. Він хотів крикнути: “З ким ти домовилася?”, але тільки дивився на неї й мовчав.

Потім він спересердя грюкнув дверима — у кабінеті залишився запах її духів. Наказавши викликати Пушке, Райл вислухав його рапорт про хід приготувань на полігоні. Звичайно ж, ще нічого не було зроблено. Пушке сказав: “Майже готовий”, і Райл зігнав на ньому злість.

— За неточність я посилаю на Східний фронт, — кричав він. — На ранок десятого травня полігон мусить бути готовий. Ви розмовляли з Пулковським?

— Так. Він, мабуть, Погодиться…

— Ніяких “мабуть”! — знову верескнув Райл, але й ці лайки, що сипались на голову заступника, не дали йому ніякого полегшення. Та Пушке й не захищався. Він сидів у кріслі, очі в нього були підпухлі, і Райлові здавалося, що він зараз вибухне плачем.

— Що з вами діється, Пушке?

— Нічого, пане директор.

— Ви виглядаєте, як стара баба.

Пушке заходився щось говорити про перевтому, а потім, що ця країна на нього погано діє: живеш тут, як у клітці, боїшся вийти в місто.

— Ну, так облиште свої страхи, — перебив його Райл, — і візьміться до роботи. Можете йти. — Але на порозі, однак, зупинив його і запитав, що робив на території заводу престидижитатор Ріолетто. Він бачив цього пана і в секретаріаті.

Пушке зашарівся, потім зблід і сказав, що Ріолетто заглянув на хвилинку, щоб вибачитися перед ним за недоречний жарт із сигарою. А далі прошепотів, що італієць дивився на фройляйн Данку з величезною, справді величезною цікавістю. Це вже остаточно вивело Райла з рівноваги.

— Забирайтесь геть! — гаркнув він. — І не розпускаєте пліток! А якщо тут ще раз з’явиться цей фокусник, я накажу Глаубелю посадити його на добу в карцер!

Він залишився в кабінеті сам, сказав Данці, що нікого не прийматиме і не відповідатиме по телефону, але працювати не міг. Його весь час облягала тривога. Якщо випробування закінчаться невдало, він втратить довіру фюрера і його навіть можуть послати на фронт.

Райл подумав, що фронт для нього не страшний, але гут перед його очима постала картина, яку він, здається, бачив колись у кіно: рівний білий наст, солдати на лижах і вдалині у вогні хати. Скільки кілометрів від Берліна До Волги? Ні, адже вони вже не стоять на Волзі, він читав нещодавно про скорочення лінії фронту, хоч його, правда, ніколи не цікавили фронтові повідомлення. У батька Райла була навіть карта, на якій він прапорцями позначав пересування німецьких армій. Але Райл до цього був байдужий.

Він подзвонив, і коли Данка з’явилася в дверях, наказав їй принести останній номер газети “Völkischer Beobachter”.[11 - Народний дозорець (нім.).] Розгорнувши її, Райл побачив на першій сторінці портрет фюрера. Вождь дивився серйозно, хоч і була в його обличчі характерна для офіціальних портретів ласкавість. Райл почав читати статтю, але дійшов тільки до кінця першого абзаца — у дверях стояв Бруннер.

Гестапівець заходив без попередження. Він, здавалося, не помічав присутності в секретаріаті Данки, не визнавав взагалі її права на існування. Підводячись з-за столу, Райл знав, що розмова не буде приємна. День, який так погано почався, не міг принести йому нічого радісного. Він дістав із шафи коньяк, а Бруннер відразу перейшов до справи. Спочатку мова йшла про Пулковського. Штурмбанфюрера цікавило, скільки ще буде потрібний Райлові цей поляк. Директор відповів, що не знає. Він і справді не знав, усе залежало від результатів випробувань; чорт забирай, адже йшлося, власне, про роботу, якій не видно кінця.

— Але ж знанням цього поляка є межа, — сухо промовив Бруннер. — Ви повинні з нього витягти все, що вам треба, і кінець. Даю вам на це, ну, скажімо, три місяці.

Райл подумав, що цей гестапівець — зухвалий тип, і хотів було послатися на свої особливі повноваження, та передумав. Він тільки запитав, що вони збираються зробити з Пулковським. Бруннер непривітно всміхнувся і прямо сказав: ліквідувати. Він надто багато знає.

— А його дружина? — ще насмілився спитати Райл. У нього пересохло в горлі, і він налив собі чарку.

— Можете налити й мені, — мовив Бруннер. — Його дружини немає живої вже кілька тижнів.

Райл глянув на Бруннера, не приховуючи огиди. Зненацька директор збагнув, що є дуже багато речей, про які він волів би не знати. А втім, це його не стосується. У нього є своя робота, з якою він чудово справляється. Життя влаштоване так, що кожен повинен виконувати свою роботу, і нічого пхати носа в чужі справи. Це природна річ.

Він гадав, що розмова вже закінчена, але виявилось, що найгірше Бруннер приберіг на “десерт”.

— Де ви познайомилися з своєю секретаркою? — запитав він.

— Облиште її! — верескнув Райл. — Це запитання вивело його з рівноваги: захищати Пулковського він не збирався, але Данку вважав уже своєю власністю.

— Спокійно, директоре, — й далі усміхався Бруннер, — Прошу відповісти на моє запитання.

— Сюди її направила біржа праці, — відповів Райл. Він, котрий навіть у кабінеті фюрера не втратив упевненості в собі, не вишпурнув за двері цього гестапівця. Він відчув, що боїться, і коли він це зрозумів, його і справді огорнув страх.

Але Райл ще пробував захищатися.

— Ви навіть не знайшли винуватців диверсії! — крикнув він ні сіло ні впало.

— Уже знайшли, — відповів Бруннер. — А з одним із них, Казимєжем Оконєм, підтримувала зв’язок ваша секретарка.

Райл пригадав собі це прізвище; вчора за вечерею Данка його називала. Вона розповіла, що хотіла провідати давнього приятеля, але не застала його вдома. Бруннер вислухав Райла і не приховував свого здивування.

— Справді, — буркнув він.

Тепер Райл міг перейти в наступ.

— Чіпляєтесь до невинної дівчини! — вигукнув він. — Якби вона насправді була спільницею цього хлопця, то не назвала б мені його прізвища! — Він хотів говорити далі, але холодний погляд Бруннера наказав йому мовчати.

— Ви дуже нервуєте, — сказав штурмбанфюрер, — а ми не любимо надто нервових, таким не можна довіряти. — Він навмисне розтягував слова. — Рейхсміністр неодноразово нагадував про це. — Бруннер підвівся і рушив до дверей. — У вас з цією полькою досить близькі стосунки, правда? Прошу до мене зателефонувати, якщо трапиться щось цікаве. Ви зрозуміли?

Райл не відповів. Він потім не міг вибачити собі цього мовчання. Треба подзвонити в Берлін, треба піти до коменданта і провчити цього зухвалого дурника. Він знову налив чарки і покликав Данку.

— Вип’ємо, — запропонував він.

Данка непривітно, нічого не розуміючи, глянула на нього, але піднесла чарку до губ. Райл хотів сказати їй, що вона йому дуже потрібна, що від неї у нього багато чого залежить, але мовчав. Він випив ще чарку, потім ще одну.

— Все це свинство, — мовив він, — а те, що не свинство…

9


Ріолетто прийшов вчасно. Він стояв на порозі з величезним букетом квітів; очевидно, сподівався, що вже застане в квартирі гостей, про яких йому говорила Данка, але вона була одна, а на столі Ріолетто побачив дві чарки і дві чашки для кави.

— Ми будемо самі, — сказала вона. — Ви засмутились?

— Ні, звичайно ж, ні, — італієць через силу приховував здивування. — Ви навіть не підозрюєте, яка це для мене радість.

— Спочатку на вас чекає робота, — усміхнулася Данка. Вона відкрила шухляду і кинула на стіл колоду карт. — Я хотіла б щось почути про себе.

Вона уважно спостерігала, як Ріолетто тасував карти. Він нічого не підозрював, обличчя його було зосередженим. Фокусник наказав їй витягти карту — нею виявився виновий король. Ріолетто, здавалося, був здивований, а Данка, побачивши винового короля, відразу подумала про Райла. Сьогодні ввечері, коли вона йшла з роботи, Райл уже не сказав нічого, він навіть не запитав, куди йде. Данка відчула немовби жаль до нього, але її одразу ж узяв сором. Вона не мала права його жаліти.

— Виновий король, — промовив Ріолетто. Він відкрив ще кілька карт і біля короля поклав жирову даму. — Ви симпатична дівчина, ведете важку гру, я, здається, не помиляюсь, правда? — Потім глянув у вікно. — Погано затулені штори, — сказав він. — З вулиці видно світло. Ви не боїтеся?

Саме цього вона й чекала, гадала, що він помітить це раніше. Вона підбігла до вікна. На вулиці вже панувала темрява, але крізь щілину в шторі Данка побачила трьох хлопців, що стояли на протилежному боці. Вже прийшли!

— От тепер добре, — мовив Ріолетто і далі розкладав карти. — Власне кажучи, цим захоплюються більше старі баби. А для мене годі долоні, очей, часом якогось предмета.

— Якого предмета?

— Чогось такого, що ви насправді дуже любите, що для вас дуже дороге.

Цієї миті пролунав різкий дзвоник.

— І все-таки, — сказав Ріолетто, — ми не будемо самі.

Данка відчинила двері. В кімнату вдерлося троє чоловіків. Перш ніж Ріолетто встиг відскочити до стіни і вихопити зброю, вони звалили його на підлогу. Один з них був у картатій жокейці, другий — з чорною пов’язкою на оці, третій — зі шрамом на щоці. Вони чимось скидалися на акторів, котрим звеліли загримуватись так, щоб їх легко можна було розпізнати. Чоловік у картатій жокейці вхопив Данку, кинув її на тапчан, а потім вправними рухами зв’язав і заткнув кляпом рота.

— Ти німецька шльондра, — мовив він. Двоє інших скрутили Ріолетто.

— Підеш з нами, — сказав чоловік зі шрамом і сховав до кишені маленького вальтера, якого Ріолетто завжди носив із собою.

— Стривайте, панове, — пояснив Ріолетто, — я італієць і окультист, я не втручаюсь у ваші справи.

— А зброю носиш, шпик гестапівський! — крикнув чоловік з пов’язкою на оці.

Вони виштовхали його з кімнати. Провели через подвір’я, а потім звивистими безлюдними вуличками околиці повели до шосе. Ріолетто знав, що досить перейти шосе, щоб опинитися в лісі. Чоловік у жокейці, який, напевно, був старший, щохвилини поглядав на годинник.

— Хутчій, хутчій, — повторював він.

— Що ви хочете зі мною вчинити? — запитав Ріолетто.

— Ми ліквідуємо тебе за співробітництво з гестапо.

Вони пішли швидше. Ріолетто зволікав, намагався відстати. Чоловік зі шрамом ударив його в спину прикладом.

— Не бийте мене! — вигукнув італієць. — Я хочу розмовляти з вашим командиром.

— А що б ти хотів сказати нашому командирові?

— Не твоя справа.

— Я з тобою, шпику, на брудершафт не пив, — сказав чоловік зі шрамом.

Вони вийшли на луг. У темряві перед ними блиснула світла смуга шосе. Хлопець у жокейці зупинився біля придорожнього куща. Ріолетто подумав, що якби вони хотіли його ліквідувати, то могли б зробити це раніше або просто в квартирі Данки. Тепер до шосе залишалося всього кільканадцять метрів, а вони чогось чекали, немовби не відважувались перейти безлюдної дороги. Хлопець зі шрамом знову глянув на годинник.

— Ходімо, — наказав він.

Вони вже були на узбіччі дороги, коли Ріолетто раптом почув гул мотора, а потім його засліпило яскраве світло фар. Машина, що наближалася, ввімкнула довге світло; пролунали постріли, хлопці залишили його на шосе і зникли в темряві. Все це тривало кілька секунд. Ріолетто через силу підвівся на ноги, машина, різко загальмувала. Італієць побачив німецьких солдатів, які вискакували з машини, а потім почув голос обер-лейтенанта Клосса.

— Вам пощастило, пане Ріолетто, — ми встигли якраз вчасно.

— Який чудесний збіг, — промовив італієць. — Який чудесний збіг, — повторив він. — Дякую вам.

— Про це ми поговоримо в мене, — сказав Клосс.

Клосс і Ріолетто сіли в машину поруч на задньому сидінні. Вони обидва мовчали, розуміючи, що їх чекає важка розмова. Чи здогадується Ріолетто? Чи можна йому довіряти? Чи є шанси на те, що вони порозуміються?

Машина зупинилася перед резиденцією абверу. У коридорах було порожньо, в кабінеті Клосса на письмовому столі горіла лампа, а на маленькому столику стояли пляшка коньяку і дві чарки.

— Було це так, — почав Клосс. — Фройляйн Данка зателефонувала до мене й сповістила про напад. Подумавши, я вирішив, що бандити намагатимуться доправити вас у ліс, і вирішив відрізати їм шлях. Це була єдина можливість урятувати вас.

— Прекрасний коньяк, — похвалив італієць, сідаючи в м’яке крісло. Вони ще нічого не сказали один одному, обидва мали підстави боятися, і обидва не були впевнені…

— Як вони виглядали? — запитав Клосс і простяг руку по записник.

— Хто?

— Ці бандити.

— Їх було кілька чоловік, — відповів Ріолетто.

— Скільки?

— Важко сказати, я був напівнепритомний.

— Обличчя? Характерні прикмети?

— Було темно, — промовив італієць. — Боюся, що нічого не зможу вам сказати. Ми неодмінно повинні про це говорити?

— Треба ж з чогось почати.

— З панною Данкою, звичайно, нічого не сталося?

— Ні, — усміхнувся Клосс.

— Я так і думав. — Італієць простяг руку по сигару. — Відкриємо карти?

— Можливо, ранувато? — сказав Клосс. Він підвівся, підійшов до дверей, раптово відчинив їх і знову зачинив. — Ці сигари, — вів далі Клосс, повертаючись на своє місце, — належать панові Пушке. Я дістав їх від нього в подарунок.

— Он як, — здивувався Ріолетто.

— Пан Пушке, — провадив Клосс, — чоловік надзвичайно цікавий. Це чоловік з багатою біографією. І в нього часом бувають прекрасні думки. — Він засунув руку в кишеню і подав італійцеві акуратно складені аркуші паперу. — Прочитайте це.

Ріолетто уважно прочитав зізнання Пушке, потім поклав аркуші на стіл і затягся димом.

— І що ви збираєтеся з цим робити? — запитав він.

— Тут усе правильно?

— Я не скажу вам ні “так”, ні “ні”, — відповів Ріолетто. — Що ви збираєтесь робити?

— Уявімо собі, — промовив Клосс, — що все було інакше. Старий агент англійської розвідки, пан Пушке, намагався завербувати чесного італійця Ріолетто до праці проти рейху. Але Ріолетто не погодився. Тоді Пушке наслав на нього бандитів, і тільки завдяки пильності обер-лейтенанта Клосса Ріолетто вдалося уникнути халепи.

— Мене такий варіант цілком влаштовує, — усміхнувся Ріолетто. — Але хто ви такий?

— Це безглузде запитання, — відповів Клосс. — Годі й того, що я ладний ризикувати.

— Я теж.

— Що ви думаєте про Пулковського? — Клосс знову наповнив чарки коньяком.

— Це козирний туз, — відповів Ріолетто. — А Пушке, — додав він, — бита карта. Зіграємо разом?

— Іншого виходу в нас немає, — сказав Клосс. — Варто випити за співпрацю союзників.

— Варто, — усміхнувся Ріолетто.

10


Гра наближалася до кульмінаційного моменту, карти були вже роздані гравцям. Клосс розумів, що коли навіть йому і вдасться виграти два робери, то найважчим буде третій. Чи Бруннер дасть себе пошити в дурні? Чи повірить, що його суперником у цій грі був опецькуватий німець, пан Пушке? Бруннер мав козирі, якими не можна було легковажити — в його лапах знаходилися Едвард і Казик. Клосс знав, що засада в квартирі на Валовій досі не знята, але туди, звичайно, ніхто не приходив. Едвард і Казик поки що мовчали, але ж гестапівці ще не починали їх допитувати по-справжньому. Клосс зважував усі варіанти, але все-таки передусім треба було визволити Пулковського. Вранці десятого травня Пулковський і Райл вирушають на полігон; необхідно підготувати операцію і заодно того самого дня ліквідувати справу пана Пушке. Боявся Клосс і за Данку: вона мала зникнути дев’ятого ввечері, тобто в останню хвилину. Ріолетто вважав, що вона повинна щезнути раніше. Вони й досі до пуття не знали, що відомо Бруннерові.

Дев’ятого травня Клосс зателефонував до штурмбанфюрера. Почувши в трубці його захриплий голос, обер-лейтенант відразу сказав, що вони повинні зустрітися — у нього є дуже важливі новини.

— Справді, Гансе? — промовив Бруннер. — Ти й справді хочеш почати говорити? — У його голосі не відчувалося захоплення.

Коли Клосс зайшов до кабінету штурмбанфюрера в гестапо, Бруннер був не сам. Обіч нього сидів Глаубель. Вони обидва дивилися на Клосса з напруженою увагою.

— Викладай, що там у тебе, — почав Бруннер.

— Не квапся, не квапся, Отто. Як там твоя засада?

— Я казав, — втрутився Глаубель, — що треба було ще почекати. Цей Оконь сам би мені все розповів.

— Дурниці! — пирхнув Бруннер. — Там сидять спеціалісти, любий мій. Оконя не було — і крапка. Почекаємо ще якийсь день і візьмемо дівчину. — Бруннер уважно дивився на Клосса, але нічого прочитати на його обличчі не зміг.

— Можете її взяти, — спокійно сказав Клосс. — Але це плітка.

— Плітка! — схопився Бруннер. — А де ж щупаки? Ти ходив за цією дівчиною, Гансе, не відмагайся. Що ти знаєш?

Клосс дістав сигару.

— Бачиш, Бруннер, — промовив він, — я хотів би мати гарантію в тому, що це буде не тільки твій успіх.

— Хочеш мати підвищення?

— Можливо, — відповів Клосс.

— Хочу тебе попередити, — голос Бруннера звучав твердо, — що в нашого приятеля Глаубеля є концепція, яка могла б тебе особливо зацікавити.

— Жартуєш, — сказав Клосс, але все-таки відчув легку тривогу. Ні, супротивника недооцінювати ніколи не можна. — Що б ти сказав, — спокійно провадив він далі, — про такого собі пана Пушке?

— Пушке? — здивувався Бруннер і глянув на Глаубеля. — Що ти на це скажеш?

Глаубель стенув плечима. Пушке ніколи його не цікавив.

— У мене є інтересні матеріали, — тим часом говорив Клосс. — Немає сумніву, що саме Пушке давав ворожій розвідці інформацію про завод Райла. Вчора він пробував завербувати одного італійця на прізвище Ріолетто.

Клосс говорив і стежив за їхніми обличчями. Вони обидва були захоплені зненацька і обидва відчували себе обдуреними. Як вони зреагують? Чи захочуть заарештувати пана Пушке негайно? Клосс глянув на годинник. Ріолетто повинен встигнути, вони все обміркували докладно, але все одно риск був великий.

— Заарештуєш Пушке? — запитав він.

— Подумаю, — буркнув Бруннер. — Я не люблю поспішати.

Клосс засунув руки в кишені, долоні у нього спітніли. Він знову подивився на стінного годинника. Зараз Ріолетто повинен бути в квартирі Пушке. Він залишить там кілька компрометуючих документів: повідомлення про виїзд Райла на полігон, план розташування заводу…

— Я радив би тобі взяти цього чоловіка негайно, — сказав він.

— Я завжди дуже цінував твої поради, Гансе, — усміхнувся Бруннер. — Не забуду, що ти мені допоміг.

— Дякую, — промовив Клосс. — Ти дозволиш мені доповісти про це й моєму шефові?

З резиденції гестапо він вийшов увечері. На нього чекала ще зустріч з Данкою, а потім ніч перед операцією. Клосс не любив таких ночей. В такі моменти він проклинав свою роботу, яка не давала йому права особисто брати участі в операції, самому боротися зі зброєю в руках.

На Баштовій вулиці він побачив Ріолетто. Італієць чекав на нього коло вітрини квіткового магазину.

— Усе гаразд? — запитав його Клосс.

— Огидна робота, — відповів Ріолетто. — Пушке повернувся додому на кілька хвилин раніше… Краще б він захищався, а то тільки кричав, пронизливо кричав. Але це тривало всього кілька секунд…

— Так, гидка робота, — ствердив Клосс. — Тепер підготуйтесь до розмови з Бруннером. Вона буде нелегкою.

Ріолетто кивнув.

— Знаю. Я до цього звик. Коли вже нарешті скінчиться оця війна?

— Коли-небудь скінчиться, — відповів Клосс.

— Я за фахом хімік, — сказав Ріолетто, — і хотів би знову бути тільки хіміком.

Швидко темніло. На околиці було безлюдно, навіть патрулі з’являлися тут рідко. Клосс пройшов до покинутої майстерні на кілька хвилин раніше, сів на купу залізяччя і відпочивав. Як добре, що настав цей останній вечір. Данка повернеться в загін… Ще тільки завтрашня операція,

Данка прибігла засапана.

— Я думала, що спізнюся, — почала вона, — і тебе вже не застану. Райл не хотів мене відпускати, немовби здогадувався, що більше ніколи мене не побачить.

— За тобою ніхто не стежив? — запитав Клосс.

— Ні, — досить невпевнено відповіла Данка. Зараз вона пригадала, що, звертаючи з Польної на Огродову, побачила ззаду постать чоловіка, що видалася їй знайомою. Потім його вже не стало, але треба було трохи попетляти по місту, коли вона не мала твердої впевненості.

— Підеш до Марціна, — сказав Клосс. — Просто звідси підеш до Марціна і ще раз перевіриш, як підготовлено операцію. Центр виносить тобі подяку.

— Дякую, — прошепотіла Данка. — А що ви зробите з Райлом?

Клосс не встиг відповісти. Спочатку почувся шурхіт, а потім необережно зачеплене кимось залізяччя впало на землю. Він різко обернувся і побачив Глаубеля, котрий стояв з пістолетом напоготові.

— Руки вгору, Клосс! І ти теж! — Гестапівець обережно наближався до них. — Вище ручки, — примовляв він, — вище! Так я й сподівався, я ніколи не помиляюсь… Я викрив тебе, Клосс…

Клосс блискавично кинувся на землю. Падаючи, він ухопив якусь дошку і жбурнув нею в Глаубеля. Гестапівець вистрілив, але схибив. Клосс вибив у нього з руки пістолет, обидва впали на землю. Все це тривало кілька секунд, та Клоссові здавалося, що минула вічність. Глаубель був сильний і спритний. Він вирвався і стрибнув до брами. Клосс миттю підняв пістолет, пролунало два постріли — його і Данки. Глаубель повільно опускався на землю…

— Іди вже, — сказав Клосс, — іди хутчій до Марціна. Пам’ятай — завтра о дев’ятій ранку.

11


Виїхали вони вчасно. У відкритому військовому автомобілі, під охороною гестапівців. Стояла чудова днина. Шосе йшло через ліс, потім вискакувало на узгір’я, оточене внизу вже зеленими, покритими легеньким туманом лугами. Пулковський статечно сидів обіч Райла і дихав на повні груди — він давно вже не бачив лісу й лугів, багато місяців був позбавлений простору й повітря.

— Протягом трьох днів, — сказав Райл, — ми все закінчимо.

— Чи випустили мою дружину? — запитав Пулковський.

Райл мовчав. Він повинен був сказати: “Так, звичайно, її випустять відразу, тільки-но закінчаться випробування”, але дивився просто в вічі польському вченому і слова застряли у нього в горлі. Райл пригадав, що Данка сьогодні вранці не прийшла в контору, а вчора навіть не попрощалася з ним, і його огорнула тривога: щось, напевно, трапилось. Можливо, її заарештували?

Машина пішла швидше, — вони знову наближалися до лісу, — і зненацька різко загальмувала. Попереду вони побачили шлагбаум. Двоє німецьких жандармів підходили до машини.

— Документи! — звернувся один із них.

— Я ж наказав, щоб нас не затримували! — крикнув Райл.

Есесівці з охорони позлазили з машини, один із них заверещав на жандарма:

— Підніми шлагбаум, бовдуре!

Цієї миті пролунали постріли. Жандарми впали на землю і відкрили вогонь. З узгір’я біля шосе застрочив кулемет. Есесівці осунулися в канаву, жоден з них не встиг і вистрелити. Шофер уткнувся головою в кермо, по скроні побігла струминка крові. Райл вихопив з кишені пістолет, відвів запобіжник і раптом побачив Данку. Вона спускалася з узгір’я, тримаючи в руках автомат. Райл відчув удар, який зовсім не віддався болем, а потім почув ще голос Данки: “Не стріляти!”

— Ви вільні, докторе Пулковський, — промовила Данка, підходячи до машини. Вона дивилася на Райла, на обличчі якого застиг безмежний подив.

12


Саме в цей час о дев’ятій тридцять ранку, в квартирі на третьому поверсі по вулиці Валовій, п’ятнадцять, пролунав дзвоник. Двоє гестапівців, котрі за столом грали в карти, схопилися на ноги і витягли з кишені пістолети.

— Тільки спокійно, — попередив один із них, звертаючись до Едварда й Казика. — Застрелю, якщо спробуєте викинути якогось коника.

Едвард з величезною тривогою дивився на двері. Невже це хтось із його людей? Не може бути, адже всіх, напевно, попередили, бо ніхто сюди не з’явився. То хто ж це? Гестапівець ударив його кольбою в спину і наказав відчинити. Едвард поволі повертав ключ у замку, потім, весь час відчуваючи спиною доторк металу, прочинив двері. На порозі стояв листоноша.

— Тут мешкає пан Едвард Каня? — запитав він.

У цю мить гестапівці з грюкотом зачинили двері. Листоноша побачив двох озброєних чоловіків.

— Панове, що сталося? — вигукнув він. — Я приніс посилку для пана Кані.

— Давай її сюди, — сказав один з гестапівців.

Листоноша подав йому велику картонну коробку з старанно написаною адресою.

— То я вже піду, — промовив він. — Прошу тільки розписатися мені в одержанні.

— Лишишся тут, — твердо сказав гестапівець.

— Панове, у мене листи.

— Почекають, — відповів німець. Він узяв посилку, поклав її на столі, заходився зривати мотузку, потім папір.

— Лягай! — шепіт листоноші прозвучав, як крик.

Цієї миті страшний вибух струсонув кімнату. Навкруги стало темно. Почувся тріск меблів і брязкіт скла. Казик, Едвард і листоноша, чорні й скривавлені, вибігли па майданчик сходів. З квартири валив дим.

У кабінеті обер-лейтенанта Клосса, в резиденції абверу, задзвонив телефон. Клосс підняв трубку.

— У вас на руці довга лінія життя, — почув він голос Ріолетто. — Поздоровляю! Сподіваюсь невдовзі з вами побачитись. Ви зможете зустрітися з своїми друзями…

Клосс усміхнувся й поклав трубку. Він підійшов до вікна. Виграно новий раунд. А скільки їх ще чекає попереду?




ПАРОЛЬ


1








лосс розплющив очі і майже відразу замружився — його засліпило яскраве світло. “Що це за бункер? — майнула думка. — Як я тут опинився?” Він уявив собі вологі шерехаті бетонні стіни бункера. Скортіло торкнутися їх рукою. Та відразу ж у лівій руці відчув гострий біль, гаряча хвиля вдарила в голову. Клосс знову знепритомнів.

Коли він за кілька годин чи, можливо, хвилин отямився і поволі, напружуючись, розплющив очі, вже не треба було мружитись.

“Певно, зайшло сонце”, — подумав Клосс. Крізь вузьку щілину він бачив невиразні контури предметів, та ніяк не міг збагнути, що саме бачить. “Якийсь дивний краєвид”, — майнуло в голові. Він пригадав, що знаходиться в бункері, але так і не зрозумів, як сюди попав.

— Обер-лейтенанте Клосс, — долинуло до нього. Він не помилявся, це був жіночий голос. Але звідкіля жінка в бункері? Ні, це, звичайно, не жінка, це його ординарець Курт.

— Курт, — покликав він, та голосу свого не почув.

— Обер-лейтенанте Клосс, — знову почувся той самий жіночий голос. Вона, певно, стояла позад нього, треба тільки обернутися, щоб її побачити. Але чому так важко повернутися?

І раптом Клосс побачив обличчя жінки просто перед собою. Це було геть незрозуміло. Він бачив її крізь вузьку Щілину перед самісінькими очима — отже, вона мусить бути по той бік бункера, а чути її так, ніби вона зовсім поруч. Щось з’явилося між його очима і невиразною постаттю жінки. І він одразу ж відчув приємний холодний доторк. Клосс знав — це жіноча рука. Він побачив себе. Коли це було — років п’ятнадцять тому, а може, й більше? Він хворів тоді на скарлатину, лежав у кімнаті з позавішуваними вікнами і чекав на щось. Нарешті прийшла мати, поклала йому на чоло свою холодну руку, і він тоді знав, що саме на це й чекав.

— Мамо, — хотів сказати, незважаючи на розпухлі губи, — я дуже хворий, мамо. — Але знав, що це надто важко…

Перед очима знову з’явилася жінка. І раптом йому захотілося сміятися. Клосс зрозумів, чого йому здається, що він у бункері і дивиться на світ крізь вузьку щілину. У нього просто забинтована голова, і тільки очі лишалися відкриті. А жінка, що схилилася над ним, не його мати. Це молода, вродлива дівчина. З-під білого чепця з червоною каймою виглядають чорні пасма волосся.

— Як ви себе почуваєте, обер-лейтенанте Клосс? Ви можете відповідати? — почув її голос.

Він зрозумів, що вона казала, хоч водночас усвідомив собі — слова ті були сказані іншою, якоюсь чужою мовою. Іншою мовою говорила до нього мати, іншою мовою щойно мислив він сам. Але ж він чудово зрозумів, що ця жінка говорила до нього? До нього? Дивно, адже вона зверталася до якогось обер-лейтенанта Клосса. А він же не обер-лейтенант Клосс, він Сташек Мочульський, йому дев’ять років, і він тяжко хворий на скарлатину…

Клосс почув чи скоріше відчув, що жінка йде. Побачив перед собою вузьку смужку підвіконня, а під ним кілька секцій радіатора. Почав їх лічити — одна, дві, три…

І знову через кілька годин, а може, й днів, він почув якісь голоси. Не розплющуючи очей, він торкнувся обличчя долонею і не відчув пов’язки. Поволі розплющивши очі, Клосс побачив чоловіка в білому халаті, накинутому на мундир, а обіч нього ту саму дівчину з непокірливим волоссям, що вибивалося з-під чепця. Золоте пенсне на носі чоловіка забавно підстрибувало при кожному русі його голови.

— О, я бачу, що наш обер-лейтенант приходить до тями, — промовив чоловік.

— Де я? — запитав Клосс.

— У шпиталі в Вісбадені, обер-лейтенанте Клосс.

— Як я тут опинився?

— Розбомбило ваш поїзд, — відповів лікар. — Вам ще добряче поталанило — живими лишилося всього двадцять чотири чоловіки, а вас майже не поранило.

— Але в мене все болить.

— Удар, легка контузія, можливо, струс мозку. Вас не млоїть?

— Ні, тільки ніяк не можу збагнути, як я опинився в цьому поїзді.

— Із знайдених при вас документів виходить, що ви їхали до Франції.

— Ви весь час говорили про Париж, — втрутилася медсестра. — Про каштани на майдані Пігаль.

— Про каштани? — зацікавився лікар.

— Що я ще казав? — спробував підвестися Клосс, але гострий біль під лопаткою змусив його знову опуститися на подушку.

— Спокійно, — зауважив лікар. — У вас усі кістки цілі, але багато потовчених місць. Вас знайшли за двадцять метрів від насипу — очевидно, відкинуло вибуховою хвилею.

— Що я ще казав? — допитувався Клосс.

— Якісь дурниці, — байдуже відповіла медсестра. Половини я геть не зрозуміла, бо ви говорили чужими мовами.

— Не хвилюйтеся, будь ласка, — заспокоїв його лікар. — Це нормальне явище при струсові мозку. Але можу вас запевнити, пане обер-лейтенант Клосс, що ви не виказали жодної військової таємниці, а коли б навіть ви що-небудь і сказали, то все одно ніхто б нічого не зрозумів, бо пошкодження, які ви дістали, пов’язані з розладом мови.

— Відколи я вже тут? — поцікавився Клосс.

— Три дні. А через два тижні ми пошлемо вас на комісію. Але після неї на багато не важте. Підете на фронт.

— Я хочу піти, — відповів Клосс, — мене направили в частину, я мушу вже там бути.

Лікар знизав плечима, золоте пенсне знову стрибнуло в нього на носі. Він поправив його лівою рукою, і тільки тепер Клосс помітив, що замість правої руки в нього звисає порожній рукав.

— Буде так, як ви хочете, — відповів лікар. — Сестро, з завтрашнього дня давайте пацієнтові посилену дієту — він мусить набратись сил, перш ніж дістанеться до своєї частини. — Лікар повернувся на каблуках і рушив до дверей. За ним подріботіла медсестра.

Клосс розгледівся по палаті. Чотири однакові білі ліжка, всі, крім одного, — зайняті. Поранені лежали забинтовані, як мумії, в одного нога була підвішена на витяжці. Чулося його розмірене дихання або хропіння, яке тільки й порушувало тишу.

Клосс заплющив очі, намагаючись пригадати те, що сталося три дні тому. Поїзд. Так, він пам’ятає м’яке купе, блакитнуваті сутінки, якогось офіцера, що лежав, зручно розкинувшись на канапі. Полковнику Клосс назвав своє прізвище, той також відрекомендувався. Що він сказав? Яке назвав прізвище? Не може згадати, хоч лусни. Якась банальна розмова. Полковник ґречно почастував його сигарою. Він не міг заснути, і тому товариство молодого обер-лейтенанта, напевно, його тішило. На думку полковника Тіде, Клосс тільки тепер пригадав, що саме так його звали, дуже багато молодих офіцерів замість фронту посилають в окупаційні війська. Полковник Тіде вважав, що це помилка, що цих молодих офіцерів кривдять, бо тільки на фронті можна набратися бойового досвіду і швидше зробити кар’єру. Клосс у всьому з ним погодився…

Так, це він пам’ятає, але що було раніше? Він сів до цього вагона в Мюнхені, сів у останню мить, коли поїзд уже рушав. Чому ж так довго чекав? У цьому й є якась загадка, але яка? Адже він пам’ятає, що прийшов на вокзал задовго до від’їзду, що з півгодини прогулювався між газетним кіоском і підземним переходом. Можливо, на когось чекав? Пам’ятає, що купив у кіоску коробку цигарок і викурив кілька до відходу поїзда. Але на що чекав? А, може, на кого? Клосс безтямно вдивлявся в секції радіатора, полічив їх — було їх чотирнадцять, — потім глянув вище. На підвіконні стояв горщик з папороттю, він нещодавно бачив такий самий, але де це було? Тільки той горщик не стояв на підвіконні.

І Клосс пригадав зненацька вітрину маленької крамниці на одному з перехресть Пулавської вулиці у Варшаві. У ній поміж купою китайської порцеляни і старою шаблею стояв горщик з папороттю — знак того, що вхід вільний. Він прийшов туди близько п’ятої, коли господар уже опускав жалюзі. За півгодини до цього Клоссів шеф, полковник Роде, вручив йому конверт з наказом про виїзд. Керівництво абверштелле пригадало, що обер-лейтенант Клосс працював по засиланні агентів у Кольбергу, і вирішило використати його досвід у Франції. Ось так обер-лейтенант Клосс дістав службове призначення в нормандське містечко Сен-Жіль. Необхідно було терміново повідомити Центр про раптове рішення німецького командування; це й змусило Клосса відвідати крамничку в глухому провулку, якої майже ніхто не відвідував. Трудність полягала в тому, що Клосс мусив виїхати негайно, бо полковник Роде вирішив востаннє скористатися нагодою передати через свого офіцера посилку для рідні у Мюнхені.

— Ти довго пробудеш у Мюнхені? — запитав антиквар.

— Не більше одного дня. У п’ятницю я мушу прибути в Сен-Жіль.

— Де це?

— Якийсь закуток у Нормандії, — знизав плечима Клосс, — пошукаєш на карті.

— Я передам, — мовив антиквар. — Інструкцію дістанеш у Мюнхені. Виїдеш з Мюнхена післязавтра, останнім паризькім поїздом. На пероні до тебе підійде наша людина і скаже, що робити далі.

— Як я його впізнаю?

— Він тебе сім упізнає, спитає, чи не їдеш ти в Сен-Жіль?

Так. Саме там, на вітрині антикварної крамнички, він бачив востаннє папороть, схожу на цю, що стоїть на підвіконні в шпиталі. І в Мюнхені він був, пригадує будинок полковника Роде з заґратованими вікнами і його дружину, гладку, кокетливу бабегу. Клосс не скористався її гостинністю, переночував у гарнізонному готелі, а потім пішов на вокзал.

Останній поїзд до Парижа відходив того дня о шістнадцятій п’ятдесят. Клосс поставив валізу в купе, яке ще порожнювало. Балакучий полковник Тіде з’явився пізніше. Клосс вийшов на перон і почав прогулюватись від поручнів підземного переходу до газетного кіоска. Повз нього проходили якісь люди, але ніхто не підійшов і не спитав, чи їде він у Сен-Жіль.

Уже спалахнув зеленим вогнем семафор, коли Клосс побачив, як з тунелю вибіг чоловік у формі залізничника, і інтуїція підказала йому, що це саме той, на кого він чекає. Паровоз різко й пронизливо засвистів, чувся грюкіт дверей вагонів. Чоловік також упізнав Клосса.

— Твоє переведення, — квапливо сказав він, — захопило нас зненацька. Зв’язок на місці, в Нормандії. Тебе знайдуть. Запам’ятай пароль: “У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль”. Відповідь: “Зюзанна любить їх тільки восени”. Далі тобі скажуть: “Вона шле тобі свіжу партію”. Повтори.

Але Клосс не встиг повторити. Поїзд рушив, поволі набираючи швидкості. Він скочив на підніжку найближчого вагона, побачив, що залізничник уже зник у юрбі.

Клосс зайшов до вагона, наткнувшись у проході на кондуктора-служаку, який вичитав йому нотацію про те, як небезпечно стрибати в поїзд на ходу.

Клосс мовчки слухав повчання надокучливого дідуся, подумки повторюючи ті три речення: “Найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль”, “Зюзанна любить їх тільки восени”, “Вона шле тобі свіжу партію”.

Раптом Клосс злякався — він усе зрозумів. Стривай, стривай… Що сказав той безрукий лікар? Ні, то не він, то та медсестра… Треба у неї випитати, що я ще говорив, коли марив. Вона згадала про каштани. А що, коли вона повідомила куди слід про дивні слова контуженого офіцера? Коли безрукий лікар заспокійливим тоном силкувався приспати його пильність?

Ті, хто послав його на цю роботу, намагалися передбачити все. Він навчився пізнавати людей, яких ніколи не бачив, говорити про чужу родину, як про свою; ніхто, однак, не міг передбачити того, що може настати хвилина, коли він втратить контроль над своїм розумом, стане залежним від випадкових слів, сказаних у гарячці або в маренні, викликаними струсом мозку… Ця медсестра згадувала про чужу мову. Невже він розмовляв по-польському? Немовби крізь туман він бачив свою дитячу кімнатку з вікном, завішеним картатою ковдрою. Йому здавалося, що він малий, що слабує на скарлатину, що до нього підходить мати. Якщо він кликав її по-польському…

З другого боку — важко припустити, чи стане хтось ранньою весною сорок четвертого року у цьому переповненому, як усі, німецькому шпиталі прислухатися до марення контуженого офіцера? Але пароль? Що, коли він назвав пароль? Ця фраза про каштани на майдані Пігаль досить незвичайна і може викликати підозру.

— Колего, — почув він шепіт. — Колего, у тебе є цигарка?

Клосс обернувся. Поранений, у якого нога була на витяжці, дивився на нього благальним поглядом.

— Не знаю, — відповів Клосс. Він через силу повернувся на боку, висунув шухляду нічного столика. Побачив там свого портфеля, коробку цигарок і сірники. Ті самі, що їх купив у кіоску на пероні мюнхенського вокзалу.

— Запали, — прохрипів той, — я не можу поворухнутись.

— Спробую, — відповів Клосс. Він поволі зсував із себе ковдру, що здавалася йому твердою, як шмат бляхи. Обережно опустив з ліжка спочатку одну, потім другу ногу; в голові запаморочилось, але він таки сів. Задерев’янілими, ніби не своїми руками запалив цигарку, відтак, тримаючись за ліжко, підвівся і ступив крок до пораненого. Той захлинувся димом і довго кашляв.

Сидячи на ліжкові, торкаючись босими ногами холодної підлоги, Клосс силкувався пригадати дальші події своєї подорожі. Він пам’ятає, що, притакуючи від часу до часу, слухав якісь довгі розповіді полковника Тіде, пам’ятає також, як поїзд підійшов до зруйнованого вокзалу у Вісбадені. Клосс побачив тоді групку солдатів і офіцерів, котрі, вискочивши з вагона, побігли до барака, де була станція, а напевно й буфет, подумав, чи не вискочити і йому туди, щоб випити пива, а заодно й звільнитися від монотонної, як дзюркотіння води з крана, полковникової балаканини, який вважав себе знавцем жінок і доводив зараз Клоссу, що рудоволосі кращі за білявих і чорнявих. Але полковник, ніби розгадавши його намір, сказав, що не варто виходити, бо поїзд не стоїть тут і двох хвилин. І справді, тільки-но він сказав це, як поїзд рушив.

З того, що сталося потім, через п’ять хвилин або й менше після того, як поїзд відійшов від станції, Клосс нічого не може собі пригадати. Пам’ятає тільки, що погасло світло, зате за вікном стало ясно, мов удень. Він зовсім не чув вибуху — і це його найдужче здивувало. Спробував підійти до вікна, та відчув, що на нього падає чиєсь тіло. Зрозумів — це 1 іде, котрий щось кричав. А далі тільки оця смужка підвіконня з папороттю в горщику, що здалася йому пейзажем, який він розглядав крізь вузький отвір бійниці бункера.

— Обер-лейтенанте Клосс, хіба ж так можна? — В голосі медсестри звучала справжня тривога. — Вам заборонено вставати. Негайно ляжте. І де це чувано, щоб тут курили? Зараз же віддайте мені цигарки.

— Я вже майже одужав, — відповів він і побачив, що сестра ані така молода, ані така гарна, як йому здалося вперше. У неї було сіре, хворобливе обличчя і стомлені очі.

— А втім, я ляжу, — додав Клосс, — якщо ви покладете свою долоню на моє чоло, як годину тому.

— Це було не годину тому, — розсміялася вона. — Позавчора. Ви подумали, що я ваша мати, і кликали її.

— Як це? — справді здивувався Клосс. — По-німецькому?

— Авжеж, — у свою чергу здивувалася медсестра. — А по-якому ж ви могли її кликати?

Клосс заплющив очі від дотику її долоні і майже відразу заснув.

2


Ішов дощ. Лейтенант Ерік фон Ворманн дивився на розмоклу землю за вікном і думав про свого янгола-хранителя, що напоумив його три дні тому вийти на зруйнованій станції в Вісбадені напитися пива.

Це ще більше дивувало тому, що фон Ворманн терпіти не міг пива, але саме тоді Еріка охопило непереборне бажання відчути його гіркий смак. А втім, може янгол-хранитель Еріка фон Ворманна був би ні до чого, якби не розкішна вечеря в колі мюнхенських знайомих, що затяглася аж до обіду в день від’їзду. А після доброї пиятики Еріка завше мучило.

Коли він уже влив у себе літровий кухоль поганенького пива і вибіг на перон, аби побачити червоні вогні останнього вагона, то ще не знав, що над ним, Еріком фон Ворманном, сином і онуком генерала, звершило волю провидіння. Ні, він тоді проклинав і своє непереборне бажання скуштувати пива, і вчорашній дудліж, і наказ, що велів йому їхати з спокійного Мюнхена, де він завдяки протекції тата генерала перекладав з місця на місце папери в тамтешньому абверштелле, до глухого закутка на Атлантичному валі. Там, напевно, й робота буде інша, та й ніхто не лизатиме йому халявок за те, що він син фон Ворманна, а навпаки, зневажатимуть, бо тато нещодавно насмілився висловити в якомусь питанні іншу думку, ніж геніальний єфрейтор. Тому він прямо з генерального штабу помандрував у холодну Україну, щоб мати час обмірковувати свою помилку.

Молодий фон Ворманн вважав себе ворогом нацизму, хоч нікому цього не казав. Після недовгого хлоп’ячого захоплення нацистською ідеологією він вирішив, що з гітлерівськими голодранцями йому треба покласти край. Це, певна річ, не означало, що Ерік вважав нерозумним прагнення Третього рейху підкорити світ. Навпаки — він був певен, що маєток у Східній Пруссії, який занепадав, треба зміцнити працею рабів. Він також не мав би нічого проти, аби Ворманнам дозволили принести цивілізацію й на обширні землі України. Але захоплення першими перемогами швидко минуло, і Третьому рейху знадобився фон Ворманн, Батько, який давно зневірився в тому, що з Еріка вийде справжній офіцер, залишив йому добру, тиху, майже цивільну посаду в Мюнхені. Тепер же цьому настав край.

Краєвид за вікном був сірий, одноманітний і зовсім не нагадував кольорових листівок з пейзажами, які колекціонував малий Ерік. Правду кажучи, Франція його не цікавила, він зневажав, по суті, все, що було не прусське, навіть до баварців відчував якесь презирство й недовіру.

Фон Ворманн глянув на годинник. Якщо вірити розкладові руху поїздів, то вони вже сорок хвилин тому мали бути в Сен-Жілі. Щось псується в машині німецького порядку.

Він відчинив вікно. Холодний, мокрий вітер ударив йому в обличчя — відчувалася близькість моря. З-за повороту почали виринати шпилясті дахи Сен-Жіля, а ближче, на першому плані, з’явилися коричневі, вкопані в землю прямокутники бетонних укріплень Атлантичного валу, який мав затримати вторгнення англійців та американців. Чи затримає? Ерік фон Ворманн підняв комір шинелі й потягся рукою по елегантний несесер.

Коли він увечері прийшов у казино, що містилося в ресторані старого готелю з претензійною назвою “Маджестік”, — вивіски ніхто не хотів знімати, і вона й досі висіла над входом, — до нього знову повернулося питання, яке він поставив собі, дивлячись із вікна вагона першого класу на бетонні укріплення узбережжя. Чи втримає вал союзників, чи перешкодить висадженню?

Він налив у склянку вина. Воно було дуже гидке. Подумав про свого батька, який десь там, на Західній Україні, “скорочує лінію фронту”. Не треба бути великим стратегом, аби зрозуміти, що це означає. А фон Ворманн з дитинства пам’ятає прапорці на великих штабних картах свого батька, ще тоді, коли старий пруссак сподівався зробити з сина справжнього офіцера.

Краєм ока він помітив полковника Елерта, що заходив у казино, віднині — свого безпосереднього начальника. Фон Ворманн квапливо взяв газету і з удаваною цікавістю заходився вивчати позавчорашнє повідомлення головного командування вермахту, думаючи водночас, що в цей глухий закуток навіть газети приходять із запізненням. Він не мав бажання розмовляти з Елертом. йому не подобалися непристойні дотепи і грубуваті манери опасистого полковника. Примітивний, зарозумілий, грубий — так оцінив його Ерік після першої зустрічі, коли Елерт, переглядаючи його документи, звернувся до нього: “Лейтенанте Ворманн”. — “Моє прізвище фон Ворманн”, — гордо сказав Ерік, свідомо акцентуючи на слові “фон”. Та Елерт ніби цього й не чув, а потім у розмові ще двічі назвав його просто Ворманном.

Газета не допомогла йому лишитися непоміченим. Елерт зупинився коло його столика.

— Не блюзнірствуйте, лейтенанте, — промовив він, коли фон Ворманн виструнчився, вдавши, що його захопили зненацька. Елерт ногою присунув до себе стільця і сів, певніше, гепнувся, як подумки відзначив лейтенант. Не спитавши дозволу, налив собі вина.

— Ви ще й досі самотній, лейтенанте? Досі без товариства? Якщо ви хочете, я познайомлю вас з колегами.

— Дякую, пане полковнику, я вже відрекомендувався своєму начальству, — холодно відповів Ерік. — А сюди я зайшов з доброї волі.

— Ви неодмінно знайдіть собі друзів, бо інакше помрете тут з нудьги.

— Я ніколи не нудьгую, пане полковник.

— Розумію, — розсміявся Елерт. — Ви гадаєте, сидячи тут самотньо, що знаходитесь у найкращому товаристві. А може, й анекдоти ви розказуєте самі собі? — споважнів він. — Запам’ятайте, що ми, офіцери абверу, мусимо підтримувати з людьми якнайбільші контакти. І в нашій службі, дорогий Ворманне, немає поділу на час службовий і особистий. Ви зрозуміли?

— Так точно, — відповів Ерік. Як же він його ненавидів у цю мить, з якою охотою заїхав би в цю самовпевнену гладку пику. Чому це якийсь Елерт напучує його, фон Ворманна, совістить, як школяра?

Елерт якусь мить пильно дивився на фон Ворманна.

— Ну, гаразд, лейтенанте, знайомтесь із Сен-Жілем, хоч, правду кажучи, тут і дивитись ні на що. А через день-два візьмемося до роботи. — Навіть не кивнувши головою на прощання, Елерт підвівся і пішов до дверей, ніби заради розмови з Еріком він тільки й приходив у казино.

Ерік відсунув газету й почав роздивлятися довкола. За сусіднім столиком якийсь капітан саперів розповідав двом лейтенантам про свої любовні пригоди в Гаврі, коло буфета білочубий безвіїй унтер-офіцер СС залицявся до пишнотілої дівчини з допоміжної служби. Фон Ворманн відчув на собі чийсь погляд і глянув у той бік. За столиком під вікном самотньо, як і він, сидів чоловік у мундирі організації Тодту. Помітивши, що фон Ворманн його завважив, він підвівся і рушив до нього.

— Даруйте, пане лейтенанте.

— Чого вам треба? — непривітно глянув на нього Ерік. Чоловік у тодтівському мундирі знічено всміхнувся.

— Чи не можна до вас підсісти, пане лейтенант? Я теж нещодавно приїхав і почуваю себе зовсім самотньо. Нікого тут не знаю. Я був у Генерал-губернаторстві…

Чи Еріку тільки здалося, чи чоловік справді був переляканий?

— Будь ласка, — знизав він плечима. — Якщо ви вважаєте, що вдвох нам буде веселіше, то сідайте. — Ерік пригадав щойно вислухане напучування Елерта про необхідність зав’язувати знайомства з людьми. Що ж, хай буде так.

— Моє прізвище Ормель, — сказав чоловік, так само усміхнувшись. — Я буду радий, якщо ви, пане лейтенант, вип’єте зі мною чарочку коньяку. Я тут третій день і вже знаю, що вино тут гидке, але коньяк… — Він ляснув пальцями, намагаючись привернути увагу кельнерки, яка проходила мимо. — Два коньяки, будьте ласкаві! — гукнув Ормель. — Довоєнних, — додав він і розсміявся, вважаючи це гарним жартом.

Тільки тепер фон Ворманн помітив: те, що він вважав за усмішку, було гримасою, зробленою рукою недосвідченого хірурга. Придивившись уважніше до Ормеля, він побачив шрам у лівому куточку рота — дуже туго натягнута складка шкіри створювала враження постійної усмішки.

— Моє прізвище фон Ворманн, — відповів Ерік, — і, правду кажучи, я люблю самотність. А коньяку з вами не вип’ю, ви даремне поквапилися з замовленням.

— Ну що ж, тоді я вип’ю сам, — мовив Ормель. Він підсунув фон Ворманнові коробку з цигарками і, побачивши, що Ерік не звернув на це уваги, взяв цигарку і запалив сам.

— Ви приїхали сьогодні вранці, правда?

— Я бачу, що від вас нелегко відкараскатися, — сказав Ерік, поправивши монокль. — Ну й що з того?

— Ви їхали через Париж?

— А іншої дороги сюди й немає.

— Сподіваюсь, у вас було трохи часу, щоб познайомитися з Парижем.

— Ви вважаєте, що це місто дуже цікаве?

— У Парижі, — відповів чоловік, дивлячись Ерікові прямо в очі, — найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль.

— Найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль? — повторив фон Ворманн. — Можливо, але чому ви неодмінно вирішили сказати про це мені?

Ормель вибухнув сміхом. Цей сміх видався Ерікові якимось нещирим, вимушеним.

— Коли б ви побули у Франції довше, то знали б, що на майдані Пігаль найкращі не каштани, а… — Він зробив рух, ніби хотів щось шепнути фон Ворманнові на вухо.

Ерік зупинив його.

— Я здогадуюсь, що ви хочете мені сказати, але мене зовсім не цікавить, чим славиться майдан Пігаль.

Офіціантка поставила перед ним дві чарки коньяку. Ормель хильцем ковтнув одну, потім другу і швидко підвівся.

— Мені було вельми приємно познайомитися з паном лейтенантом. — Він зробив паузу, ніби чогось чекав. Фон Ворманн подумав, що він чекає руки, але зовсім не збирався зробити йому такої ласки і тільки холодно кивнув.

Дивлячись у дзеркало, що висіло навпроти його столика, він помітив, як Ормель, розплатившись коло буфету з офіціанткою, швидко попрямував до дверей. Фон Ворманн подумав, що непогано було б піти й побачити, куди так спішить чоловік, який всього п’ять хвилин тому ладний був вести з ним довгу й безглузду розмову про якісь каштани на майдані Пігаль.

Вийшовши з казино, Ерік мусив якийсь час звикати до темряви. Вулиці містечка зовсім не освітлювались. Тільки через кілька секунд він помітив постать чоловіка, що швидко віддалявся. Ерік рушив за ним.

Ормель ішов швидко, не оглядаючись. Раптом він зник. Фон Ворманн трохи почекав. Спробував запалити цигарку, що було не так легко зробити на сильному вітрі. Нарешті закурив. Ерік запам’ятав місце, де зник чоловік з робленою усмішкою і зляканими очима. Він побачив велику сіру віллу з залізною огорожею, темну, як усі будинки в місті. Крізь вікна, щільно зачинені віконницями, долинали музика й гомін людей. Ерік повернувся і побачив над хвірткою напівкруглу табличку “Пансіонат “Ле Труа”.

3


Жанна Моле, власниця пансіонату “Ле Труа”, про який поміж мешканців Сен-Жіля йшла недобра слава, проводжала останніх гостей. Дуже неохоче виходив молодий двадцятидворічний льотчик з дитячим, вкритим пушком обличчям, рум’яним, як у дівчини. Але Жанна спекалась і його, вирвавшись із обіймів і делікатно випхнувши льотчика надвір.

Потім підійшла до дзеркала, глянула на своє сіре від утоми лице. Так, їй, напевно, таки доведеться сходити до косметички.

“Якщо вдасться напад на тюрму, — помислила вона чисто як жінка, — поїду в Гавр і витрачусь на найкращу косметичку”.

З величезним полегшенням Жанна подумала про те, що зараз піде у ванну і гарячою, ба навіть найгарячішою водою, змиє з себе разом з гримом бруд спілкування з людьми в ненависних мундирах, липкість рук, що обмацували її, огидність хтивих поглядів. І в цю мить вона згадала, що в кімнаті, звідкіля долинала музика, лишився ще один. Глянувши в дзеркало, Жанна зробила на обличчі посмішку й натиснула на ручку. Побачивши її, капітан саперів підхопився.

— Нарешті, Жанно, я чекаю на вас цілу вічність!

Не був, ой, не був взірцевим екземпляром північної раси цей капітан, що його прізвище вислизнуло в молодої жінки з пам’яті і про якого вона знала тільки те, що він будує другу лінію укріплень Атлантичного валу. Тільки заради цього вона дозволила йому лишитись довше, а не заради його лисої, як коліно, голови, обвислих, як у бульдога, погано виголених щік і коротких кривих ніг. Це знайомство може бути корисним. Центр напевно зацікавиться другою лінією укріплень, а з цього малого свинтуса з вічно спітнілими долонями вдасться щось витягти.

Жанна спритно звільнилася від його обіймів і, присилувавши себе, ніжно погладила капітана по шершавій щоці.

— Ми мусимо поговорити про деякі справи, капітане. Для цього я дозволила вам лишитись.

— А я гадав… — зітхнув він і облизав язиком губи.

— Я б на вашому місці не втрачала надії, — розсміялася вона, — але справи перш за все. — Жанна відчинила велику шафу з дзеркалом, дістала з полиці загорнутий у газету купон квітчастої матерії. — Я привезла спеціально для вас із Парижа. Подобається?

— Ви мені подобаєтесь, — він жадливо поцілував її руку.

— Скільки років вашій дружині? — присадила вона капітана.

— За сорок.

— Вона худа чи гладка?

— Значно огрядніша за вас.

— Ну, тоді матерія їй сподобається. Повинні бути ще Й духи. Які вона любить?

— Ті, що й ви.

— О, це коштуватиме дорожче, але для вас, певна річ, у мене відкрито кредит. Ви ще звідси не від’їжджаєте?

— Ну, що ви! У мене тут роботи ще на півроку. А коли б ваша ласка, я лишився б тут назавше. — Він спробував знову обійняти її.

— Що ви, капітане! — спинила його Жанна. — Ви, як і кожний справжній мужчина, страшенний брехун.

— Жанно, — прохрипів він, нахиляючись до неї.

Вона непомітно для нього натисла черевиком кнопку дзвінка, сховану під килимом. Пересилюючи огиду, дозволяла себе цілувати. Коли, нарешті, з’явиться та Марлена?

Та ось у двері постукали, і на порозі з’явилася огрядна служниця.

— Мадам, привезли рибу.

— Проведи пана капітана, — сказала Жанна, поправляючи волосся.

— Завжди нам щось перешкодить. До завтра, Жанно.

Стомлена Жанна впала на крісло, чекаючи, поки за ним зачиняться двері. Потім підійшла до вікна і, переконавшись, що капітан саперів нарешті пішов, піднялася нагору.

Генрі відчинив двері, перш ніж вона встигла постукати. У зубах він тримав чорну погризену люльку.

— Ну що? — запитав він.

— Небагато, — відповіла Жанна, — роботи тут у них щонайменше на півроку. Вона підійшла до умивальника, вмилася. — Дай мені цигарку, — звернулася вона до чоловіка в мундирі організації Тодту, який похмурий сидів край вікна. — Ти бачився з ним? — спитала його, коли давав припалити.

— Жан-П’єр провалив справу, — пояснив Генрі. — А тепер карається.

— Що значить провалив? — здивовано спитав Жан-П’єр. — Я його знайшов — молодий. Щоправда, той мав бути обер-лейтенантом, а цей тільки лейтенант, та ніхто більше в Сен-Жіль не приїхав, я перевірив.

— Він не відповів на пароль? — здогадалася Жанна.

— Я назвав пароль не тому, кому треба було. Якщо він здогадався, в чому річ…

— Ти гадаєш, що він помітив?

— А дідько його знає, такий собі дженджик з моноклем. А серйозний — страх. Навіть не посміхнеться. Я хотів йому розказати, що роблять дівчата на Пігаль, але він дав мені зрозуміти, що його це не тішить. І взагалі він не хотів зі мною говорити.

— Мені здається, що Жану-П’єру треба покинути Сен-Жіль принаймні на деякий час, — збентежилася Жанна.

— Ні, — сказав Генрі, — це неможливо. Завтра ми повинні напасти на тюрму. Вони будь-якого дня можуть вивезти звідти Марка. Якщо ми не зробимо цього завтра, — він постукав люлькою об краєчок столу, — може бути запізно. А для цього нам потрібен Жан-П’єр, його мундир, його документи, його знання німецької мови. Ясно?

— Атож, — відповів Жан-П’єр, — я мушу лишитись. Зрештою, ми, можливо, надаремне хвилюємось. Той фон Ворманн не скидався на дуже розважливого чоловіка.

— Гаразд, — закінчив Генрі. — Тепер давайте поговоримо про завтрашній день. — Він поклав на стіл коробку сірників. — Це мерія, — пояснив він. — Тюремні підвали знаходяться з боку Рю де ля Републік. Ти поїдеш на машині, — звернувся він до Жана-П’єра, — сюди, — і поклав сірника біля коробки…

4


Лейтенант фон Ворманн з приємністю думав про завдання, яке він поставив перед собою після розмови з Елертом. Спершу роль, яку Ерікові визначив полковник, не дуже сподобалася, але по кількох спробах, щоправда, невдалих, гра його захопила.

А все почалося вчора ввечері, зовсім несподівано для Еріка. Користуючись тим, що дощ ущух, він пішов прогулятися аж до кінця бульвару, туди, де вулиця переходить у звичайну, обсаджену платанами дорогу, а замість розкішних вілл і пансіонатів стоять біленькі хатки з порозвішуваними на подвір’ях рибальськими сітями. Повертаючись, він подумав, що непогано було б випити чарочку коньяку, тому й звернув з бульвару на Рю де ля Републік, де ще могла бути відчинена якась кав’ярня.

Саме тоді все й почалося. Під’їхала якась машина, з воріт мерії хтось вистрелив, а з школи, що стояла поруч, вибігли солдати.

Коли почалася стрілянина, Ерік, на превеликий подив собі, не злякався, навпаки — зацікавився. Він здогадався, що тутешні бандити пробують увірватися в ворота мерії, де, як він уже знав, містилася в’язниця, витяг з кобури пістолета, з якого ще не стріляв від початку війни, зняв запобіжник і побіг до мерії.

Вибігши з-за рогу, він побачив у світлі ракети вантажну машину, що саме рушила, і чоловіка, який намагався скочити в кузов. До нього було не більше десяти метрів. Фон Ворманн кілька разів вистрелив і з задоволенням помітив, що чоловік, котрий уже вчепився був за задній борт кузова, падає обличчям на бруківку. З машини стріляли також — та жодна куля не зачепила Еріка. Проте свідомість того, що по ньому стріляли, приємно збуджувала фон Ворманна.

Він побіг до групи солдатів, що схилилися над пораненим, наказав його перевернути і при світлі кишенькового ліхтарика впізнав обличчя чоловіка, який учора підсів непроханий до його столика і просторікував про якісь каштани на майдані Пігаль. Чоловік був ще живий, тому фон Ворманн наказав віднести його до ближнього тюремного шпиталю. Він трохи побалакав з лікарем у мундирі штурмфюрера СС, а потім, зловтішно радіючи в душі, вирішив розбудити шефа й доповісти йому про подію. Одначе Ерікові довелося розчаруватись — Елерт ще не спав. Із склянкою коньяку в руці він вивчав якісь документи, розкладені на письмовому столі.

— Сідайте, — мовив він, не чекаючи офіційного рапорту.

Його вже повідомили по телефону про напад на в’язницю, а оскільки це був перший такий випадок у цьому місті, то Елерт дійшов висновку, що хтось із заарештованих востаннє французів є видатним діячем підпілля, коли заради нього партизани одважилися напасти на тюрму в самісінькому центрі міста. Він намагався знайти підтвердження свого здогаду у розкладених перед собою персональних справах в’язнів, але не міг. Елерт уважно вислухав рапорт фон Ворманна, жодного разу не перебивши його, що приємно здивувало лейтенанта. Тільки тоді, коли фон Ворманн скінчив, Елерт запитав його:

— Ви гадаєте, що в цього типа вдасться щось випитати?

— Його тяжко поранено, пане полковник. Я вцілив йому в голову і в груди, а хтось із солдатів випустив йому чергу в живіт. Тюремний лікар, з яким я розмовляв, сумнівається, що він виживе.

— Він непритомний?

— Атож. — Фон Ворманн стенув плечима. — Можливо, протягне ще дві—три години.

— Отже, ви кажете, пане Ворманн…

— Моє прізвище фон Ворманн, пане полковник.

— Прошу не перебивати, лейтенанте Ворманн. Отже, цей тип видався вам підозрілим ще вчора і пішов до пансіонату “Ле Труа”. Що ж, дані збігаються. А як звучала ця фраза? Повторіть, будь ласка.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль.

Полковник зняв телефонну трубку.

— Машину негайно! — крикнув він. А потім звернувся до фон Ворманна. — Поїдемо разом побалакати з тим вашим Ормелем.

— Даруйте, пане полковник. Коли я згадав про пансіонат “Ле Труа”, ви сказали: “Дані збігаються”. Чи повинен я це розуміти, як…

— Ви нічого не повинні розуміти, мій дорогий Ворманн. Для цього тут я. А ви — для того, щоб виконувати мої накази.

Хто знає, чи це кинуте мимохіть дорікання не спричинилося до того, що Ерік фон Ворманн вирішив повести гру на свій страх і риск. Він багато дав би, аби вдалося втерти носа цьому пихатому грубіянові.

За тюремний шпиталь був підвал без вікон з побіленими стінами. Три сінники, прикриті коричневими ковдрами, кривий стіл із шприцами й іншими медикаментами — ось і всі меблі. Зайшовши до камери, Елерт з фон Ворманном почули важке хрипле дихання чоловіка, що лежав, дивлячись у стелю. Тільки це єдине ліжко було зайняте. Лікар в есесівському мундирі і накинутому на нього білому халаті повернув до них голову.

— Агонія, — пояснив він.

— Дайте йому якийсь укол, — наказав Елерт, а побачивши, що той знизав плечима, додав: — Дайте йому укол, щоб він міг говорити. Мерці мене не цікавлять.

Лікар з розмаху всадив голку в кволу руку пораненого.

— Голка не стерильна, — буркнув він.

— Тепер це не має значення, — відповів полковник і нахилився над конаючим. Очі пораненого на мить ожили. Він глянув на Елерта, потім стулив повіки.

— Де я? — спитав він по-французькому.

Фон Ворманн швидко переклав, але Елерт знаком наказав йому замовкнути. Поранений здригнувся; він водив руками по ковдрі, стуляючи й розтуляючи пальці, ніби чогось шукав.

— Нічого не вийде, пане полковник, — промовив лікар. Елерт повернувся, пошукав чогось на столі, відкоркував одну з пляшок, понюхав.

— Спирт? — запитав він, а коли лікар кивнув головою, додав: — Спробуємо це. Люблю прості методи.

— Це для нього смертельно, — сказав лікар. — Кожна крапля рідини…

— Влийте йому це в горло. Яка різниця — раніше на дві години чи пізніше?

Ерік повернувся і хотів вийти. Полковник схопив його за плече.

— Хвилинку, лейтенанте Ворманн, вам треба вчитись. Це й є наша справжня робота, а не те, що ви робили в Мюнхені. А може, вам не подобаються мої методи?

Ворманн глянув йому просто в очі.

— Ні, пане полковник.

— Ну й не треба, — відповів Елерт. Він підійшов до лікаря й допоміг йому розтулити затиснуті зуби пораненого. Спирт, булькаючи, полився йому в рот. Чоловік захлинувся, через силу хапаючи повітря. Але так і не розплющив очей.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль, — проскандував Елерт над його вухом.

— Зюзанна любить їх тільки восени, — прошепотів поранений. А за мить додав: — Вона шле тобі свіжу партію.

Він розплющив очі і раптом зрозумів: сталося щось погане. Побачив схилені над собою голови трьох осіб у німецьких мундирах, обличчя його перекосила гримаса страху й ненависті. Полковник вхопив пораненого за плечі і міцно струснув.

— Кажи, для кого цей пароль? — верескнув він. — Житимеш, коли скажеш. Ти й так сказав багато. До своїх ти вже тепер ніколи не повернешся — вони тебе знищать… — Елерт відчув, як обм’якло в руках тіло пораненого, і раптом з огидою відпустив його.

— Ходімо, — звернувся він до фон Ворманна.

— Я ж казав, — промовив лікар в есесівському мундирі і потяг ковдру, накриваючи нею обличчя чоловіка, якому недосвідчений хірург лишив усмішку, помітну навіть зараз.

У машині Елерт запалив сигару й випустив дим прямо в лице лейтенантові.

— Запам’ятайте, лейтенанте, що для мене ви просто Ворманн і ніяких “фон”. Ясно? Опріч того, я був би дуже задоволений, якби ви облишили носити оцю гидоту, — він показав на монокль, який Ерік нервово поправив. Елерт замовк, чекаючи відповіді лейтенанта. — А що стосується цього пароля, — сказав він по паузі, — то забудьте про нього. Я подбаю про це сам. Особисто скуштую сам, — посміхнувся він, — смак каштанів на майдані Пігаль. Ви зрозуміли, лейтенанте Ворманн?

— Так точно, пане полковник.

Але Ерік не збирався забувати цього пароля. Він збагнув, що йому трапилася щаслива нагода, можливо, єдина в житті, щоб довести цьому грубіянові, хто з них кращий офіцер абверу. Він знав у обличчя всіх людей Елерта, цих горе-служак, що тинялися по місту; навіть сліпий легко впізнав би й здогадався б, що саме їм Елерт наказав звертатися до всіх офіцерів довколишніх гарнізонів з повідомленням, що найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль. Вони діяли безглуздо й грубо. Дійшло до того, що навіть його, фон Ворманна, зачепив якийсь темний тип, назвавши слова пароля.

— Іди геть, ідіоте, — спокійно відповів йому лейтенант, — і більше не навертайся мені на очі.

Проте сам Ерік не втрачав надії, яку йому посилало провидіння, тим паче, що після недавньої пригоди коло в’язниці, під час якої чудом уцілів, він увірував у те, що ним, Еріком фон Ворманном, опікуються небесні сили.

Той, хто ніколи до цього не знав лейтенанта фон Ворманна, зустрівшись із ним зараз, міг би присягтися, що це незвичайно товариський чоловік, хлопець-друзяка. Він відвідував довколишні гарнізони, охоче зав’язував розмови, частував вином і коньяком, не забуваючи при цьому натякнути кожному з своїх випадкових знайомих про незвичайний смак каштанів із знаного паризького майдану.

Навіть коли він поїхав провідати свою сестру, Беніту фон Ворманн, посередню співачку кабаре, яка звеселяла життя офіцерам Гавра, і застав у неї якогось полковника Тіде, то не забув сказати пароль, коли вони лишилися наодинці. І, певна річ, марно. Полковник Тіде, так само, як і інші, нічого не зрозумів, і йому довелося пояснювати, що не каштанами славиться майдан Пігаль і довколишні вулиці.

Проте фон Ворманн не втрачав надії зустріти людину, яка відгукнеться на пароль, а тоді… Що тоді — він ще й сам до пуття не знав. Ясно, що до Елерта він уже напевно не побіжить — цей опецьок поцупить у нього з-під носа ласий шматок.

О ні, фон Ворманн не такий простодушний. Коли поталанить знайти людину, яка відповість на пароль, то він спробує проникнути до ворожого табору і тільки згодом піднесе Елертові на блюдечку готову справу.

А може, зробити інакше? Становище на фронті не таке вже й добре, і зайва патріотична ревність навряд чи принесе користь. Якщо єфрейтор програє війну…

Все це, одначе, нагадує колотіння масла з трави, якої корова ще не з’їла. Передусім треба знайти того, хто відповість, що тітка Зюзанна любить каштани тільки восени.

Він замовив ще одну чарку коньяку і раптом здригнувся. В казино заходив, шукаючи очима вільного місця, незнайомий фон Ворманнові капітан військово-повітряних сил. Ерік жестом запросив його до свого столика.

Льотчик був у чудовому настрої. Та й не дивно — його нещодавно перекинули сюди із Східного фронту, і він не приховував своєї радості.

— За ваше здоров’я, лейтенанте фон Ворманн, — підняв він тост. — Тільки у Франції людина знає, що живе — і вино, і дівчата. Повірте мені, — він нахилився до фон Ворманна, — у тій проклятій Польщі страшно було навіть носа виткнути на вулицю.

— Ви давно приїхали з Генерал-губернаторства? — запитав Ерік.

— Десять днів тому я покинув глухий закуток, де прожив рік, але навіть не спромігся запам’ятати його назви. Скористався з тижня відпустки, але ви, певно, знаєте, що в Парижі тиждень — це майже нічого. Наш фюрер, звичайно, має рацію, що це моральна гниль, але, — він цмокнув язиком, — варто спробувати цієї гнилі.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль, — промовив Ерік, уважно дивлячись офіцерові у вічі.

— Каштани? — здивувався льотчик. — Ви любите смажені каштани? Я куштував раз, але це страшенна гидота, і а коли вже зайшла мова про майдан Пігаль…

— Знаю, знаю, — перебив його Ерік. — Мені вже час. — Він відчув утому й нехіть.

5


Клосс хвилювався. Йому хотілося якнайшвидше дістатися до Сен-Жілі. Адже Центр повідомив про його приїзд, і там хтось на нього чекає. Якщо він знову втратить зв’язок… Краще про це й не думати. З ним таке вже двічі траплялося, він знав: це найгірше, що може спіткати розвідника.

Хоч завжди діяв самотньо, але думка про те, що існує хтось, кому потрібна його інформація і від кого він дістає накази й повідомлення, робила цю самотність не такою нестерпною. Коли ж він опинявся без зв’язку і діяв навмання, його роль як розвідника втрачала сенс. Звичайно, Клосс і далі робив так, як велів обов’язок, натренована пам’ять працювала безпомилково, фіксуючи все, що може знадобитися для Центру, але незмога передати цього своїм, розуміння того, що надто важливе сьогодні повідомлення завтра може стати непотрібним, це дужче ускладнювало роботу Клосса.

Ось тому він так квапився в Сен-Жіль. Вчора він викликав неабиякий подив у медкомісії, заявивши, що відмовляється від належної йому відпустки й хоче якнайшвидше потрапити в свою частину. Не звиклі до такого патріотизму лікарі військової комісії вирішили, що це наслідки шоку й контузії. Але що вдієш — обер-лейтенант Ганс Клосс вже практично здоровий і може їхати в свою частину.

Як навмисне, поїзд у Париж запізнився майже на дві години. Клосс нікого не питав про причини затримки — вони були відомі. Через вікно вагона бачив зруйнований бомбардуванням вокзал, ремонтників, які нашвидкуруч лагодили міст. Авіація союзників скрізь встигала.

Найближчий поїзд на Сен-Жіль, мав бути тільки через чотири години, і Клосс вирішив сходити в місто. Йому спало на думку, що перед приїздом у нормандське містечко не завадило б якось сповістити Центр про свої пригоди і двадцятиденне запізнення. Він був у Парижі востаннє рік тому і пам’ятав, що явка знаходиться десь у вісімнадцятій окрузі. В уяві постали невиразні контури маленького брудного готелю; теракотова підлога у вестибюлі була викладена зірочками. Пригадав також гладку консьєржку, яку треба було мовчки обминути і зайти у двері з табличкою “Адміністрація”. Більше він нічого не пам’ятав.

Клосс зайшов у метро і в розкладі руху пошукав назву станції, до якої треба було їхати, щоб дістатися в брудний готель. Знайшов її майже відразу — Анверс. Це була вона — тепер він достеменно пам’ятає. Вийшовши з метро, він перетнув вулицю і пішов правою стороною тротуару в напрямку Кліхи. Минув дві—три вузенькі вулички, за якими виднілася блискуча баня собору Сакре Кер, наступна мала бути… Ще не дійшовши до неї, пригадав, що вона зветься рю де Труа Фре, а готель — “Ідеал”.

Він легко натиснув на латунну ручку і побачив знайому теракотову підлогу, вузеньке віконце консьєржки. Але звідти до нього висунулося обличчя незнайомого чоловіка.

— Ви до кого?

— До господаря, — відповів Клосс і рушив до дверей адміністраторської.

— Як це? — здивувався чоловік. — Ви що, не знаєте? Його вивезли півроку тому. — А потім, помітивши офіцерський мундир, додав: —Я новий господар і не маю нічого спільного з…

Коли він закінчив, Клосса вже як вітром здуло. Так пропала можливість зв’язатися з Центром. Цікаво, чи колишнього власника готелю справді заарештували, чи просто Центр змінив явку?

Якби він говорив з тим чоловіком, хоч це й суперечило б вимогам конспірації, міг би передати Центрові що треба.

Клосс зайшов до першого-ліпшого ресторану. Квапливо з’ївши поганенький обід, подався до невеликого кінотеатру. Коли демонстрували воєнну хроніку, публіка відверто свистіла й сміялася. Клосс із задоволенням відзначив, що ще рік тому такої реакції в Парижі годі було сподіватися. На вулицю він вийшов, коли смеркалося. Дорогою до метро купив у перекупки торбинку смажених каштанів. “Треба покуштувати, — подумав він, — чи справді найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль”.

Останнім часом йому не щастило на поїзди — дорогою англійці знову розбомбили ще одну вузлову станцію, і Клосс дістався в Сен-Жіль тільки під ранок.

У комендатурі він дізнався, що полковник Елерт кудись поїхав і повернеться о полудні. Клосс залишив на прохідній чудом уцілілу валізку, яку витяг з купи залізяччя, і пішов знайомитися з містом.

Мрячив дощик, приморській вітер продував тонке сукно мундира. “Тут холодніше, ніж у Польщі”, — подумав Клосс. Він побачив вивіску готелю “Маджестік”, під якою на простій дощечці кривими літерами було написано “Офіцерське казино”, і вирішив зайти погрітись.

У куточку зали якийсь худорлявий лейтенант, не виймаючи з ока монокля, грав сам із собою в більярд. Шари один за одним з тріском влітали в лузи. Клосс випив чашку поганенької кави, потім чарку коньяку, але ніяк не міг зігрітись.

“Мабуть, я ще дуже кволий”, — подумав він.

Клосс підійшов до більярда.

— Зіграємо? — запропонував він.

Лейтенант мовчки подав йому кий і крейду.

Не промовивши й слова, вони розіграли першу партію, яку Клосс ганебно програв. Лейтенант з моноклем мовчки й серйозно записав результат на дошці. Клосс запропонував реванш. Цього разу худому лейтенантові довелося трохи важче, але, врешті-решт, Клоссу знову довелося здатися.

— Вип’ємо, — сказав переможець. — Моє прізвище фон Ворманн, Ерік фон Ворманн.

— Вельми приємно, обер-лейтенант Ганс Клосс. Оскільки я програв, то дозвольте мені, лейтенанте фон Ворманн, почастувати вас.

— Я вас бачу тут уперше, пане обер-лейтенант, — промовив фон Ворманн, коли вони вже сиділи за маленьким мармуровим столиком на чавунних ніжках.

— Нічого дивного, — відповів Клосс, — я приїхав дві години тому. Навіть не встиг ще відрекомендуватися своєму начальству.

— Ах, ви щойно приїхали! — щиро зрадів фон Ворманн. — А якщо ви збираєтесь відрекомендуватися полковникові Елерту, то ми з вами колеги. — І коли Клосс кивнув, додав: — Я дуже радий, що, нарешті, матиму гідного суперника по більярду.

— Але ви самі бачите, що я не граю так добре, як ви, адже я вам програв.

— Не диво, я граю прекрасно, — Ерік закопилив губу. — Тут взагалі можна було б умерти з нудьги, якби не ця штука… — Він показав на більярд. — Ну, певно, є ще коньяк. А ви звідкіля? — поцікавився Ерік.

— Із шпиталю, — признався Клосс. — З Вісбадена. — І він розповів фон Ворманнові про те, як розбомбили поїзд, яким він мав прибути сюди три тижні тому. Ерік у свою чергу розповів Клоссу про свого янгола-хранителя, котрий велів йому вийти з цього поїзда і випити пива, хоч фон Ворманнові ніколи його не кортіло.

— То ви, значить, видужуючий, — сказав Ерік. — Заздрю вам. Ви, напевне, мали відпустку і добряче погуляли.

Клосс нічого не відповів, і Ерік вів далі:

— Б’юсь об заклад, що відпустку ви провели в Парижі. Для нас, німців, це щось на кшталт пекла і неба водночас.

— Це ви добре сказали, — усміхнувся Клосс.

— Ах, Париж, Париж, солодкий Париж… — зітхнув фон Ворманн і, нахилившись до Клосса, мимоволі знизив голос. — У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль…

Клосс здригнувся. Це було так несподівано, що він на мить оціпенів. Це зовсім неможливо, роїлося в голові, щоб Центр прислав двох агентів у мундирах офіцерів абверу в такий глухий закуток, як Сен-Жіль. Але, з другого боку, пароль названо і на нього треба відповісти. Зараз він зрозумів, що відчувають люди, до яких він, Ганс Клосс, приходить у німецькому мундирі і говорить пароль. Певно, страх, здивування. Але не було випадку, щоб йому не відповіли. Клосс не повинен думати, що він — єдиний розвідник, переодягнений у мундир офіцера вермахту. Мусять же бути й інші. І фон Ворманн може бути одним із них.

Лейтенант зняв з ока монокль і нервово крутив його худими пальцями. Він дивився в уста Клосса так, ніби з них чекав для себе вироку. Вагатись довше було ніколи.

— Зюзанна любить їх тільки восени, — спокійно відповів Клосс, не дивлячись на фон Ворманна. Величезною силою волі тамуючи в собі нервовий дрож, він чекав третьої фрази пароля…

— Вона шле тобі свіжу партію, — докінчив фон Ворманн полегшено і водночас радісно. — От ви й дома, обер-лейтенанте Клосс. Тебе звуть Гансом, правда? — Він вставив монокль в око.

— Атож, — мимоволі відповів Клосс. — Що ти повинен мені передати?

— Ти спізнився, — процідив Ерік, — надто спізнився. Це часом буває небезпечно.

Клосс подумав, що в цю хвилину фон Ворманн скидається на гадюку, яка вже паралізує свою жертву і насолоджується перемогою. Але думка ця здалася зовсім недоречною і він прогнав її геть.

Цієї миті вони майже водночас обернулися, бо на порозі, клацнувши підборами, з’явився унтер-офіцер.

— Вас просять до телефону, пане лейтенант, — звернувся він до фон Ворманна.

— Ми ще зустрінемося, Гансе, адже нам треба багато про що поговорити. А ніхто з нас поки що не їде з Сен-Жіля, правда? — І, не чекаючи відповіді, Ерік вийшов за унтер-офіцером.

Дорогою до штабу Клосс думав над розмовою, яка щойно відбулася. Ці кілька років важкої й небезпечної роботи навчили його, що треба вірити кожному, хто назве пароль. З різними людьми йому доводилося не раз мати справу — з гуляками, княжатами, повіями “nur für Deutsch”, інтелектуалами і неписьменними наймитами. Вигляд і манери ні про що не свідчать. А втім, коли фон Ворманн свій чоловік і натяг на себе таку маску, то треба визнати, що вона йому дуже личить. А це найважливіше для конспірації — зжитися з своєю маскою. Та хіба він, Ганс Клосс, робить щось інше?

Полковник Елерт швидко проглянув документи, які приніс Клосс, потім уважно подивився на виструнчену постать молодого офіцера.

— Я чекаю на вас місяць, обер-лейтенант Клосс, — майже місяць, — сказав він.

— Я прибув прямо з шпиталю. Од відпустки відмовився.

— Це зазначено в ваших документах. Гідне похвали. Сідайте. Сигару чи цигарку? — Він закурив від простягнутої Клоссом запальнички. — Я вимагав прислати офіцера, що вже має досвід по перекиданню агентів. У вас, здається, є такий досвід.

— Я деякий час займався цим у Кольбергу, в школі абверу.

— Це для нас найважливіша і найпильніша справа, і не думайте, обер-лейтенанте Клосс, що ви приїхали сюди на канікули. Союзники готують вторгнення — це достеменно, хоч ми ще не знаємо, де й коли воно буде. Може, на Балканах, може, в Марселі або Тулоні, а можливо, тут. Ми мусимо це знати, і саме для цього ви мені потрібні. Ви, певно, вже знаєте, що моє прізвище Елерт. Я хочу вам сказати, що перед моїм прізвищем немає ніякого “фон”. Я родом з порядної купецької сім’ї, з Бремена, і терпіти не можу фертиків, які сплять з моноклем і ходять так, ніби в них залізний комір на шиї…

Клосс мимоволі усміхнувся. Портрет фон Ворманна був точнісінький.

— Коли ви хочете знати, пане полковник, то я теж не впадаю за аристократією.

— Ну хоч в одному питанні ми вже сходимось. Для нашої роботи, обер-лейтенанте Клосс, не годяться ні чисті руки, ні витончені манери. Сьогодні ви влаштуйтесь, знайдіть собі квартиру, а завтра беріться до роботи. На допомогу вам даю лейтенанта Ворманна. Фон Ворманна, — ущипливо додав він. — Ви скоро з ним познайомитесь. Його тато — генерал і, до речі, непоганий. — Він на мить спохмурнів, а потім, ніби змахнувши недобрі думки, додав: — Але синок так високо не піде. Ви розумієте, що я хочу цим сказати?

— Здається, що розумію, пане полковник. Унтер-офіцер квартирної служби, від якого добряче

відгонило горілкою, запропонував Клоссові провести його на квартиру, але обер-лейтенант подякував, попросивши прислати туди тільки свою валізу.

Надворі трохи розгодинилося, з-за хмар виглянуло бліде сонце. Клосс легко знайшов невеличку віллу під п’ятим номером, де мав оселитися. Літня жінка, господиня і єдина мешканка вілли, мовчки провела його всередину, показала його кімнату з венеціанським вікном, крізь яке видно було весь розташований уступами Сен-Жіль, а далі — синю смужку моря. Вона зняла з Широкого ліжка яскраво-червоне покривало, з стіни — фотокартку мужчини в мундирі французького офіцера часів першої світової війни з хвацько підкрученими вусиками і тихо зачинила за Собою двері. Клосс майже відразу заснув.

Його розбудив стук у двері. Клосс підвівся, повернув ключ у замку. На порозі стояла молода жінка.

— Вам принесли речі, — вона подала валізу.

— Мені сказали, — промовив Клосс, — що в цьому будинку живе лише самотня літня дама. Я гадав, що це та, котра мені відчинила.

— Це правда, — відповіла дівчина. — Але дозвольте мені зайти. Вона пішла по крамницях, а я скористалася з її відсутності, щоб вас провідати.

— Будь ласка, сідайте, — Клосс підсунув їй стільця. — Але чи добре я почув? Ви прийшли саме до мене?

— Сен-Жіль — маленьке містечко, пане обер-лейтенант, і чутки ширяться тут з швидкістю блискавки. Жоден новий приїжджий не лишиться поза увагою тутешніх мешканців, а коли ще ваш унтер-офіцер полюбляє й випити, то можна навіть дізнатися, що нового офіцера звуть Гансом Клоссом.

— Не розумію, — різко сказав він. — Що ви тут робите? Чого ви шукаєте? І що з того, що мене справді звуть Гансом Клоссом? Він відчув, що його огортає крижаний спокій, — це бувало з ним завжди, коли нерви напружувались до краю.

— Я прийшла відвідати обер-лейтенанта Клосса, оскільки тепер, — вона вимовила це слово з особливим притиском, — я вже знаю, що саме вам повинна щось сказати.

— Говоріть, — кинув Клосс, але ще до того, як вона заговорила, знав, про що піде мова.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль.

Він узяв цигарку, потім почастував дівчину. Треба було виграти час. Клосс майже фізично відчув зашморг, що стискав його за горло.

— Отже, ви прийшли для того, щоб розказати мені, які смачні каштани ростуть на майдані Пігаль? Я недавно був у Парижі й куштував каштани, і хто зна, можливо, вони були саме з майдану Пігаль. Але я не думаю, щоб вони чимось різнилися від тих, які ростуть на майдані Опери.

— Не прикидайтесь, обер-лейтенант, — поважно мовила вона. — Ви не гірше за мене знаєте дві останні фрази пароля.

— Пароля? Чудово, мадемуазель. Чи не здається вам, що коли я не матиму від вас детальних пояснень, то накажу вас негайно заарештувати?

— Зрозуміло, — спохмурніла дівчина. — Значить, нещастя вже сталося — хтось уже приходив до вас із цим паролем…

Клосс мовчав. Невже це провокація? Якщо так, то надто груба. Елерт не скидається на дурня. А може, інтуїція його не підвела, і фон Ворманн — провокатор? А тоді… Дівчина не здавалася зляканою, навпаки, вона поводилась вільно, навіть дуже вільно.

— Ви ведете небезпечну гру, я — офіцер абверу.

— Я знаю про це і тому прошу вислухати мене уважно. — Вона підійшла до дверей, відчинила їх і знову замкнула на ключ. — Три тижні тому ми не знали вашого прізвища, у нас був тільки детальний словесний портрет. Наш чоловік був необережний. Потім він попав до рук німців. Якщо він був живий, то вони могли випитати в нього пароль. Кожен, хто до вас з ним звернеться, — провокатор.

— Отже, ви…

— Мене ви зможете знайти в пансіонаті “Ле Труа”, звуть мене Жанна Моле. Дорогу туди вам покаже кожен німецький офіцер.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Коли зрозумієте — приходьте.

— А якщо я накажу вас заарештувати?

— Ти не зробиш цього, Я-23. Я розумію: ситуація безглузда і суперечить всім принципам нашої роботи, але іншого виходу не було, я боялася, що мене хтось випередить. Прошу вас тепер — вийдіть надвір і подивіться, чи не крутиться коло будинку хтось підозрілий. Надалі я зможу відвідувати вас зовсім вільно, бо належу до жінок, яких звикли бачити в товаристві німецьких офіцерів, — сказала вона із злістю.

Вулиця була безлюдна.

— Не баріться, приходьте сьогодні ввечері, — сказала вона вже в передпокої. — Коли сталося щось погане, подумаємо про це вкупі. Без нас ви нічого не зробите. Ви німець?

— Ні, — мимоволі відповів Клосс і відразу збагнув, що цією відповіддю розкрив себе перед Жанною Моле. Справи погані, — мовив він. Я прийду ввечері, якщо зможу.

Це означало, що він прийде, коли до того часу Ворманн не віддасть його в руки Елертові. Або ще простіше — якщо він буде живий, бо взяти себе живцем він не дозволить.

Жанна кивнула. Вона зрозуміла його саме так.

6


Клосс сидів у казино й чекав на фон Ворманна. Це єдине, що йому лишалося. Тільки-но пішла Жанна, він зайшов до штабу, де дізнався, що полковник Елерт поїхав одразу після розмови з ним і повернеться, очевидно, аж уранці. На жаль, буркотливий фельдфебель нізащо не хотів сказати, чи викликав полковник до від’їзду лейтенанта фон Ворманна. Але це ще ні про що не свідчило, адже фон Ворманн міг зустрітися з Елертом десь у місті або полковник міг зайти до кімнати, де сидів фон Ворманн. А може, вони поїхали разом? Бо кістлявого лейтенанта з моноклем Клосс ніде не міг зустріти, хоч протягом кількох годин тинявся вулицями Сен-Жіля, заходячи до всіх кав’ярень і ресторанів. Єдиним місцем, куди він міг би прийти ввечері, було казино. Клосс випив уже третю чарку коньяку, за кожним ковтком відчуваючи в роті стороннє тіло: після того, як пішла Жанна, він спеціальним клеєм приклеїв до ясен маленьку скляну ампулу, яка в безвиході могла бути рятунком.

У дверях з’явився фон Ворманн. Нарешті! Клосс відчув полегшення. Ерік, зупинившись на порозі, розгледівся і, побачивши Клосса, рушив до нього.

— Вина чи чарку коньяку? — запитав Клосс.

— Коньяк, ясна річ, — він помітив три порожні чарки на мармуровому столику. — А ти, я бачу, не марнуєш часу. Ти вже помітив, що тут гидотне вино? Я б щось перекусив. Ти вже вечеряв?

— Авжеж, — збрехав Клосс. — Але тут страшенно нудно. Ти не знаєш, де в Сен-Жілі можна добре розважитись?

— Це залежить від того, як розважатись, — відповів фон Ворманн. — Є, як ти знаєш, більярд, я охоче з тобою зіграю. Але я думаю, що спершу нам треба поговорити.

— Про що? — здивувався Клосс.

— Я вважаю, що ми повинні скінчити нашу розмову.

— Даруй, але я геть забув, про що ми говорили. Здається, про більярд?

— Слухай, Гансе, — нахмурився Ерік, — я не люблю жартів. І, відверто кажучи, не розуміюся на них. Мені здається, що сьогодні вранці ми сказали один одному досить багато.

— Що ти маєш на увазі?

— Майдан Пігаль, де продаються найкращі каштани.

— Атож, — Клосс немовби щось пригадав. — Вранці ти теж натякав про якісь каштани, — розсміявся він.

— Ти вибрав погану тактику, — Ворманн поволі цідив коньяк. — Сьогодні вранці ти достеменно назвав відповідь. Я гадаю, що полковник Елерт вельми зацікавився б тим, що, нарешті, знайшлася людина, яка знає пароль.

— Ти вже теж сьогодні випив, — зухвало сказав Клосс. Він відчув впевненість у собі. Із слів фон Ворманна виходило, що він ще не сповістив Елертові, а отже, не все уже втрачено.

— Зрозуміло, — Ворманн знову відпив ковток. — Не думай, що я дурень, Гансе. Тебе хтось попередив, так? — Він не чекав відповіді. — Пароль знали тільки ми з Елертом. Ми допитали чоловіка, який виказав його мені замість тебе. Я висловлююсь ясно?

— Скажімо, так.

— Я вже три тижні чекаю людини, яка знає відповідь. З’явився ти, Клосс. Звичайно, ти можеш подумати, що Елерт не повірить мені просто так, без жодних доказів, — він повільно допив чарку. — Припустимо, що ти маєш рацію, але коли він навіть не повірить мені, твоїй кар’єрі все одно край.

— Одначе ти не доповів Елертові?

— І як ти гадаєш, чому? Мені нікуди квапитись. Я ще маю час, Гансе. Це означає, що ти повинен квапитись.

— З чим?

— Уявімо собі, що я не маю бажання доповідати Елертові. Уявімо також, що я не хочу тобі заважати. А може, — Ерік фон Ворманн знизив голос, — може, я не вірю в перемогу рейху, гітлерів, елертів та іншої наволочі, може, я ладний працювати з тобою проти них.

— Певно ж, не даром, так, Ворманне?

— Ганс Клосс, коли твоя ласка. На кого ти працюєш? Тільки ти ж розумієш, що коли я згоден співробітничати з англосаксами, то це не означає, що я працюватиму з більшовиками.

— Вони ж союзники, — пояснив Клосс. — Він усе ще не міг збагнути, куди хилить фон Ворманн.

— Фі, — фиркнув той, — поки що союзники. Отже, по-перше, я хочу знати, на кого працювати, по-друге, з ким контактуватись тут, а по-третє… — Він знову знизив голос: — Про третє питання ми поговоримо через деякий час.

— Ти поводишся так, ніби працюєш в абвері з учорашнього дня. Невже ти гадаєш, що я що-небудь скажу?

— У тебе немає іншого виходу.

— Міг би й знайтися.

— Тікати, покинути все під три чорти? Ти не схожий на людину, яка відступає напівдорозі. Окрім того, твої керівники будуть невдоволені, якщо ти замовкнеш саме зараз, у найпотрібніший момент. Вторгнення — справа місяців, а можливо, й днів.

— От ти сам собі й відповів на свої питання. Ти певен, що я працюю на англійців?

— А на кого ж іще ти міг би працювати? — усміхнувся Ерік і розлив коньяк у чарки. — А тепер, мій любий, перейдемо до третього питання. Наш родинний маєток під Інстербургеном вимагає чималих коштів. Його треба поставити на ноги в інтересах самої Німеччини. Тому мені потрібні десять тисяч доларів. Відразу. Назвемо це першою сплатою.

— Отже, просто шантаж?

— Гидке слово, Гансе. Фон Ворманни ніколи не бруднили рук шантажем. Це просто гонорар. Адже ти теж не працюєш даром? Я гадаю, що міг би стати в пригоді так само, як і ти.

— Дорого себе цінуєш.

— Так само дорого ціную й тебе. Ти вважаєш, що не вартий таких грошей?

— Це можуть сказати тільки ті, хто мною командує

— Даю тобі тиждень, або ні — десять днів. За цей час ти повинен дістати гроші. А тоді поговоримо про решту суми.

— А якщо я не дам тобі грошей?

— Ну що ж, тоді мені не лишиться нічого іншого, як повідомити про все Елертові. Але запевняю тебе — це крайність. Мені було б дуже неприємно і жаль робити це. За твоє здоров’я, Гансе, — він підняв чарку. — Ага, ще одне. На той випадок, коли б ти захотів мене ліквідувати, ну, скажімо, якби мене переїхав якийсь автомобіль або застрелили французькі партизани, я вирішив себе застрахувати. Ось тому я написав детальний звіт про нашу розмову і віддав у надійні руки. А зараз давай вип’ємо за наше майбутнє співробітництво. Не п’єш? Важко, ну тоді я вип’ю сам. Тепер я відповів тобі на запитання, яке ти мені поставив на початку нашої бесіди. Ти питав, де в Сен-Жілі можна розважитись? Раджу тобі піти в пансіонат “Ле Труа”. Туди ходять усі наші офіцери, я теж часом туди заглядаю. Скажу тобі ще, що чоловік, який так необережно назвав мені пароль, теж бував там. Але будь обережний. Пансіонат “Ле Труа” відомий і полковникові Елерту.

Клосс поволі пив коньяк, придивляючись до худих, кістлявих пальців фон Ворманна, які барабанили по мармуровій плиті столика.

— Я, мабуть-таки, скористаюся твоєю порадою, — сказав він. Потім вирішив підлеститися до Ворманна. — Ти небезпечний противник, Ерік. І ти, напевне, маєш рацію. У мене справді немає іншого виходу, як піти з тобою на згоду. А коли йдеться про суму…

Фон Ворманн перебив його на півслові:

— Не пробуй зі мною торгуватись, любий мій. — Він підвівся. — Ти мусиш добре все обміркувати, тому я тебе лишаю самого. — Він статечно, по-прусському кивнув. — Прощавай, Гансе. Сподіваюсь, що завтра ми зіграємо з тобою в більярд.

Клосс нарешті лишився сам. У казино панував гамір. Хтось поставив платівку. В куточку п’яні танкісти горлали баварських пісень. Він покликав кельнерку, щоб розрахуватись, але виявилось, що елегантний фон Ворманн уже заплатив.

Клосс вийшов на темну вулицю, в обличчя вдарило холодне повітря. Падав лапатий мокрий сніг і танув, ще не торкнувшись землі.

Йому відчинила огрядна служниця, вусата, як гусар, взяла в нього шинель і кашкет і жестом показала на засклені двері, з-за яких долинав хрипкий звук патефона. Коли Клосс з’явився в дверях салону, ніхто не звернув на нього уваги. Жанна Моле про щось жваво розповідала трьом капітанам, а ті реготали, якийсь штурмфюрер СС намагався розстебнути сукню звабливій жінці, а молоденький лейтенант військово-повітряних сил самотньо танцював фокстрот, щоразу чіпляючи стільці.

— О, прийшов хтось новий, — помітила Жанна і підійшла до Клосса з чаркою. — Будь ласка, відрекомендуйтесь, налийте собі й сідайте. — Вона була п’яна й ледве трималася на ногах.

Клосс поцілував її в руку.

— Мій приятель, — сказав він, — порадив завітати до вас.

— Це найвеселіше місце в Сен-Жілі, — гаркнув молоденький льотчик прямо на вухо Клоссові.

— Якби не Жанна, — обняв Клосса в пориві п’яної розчуленості саперний капітан, — тут можна було б здохнути з нудьги. Хай живуть милі французькі жінки, панове!

Тим часом Жанна присіла до Клосса.

— Ви нещодавно приїхали? — щебетала вона. — А дружина в вас є? Дружина, якій купують французькі духи і яку зраджують у Франції? Духи дістану вам я, а щодо зради… — Жанна пригорнулася до нього. — Потанцюємо?

У Клосса замакітрилося в голові. Він уже чимало випив цього вечора, а темп, у якому спорожнялися пляшки в пансіонаті “Ле Труа”, ошелешив навіть його. Він помітив, що кудись зникли есесівець з білявою дівчиною, а на їхньому місці на канапі хропів через ніс молоденький льотчик. Один з капітанів, підійшовши до Клосса, сказав, що він, як новачок, може лишитися тут до ранку.

— Це ніби хрещення в Сен-Жілі, — сміявся капітан. — Кожен з нас скуштував цього, крім оцієї мавпи, — він показав на лисого саперного капітана, що стояв зараз навколішках перед Жанною і благав: “Ви мені обіцяли!”

Було далеко за північ, коли гості почали розходитися.

— А ви не хочете залишитися, обер-лейтенанте? — пригорнулася до Клосса Жанна.

Сапер з ненавистю глянув на Клосса.

— Чому він? Ви ж обіцяли…

— Терпіння, капітане. До побачення, панове, сподіваюсь зустрітися з вами завтра.

Тільки коли за ними зачинилися двері, Жанна відпустила руку Клосса. Вмить від її п’яної веселості не лишилося й сліду.

— Так буде краще, — сказала вона. — Хай думають, що ти мій коханець. — На превелике здивування Клосса, вона була зовсім твереза. — Дай мені цигарку. Ну що, твої сумніви розвіялися? — А коли він кивнув, Жанна показала на сходи. — Ходімо, хтось хоче з тобою познайомитись.

Чорна, прокурена люлька, густе темне волосся над низьким чолом. Так, сумніву не було. Генрі, що чекав їх нагорі, крокуючи по кімнаті, був тим самим чоловіком, з яким рік тому Клосс зустрівся в паризькому готелі “Ідеал”.

— А мені сказали, що тебе вивезли, — міцно потиснув Клосс руку француза.

— Це правда, — відповів той. — Але дорогою я втік. Зараз, як бачиш, знаходжусь тут. Щоправда, тимчасово.

Генрі пояснив Клоссові суть справи. Кілька тижнів тому в Сен-Жілі заарештовано начальника тутешнього підрозділу макі — Марка. Він попався по-дурному. Документи в нього були чужі, але справжні. Намагаючись швидко дістатися в Гавр, Марк підсів у кабіну попутної машини. Виявилося, що шофер віз украдені з німецького складу консерви. Водія і всіх пасажирів, певна річ, посадили, але німці, звичайно, не здогадуються, хто попався їм до рук, бо до суду тримають Марка в тутешній тюрмі. Марк дуже багато знає не тільки про місцеві справи, а й про зв’язки з союзниками, знає, крім того, людей, які тримають зв’язок з нашим Центром через швейцарську філію. Тому Центр наказав обов’язково звільнити Марка. Діставши звістку про Клоссів приїзд, вони хотіли встановити з ним зв’язок якнайшвидше, бо його допомога була конче потрібна при підготовці операції. Однак не пощастило: Жан-П’єр виказав пароль фон Ворманну, а потім загинув під час нападу на в’язницю.

Клосс коротко переказав їм свою розмову з фон Ворманном, а також розповів про конфлікт, що, на його думку, існує між Елертом і лейтенантом з моноклем. Все це, резюмував він, дає можливість вести гру.

— Страшенно ризикована гра, — мовила Жанна, — але іншого виходу в нас, здається, нема.

— Припустимо, — втрутився Генрі, — що Ворманн ще не повідомив Елертові, що він справді вирішив діяти самостійно. Але не виключено також, що Ворманн працює, скажімо, на СД, а спроба шантажувати є приключкою глибше проникнути в підпілля. Так чи інакше, він надто багато знає про нас і його треба ліквідувати.

— Так, але в нього є ще десь звідомлення про розмову з Клоссом, — сказала Жанна. — Стривайте, стривайте, — пригадала вона, — цей капітан саперів казав, що був сьогодні в Гаврі разом з фон Ворманном. Там його сестра співає в кабаре.

— Авжеж, — підхопив Клосс, — для нього найбезпечніше — це сховати конверта з рапортом Елертові у сестри. Він знову відчув у роті маленьку скляну ампулу, приклеєну під яснами. — Я маю один план, — поволі почав Ганс. — Божевільний план і, крім того, страшенно небезпечний для Жанни. Але якщо ти згодишся, — звернувся він до дівчини, — то це дасть нам деякі шанси.

— Якщо треба… — знизала вона плечима. — Не знаю, чи ви повірите, але мені іноді жити не хочеться…

— Не скигли, — сердито перебив її Генрі, — ти не одна! — Він набив люльку свіжим тютюном, затягся і випустив дим. — Говори, Клосс, — наказав він. — Минулого року, в Парижі, у тебе теж був план, і досить непоганий… Відтоді мені подобаються твої ідеї. Тільки пам’ятай, що йдеться не лише про тебе, а також про звільнення Марка.

— Хай буде так, — відповів Клосс і виклав їм свій план.

7


Протягом наступних чотирьох днів нічого цікавого не сталося. Клосс по кілька разів на день зустрічався з фон Ворманном, Передусім у кабінеті, де лейтенант, вдаючи, ніби між ними нічого не було, холодно доповідав Клоссові про щоденний стан приготувань до перекидання групи агентів у Англію.

Після обіду вони, як правило, грали в більярд, та Ворманн ні разу не обмовився про справу, коли не вважати на кинуту мимохіть фразу між ударами:

— Десять днів — це максимальний термін, Гансе.

Якщо не зважати на цю фразу, то стосунки між лейтенантом фон Ворманном і обер-лейтенантом Клоссом були нормальні. Про загрозу, що випливала з цієї фрази, безнастанно нагадувала Клоссові маленька скляна ампулка, з якою він тепер не розлучався ні на мить. Впевненість у тому, що варто міцно натиснути язиком, аби відірвати її від ясен, була для Клосса надзвичайно важливою. Саме ця ампулка, хоч це й звучить парадоксально, надавала йому байдужості, дозволяла спокійно обмірковувати можливі ходи противника. Вечорами він, звичайно, бував у пансіонаті “Ле Труа”. Це не викликало жодних підозр, бо салон Жанни Моле щоденно відвідувало чимало офіцерів, а те, що йому довелося ще двічі тут заночувати, викликало в решти тільки заздрощі.

На п’ятий день, як було домовлено, він вийшов з резиденції абверу і зайшов до найближчого бистр. Генрі, якого Клосс не бачив від тої пам’ятної ночі, сидів у кутку над чаркою аперитиву, вдаючи, що уважно читає продажну паризьку газетку.

— Те, що ти просив, уже в Жанни, — промовив він, не дивлячись на Клосса.

— А що з Гавром? — запитав Клосс.

— Зараз я звідсіля вийду, — відповів Генрі. — В серветці на столику лишиться ключ від квартири фройляйн Беніти фон Ворманн, а також її адреса. Щодня від дев’ятої до одинадцятої вона виступає в німецькому казино.

Не промовивши більше й слова, не глянувши навіть на німецького офіцера, Генрі підвівся з-за столика і підійшов до шинквасу, де господарювала красуня, якій уже перевалило за сорок. Тієї миті, коли він розраховувався, заступивши собою господиню, Клосс узяв загорнутий у серветку ключ.

Скінчилася бездіяльність, перегортання паперів в абвері, де єдиним заняттям були щоденні рапорти Елертові. Можна взятися до першого пункту плану, який у розмові з Жанною і Генрі Клосс назвав божевільним.

Старенький розхитаний автобус привіз його в Гавр близько дев’ятої. Клосс спершу зайшов до казино, щоб побачити володарку квартири, в якій він збирався понишпорити. Беніта фон Ворманн була високою й дебелою рудоволосою дівчиною з слабеньким голосом. Клосс послухав сентиментальну пісеньку про німецького солдата, що привіз своїй дівчині помаду з Франції, хутро з Росії і шовк із Греції. Зворушені офіцери довго плескали співачці, викликаючи її на біс, ніби цими оплесками й окриками хотіли заглушити в собі думку, що пісні бракує останнього куплета. Там мало співатися, як дівчина одержує похоронну, що її відважний коханий загинув за фатерлянд і фюрера.

Беніта фон Ворманн мешкала у великому модерному будинкові, неподалік від парку. Там, очевидно, жили самі німці, бо в під’їзді, замість консьєржки, куняв повнолиций солдат. Клосс пройшов повз нього і пішки піднявся на четвертий поверх. Квартира була маленька, обставлена з чисто жіночим смаком. Не кваплячись, із вправністю, якої набув упродовж кількох років, Клосс перетрусив шафи і валізи, намагаючись не лишити ніяких слідів. Та хоч він і обнишпорив усі шухляди і шафи, заглянув навіть до комірчини і ванни, хоч старанно обмацав сукні й білизну рудоволосої сестри лейтенанта фон Ворманна — документ як у воду впав. Він зняв із стіни репродукцію Матісса, що свідчила про не дуже ортодоксальні смаки панни Ворманн, але й там нічого не було. У письмовому столі, де лежали якісь листи, тайника теж не виявилось.

“Перший пункт плану, — подумав Клосс, — не вдався. Коли й далі так піде, то кепська моя справа”.

Він уже збирався вийти, коли почув кроки за дверима, а потім скрегіт ключа в замку. Не може бути, щоб вона повернулася — годинник показував лише чверть на одинадцяту. Клосс встиг сховатися за портьєру, як відчинилися двері.

Офіцер в мундирі полковника зайшов, розглянувся, здивований світлом лампи, якої Клосс не встиг погасити.

Клосс упізнав його відразу — це був той самий полковник Тіде, який їхав із ним в одному купе під час пам’ятного бомбардування. Тіде почував себе тут, як дома. І, певно, не без підстав, бо мав свого ключа від квартири. Він вийшов у передпокій, роздягся і знову зайшов до кімнати. Клосс пригадав, як той розхвалював йому рудоволосих жінок.

“Принаймні зараз я розумію чому”, — подумки мовив Клосс.

Полковник підійшов до бару, дістав пляшку вермуту, налив чарку, глянув крізь неї на світло і підніс до губ. На це й чекав Клосс. Один удар ребром долоні, удар, якого навчив його японський інструктор у таборі під Єреваном, і цього разу не підвів. Тіде повалився на килим, обличчям у розлитий вермут. Уже нічого не вдієш. Візиту непроханого гостя тепер не можна приховати. Але треба переконати поліцію в тому, що це був звичайний грабіжник. Клосс оглянувся, думаючи, що б узяти з собою, і помітив на туалетному столику дерев’яну скриньку з коштовностями, яку кілька хвилин тому, нишпорячи по кімнаті, відклав убік. Він висипав з неї усе на стіл і раптом побачив на дні конверт. Білий, підписаний готичним шрифтом: “Після моєї смерті передати у власні руки полковнику Елерту”. І, звичайно, гербова печатка.

У першому темному під’їзді Клосс викинув біжутерію і тільки потім, зайшовши до якоїсь кав’ярні, прочитав листа, зміст якого був йому відомий. Фон Ворманн не збрехав. У листі він скрупульозно описав свою розмову з Клоссом. Наприкінці він пояснював, чому відразу не доповів про своє відкриття. З його пояснень виходило, що фон Ворманн прагне проникнути до ворожого підпілля, розкрити всі його зв’язки і тільки тоді доповісти про все.

“Ще б пак”, — подумав Клосс. Пояснення фон Ворманна остаточно переконали Клосса в тому, що вразливу душу аристократичного лейтенанта цікавить лише груба нажива.

Клосс спалив лист і конверт, простеживши, щоб не лишився бодай клаптик паперу, який можна було б відновити. Потім зупинив якогось мотоцикліста і, дізнавшись, що той їде в Сен-Жіль, сів у коляску.

Отже, перший пункт виконано. Завтра гру буде продовжено.

8


Фон Ворманна Клосс застав зненацька; той не сподівався таких ранніх відвідин.

— А, це ти, — він накинув на себе халат. — Заходь, гостем будеш. — Він провів Клосса до великої, заставленої іконами кімнати. Вона була темна і незатишна, меблі майже розсипалися. Фон Ворманн посадив гостя на канапу з подертою оббивкою. Крізь дірки де-не-де вилазила морська трава. — Що тебе до мене привело? — фон Ворманн вклав у око монокль.

“Позує чи справді погано бачить”, — подумав Клосс, мовчки простягаючи Ворманнові сірий товстий конверт.

— Що, вже? — здивувався фон Ворманн. Він висипав на стіл гроші, його довгі пальці забігали, вміло рахуючи купюри. Полічивши, він спересердя вдарив об стіл останнім банкнотом.

— Ти що собі думаєш, Клосс? Тут тільки три тисячі, а я сказав — десять!

— Більше мені поки ще не вдалося дістати.

— У тебе є ще чотири дні. Мені треба всі або… — він підсунув до Клосса пачку доларових банкнотів. — Забери це.

Клосс ледве приховав задоволення. Саме цього він і чекав. І не помилився. Гордість взяла гору над хтивістю. Фон Ворманни не торгуються. Якби Ворманн узяв гроші, довелося б його вбити — не було іншого виходу. А так — можна вести гру далі. Але Ворманн не знає, що в цій грі він буде мишею, а Клосс — котом.

— Як хочеш, — байдуже сказав Клосс. Не скидаючи рукавичок, він вкладав банкноти назад у конверт.

— Пам’ятай, — попередив фон Ворманн, — термін короткий і остаточний. — Відтак додав своїм звичайним ґречним тоном: — Вип’єш?

— З приємністю, — відповів Клосс. Він вичекав мить, коли Ерік відвернувся, щоб дістати з шафи пляшку, і сховав конверт, набитий доларами, якнайглибше під оббивку канапи.

Полковник Елерт схилився над розгорнутою на письмовому столі великою штабною картою південного узбережжя Англії й Уельсу.

“Все складається прекрасно, — подумав Клосс. — Це подіє на його фантазію”.

— Заходьте, заходьте, Клоссе. Я саме збирався вас викликати. Я вже визначив термін перекидання агентів. Разом з Ворманном ви підготуєте наказ.

— Боюся, пане полковник, що термін доведеться перенести. — А на запитливий погляд Елерта додав: — Я мушу сповістити вам щось важливе.

Вдивляючися в обличчя свого офіцера, Елерт запалив сигару.

— Я чув, Клосс, що ви частий гість у пансіонаті “Ле Труа” і маєте успіх у дам.

— Саме з цим я і прийшов до вас.

— Невже ви вирішили вибрати мене повіреним у своїх сердечних справах? — У голосі Елерта прозвучала неприхована іронія.

Клосс мовчки дістав бумажник, вийняв з нього мікро-плівку, загорнуту в целофан, і простяг Елертові.

— Що це?

— Частка карти, що лежить перед вами, з нанесеними пунктами перекидання наших груп в Англію.

— Звідкіля це у вас? — тихо запитав Елерт. Обличчя його налилося кров’ю.

— Плоди моїх сердечних перемог, — спокійно відповів Клосс. — Я знайшов це в пудрениці Жанни Моле, власниці пансіонату “Ле Труа”.

— То, виходить… — Елерт важко опустився в крісло.

— Я, певна річ, відірвав тільки краєчок.

— Знаю, — промовив Елерт, — тобто здогадуюсь. Ви великий фахівець, обер-лейтенанте. Ех, якби ви прибули сюди раніше… Ми давно стежимо за цією дамою. — Він зозла скинув карту зі столу. — Тепер вона вже не потрібна. — А ви знаєте, хто мав доступ до цієї карти? Я, ви і Ворманн. Це означає, що один з нас трьох… Що ви можете запропонувати, обер-лейтенанте?

— Удати, немовби нічого не сталося. Звичайно, треба змінити місце перекидання агентів, повідомити Ворманнові фальшивий термін і зачекати, поки у нас не з’являться ще переконливіші докази.

— Я згоден, Клосс. Але гадаю, що варто побалакати з цією мадемуазель Моле. Наскільки мені відомо, Ворманн там не буває. Очевидно, вони підтримують зв’язок іншим способом.

— Ви чудово поінформовані, пане полковник.

— Ворманна я не брав до уваги, але до цього пансіонату приглядаюсь уже давненько. Їдемо зараз же, Клосс.

Двері їм відчинила Жанна. Клосс увійшов перший, за ним Елерт, тримаючи руку на кобурі. І тільки потім — троє одягнених у цивільне співробітників Елерта. Жанна прекрасно розіграла здивування.

— Не розумію, що це означає?

— Ведіть нас, Клосс. А ви, мадемуазель Моле, скоро все зрозумієте. У вас є зброя? — запитав Елерт.

Вона не встигла відповісти, як підбіг один з таємних агентів і, добре обшукавши її, заперечливо похитав головою.

— У чому ви мене звинувачуєте, панове? Обер-лейтенант Клосс може підтвердити…

Вони зайшли до кімнати. Клосс побачив на туалетному столикові пудреницю і мовчки подав її Елертові. Елерт знайшов у ній те, що повинен був знайти.

Жанна упала на стілець і затулила обличчя руками.

“Чудовий акторський талант”, — подумав Клосс.

— Від кого ви дістали мікроплівку? Кому повинні були її передати?

— А якщо я не скажу? — тихо запитала Жанна.

— У тебе немає виходу, Жанно, — відповів Клосс. — Я знайшов цю мікроплівку в твоїй пудрениці. Якщо ти у всьому зізнаєшся, то ми зможемо зберегти тобі життя.

Все сталося, як було задумано. Жанна, не дуже опираючись, зізналася, що мікроплівку, як і решту матеріалів, вона взяла в поштовій скриньці, яка є місцем зв’язку і знаходиться в маленькому напівзруйнованому будиночку на шосе Корніше. Хто її туди поклав, вона сказати не може, знає тільки, що це німецький офіцер. Він давно працює на англійців і скоро збирається втекти до Англії. Для цього по нього прийде підводний човен. Жанна не скінчила ще говорити, коли до кімнати вбіг таємний агент і з торжеством подав Елертові смужку паперу з машинописом. Клосс полегшено зітхнув — цього папірця він сам позавчора приніс до Жанни, віддрукувавши його на машинці, що стоїть у кабінеті Ворманна. В Елерта заблищали очі.

— Прочитайте, Клосс.

— Нічого не розумію, — спокійно сказав Клосс. — “Чекаю” — і більше ні слова. Що ж тут незвичайного.

— Підпис. Тільки підпис. Я-23. Ви не розумієте?

— Ні.

— Ах, Клосс. Цього Я-23, цього проклятого Я-23 ми ловимо вже цілий рік. Ну, тепер він од нас не втече. — Він звернувся до Жанни: — Кому ви передавали одержані матеріали?

— Я відносила їх, — покірливо відповіла Жанна, — на цвинтар за церквою капуцинів. А хто їх звідтіля забирав — не знаю.

— Чому ви не віднесли мікроплівки?

— Я якраз збиралася йти…

— Гаразд, мадемуазель Моле. Ви віднесете це туди, як і досі. А потім прошу вас повернутися додому і нікуди не виходити. Якщо ви спробуєте втекти…

— Куди мені тікати? — спитала Жанна. — Ви скрізь. — Вона мала вигляд приреченої.

— Наскільки мені відомо, — сказав Клосс, — ви, пане полковник, послали сьогодні Ворманна на інспекцію в район Корніше. Ми могли б скористатися з його відсутності і подивитися, що робиться в його квартирі.

— Невже він такий віслюк? — запитав Елерт. — Але спробувати варто.

— Одначе він і справді віслюк, — підтвердив він двома годинами пізніше, витягаючи з розпореної канапи пачку доларових банкнотів. — Відбитки його пальців на грошах будуть остаточним доказом, — додав він.

Проте полковникові Елерту не вдалося поставити лейтенанта фон Ворманна перед військовим трибуналом. Коли він, розкурюючи сигару за сигарою, чекав до пізньої ночі наслідків засади на цвинтарі капуцинів, йому принесли повідомлення, що партизани обстріляли мотоцикл, на якому їхав фон Ворманн. Якимось чудом мотоцикліст лишився зовсім неушкоджений, зате лейтенанта вбито.

Тієї самої ночі, коли всі сили місцевої жандармерії були в засаді на цвинтарі, за церквою капуцинів, група французьких партизанів напала на в’язницю, що знаходилася в протилежному кінці міста, і звільнила всіх в’язнів. Гірше того, мадемуазель Жанна Моле вислизнула з-під опіки таємних агентів і буквально розтанула в повітрі.

Це розлютувало Елерта до такої міри, що він наказав обнишпорити будинок за будинком геть усе містечко. За винятком, звичайно, тих будинків, де мешкали німецькі офіцери. На жаль, обшук нічого не дав. Цілий тиждень на цвинтарі сиділа засада, але по залишену мадемуазель Моле мікроплівку ніхто не прийшов.

— Ми занадто поквапилися, — сказав Клоссові Елерт, коли усвідомив, що тут також ухопив шилом патоки. — Лишається втішатись тим, що цей проклятий Я-23 зник назавжди.

Обер-лейтенант Клосс кивнув йому головою.




ІМЕНЕМ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ


1








ього дня Клосс мав владнати кілька справ у штабі гарнізону і тому, скориставшись з нагоди, вийшов з резиденції абверу раніше. Його шеф, буркотливий фон Оссетцький, тонкий, як тріска, що хворів на жовчний міхур і завжди ходив з кислим обличчям, поїхав до Львова на нараду начальників відділень абверу “Ост”, тож Клоссові ні в кого було відпрошуватись.

Заперечливо махнувши рукою, він дав зрозуміти кільком рикшам, що не скористається з їхніх послуг, і скоріше за звичкою, ніж з потреби, придивився до кожного, аби впевнитись, чи немає часом поміж них знайомого обличчя — це означало б, що за ним стежать. Подумки відзначивши, що жодного з цих хлопців у гарусних шапках він ніколи не бачив, Клосс спокійно попрямував на Кошикову. Спинився перед вітриною із взуттям, щоб глянути, хто йде позаду, але також нічого підозрілого не помітив. У вітрині стояла пара високих чобіт, які називали “офіцерками” — найулюбленіша взуванка юнацтва тих років. Своєю стрункістю чоботи приваблювали навіть німецьких офіцерів. Багато з них красувалося в “офіцерках”, пошитих варшавськими шевцями. Клосс згадав, що навіть новоспечений заступник начальника особливої служби у Варшаві гауптштурмфюрер Нойманн прикрасив свої криві ноги польськими чобітьми, — і усміхнувся, уявивши собі цю картину. Проте Клоссові самому ніколи не спадало на думку замінити своїх зачовганих, складених гармошкою чобіт офіцера вермахту. Він не любив форми, яку мусив носити, і думка прикрасити цей ненависний убір викликала в нього огиду.

Клосс пройшов навскоси Мокотовську. У цій частині Кошикової рух невеликий — поодинокі перехожі в цивільному трималися поближче до будинків, ладні щомиті сховатися в під’їзді. Німців у формі, хоч це й був центр зайнятого ними району Варшави, теж було небагато. У цей час вони старанно висиджували за письмовими столами на численних “амтах”,[12 - Скорочена назва біржі праці (нім.).] заповнюючи з німецькою педантичністю рубрики анкет, звітів і діаграм, котрих усе ще бракувало ненаситному Берлінові.

На Алеях Уяздовських дерева вже зазеленіли. Клосс з приємністю вдихнув свіже повітря. Його чимось вразила безлюдна в цю пору вулиця. Якусь мить він не міг збагнути причини свого здивування. І тільки тоді, коли, загуркотівши шістьма циліндрами, повз промчав чорний “мерседес” з прапорцем-свастикою, Клосс зрозумів, у чім річ. Просто якийсь час він не зустрів жодного німця у мундирі Feldgrau, не побачив жодного прапора, не почув гупання кованих жандармських чобіт. Алеї були такі, як і колись: тихі, гарні, спокійні. Лише цей “мерседес”, що саме заскреготів гальмами, звертаючи на Алеї Шуха, нагадав, у чиїх руках Варшава. Клосс повернувся в той бік: там поволі підіймався чорно-червоно-білий шлагбаум, а троє есесівців у касках, що спадали на очі, перевіряли документи.

“Вживають застережних заходів після останньої вдалої операції”,— подумав Клосс, і це втішило його, бо тільки він, Клосс, знає напевно, що ніякі застережні заходи не допоможуть, що вироки, винесені польським підпіллям, виконуватимуться й далі.

Він перейшов на другий бік вулиці і ще здалеку помітив на лаві старого, погано вбраного чоловіка з недокурком, що прилип до губи. Подлясінський був завше пунктуальний. Тому, хто б стежив у цю мить за Клоссом, ніколи б не спало на думку, що цей бідний старий поляк, типовий чиновник-пенсіонер, і цей причепурений, енергійний офіцер з обличчям, котре в божевільних книжках теоретиків расизму могло б правити за найяскравіший приклад чистої нордичної раси, можуть мати між собою щось спільне.

Старий, напевно, помітив, що німецький офіцер запалив цигарку, бо підвівся з лавки і пішов за ним на відстані, якої вимагали повага і страх. Він, мабуть, сподівався, що молодий офіцер не докурить своєї цигарки і недбало викине кудись недокурок, розтерши його чоботом. Чи котрийсь із найбільш стріляних сищиків міг припустити, що в недокурку, якого саме підняв старий чоловік і вкинув до бляшаної коробочки від тютюну з намальованим на кришці портретом моряка, є кілька повідомлень, за які й офіцера, і старого звинуватили б у військовій зраді?

Але, на щастя, ніхто за ними не стежить, а коли б навіть і стежив, то важко було б здогадатися, що цих двох людей щось єднає.

Клосс наддав ходи, ніби тільки зараз пригадавши, що на нього чекають службові справи. Йому треба допитати кількох солдатів, які, напившись, проклинали війну, народний соціалізм і улюбленого вождя. Але чим він допоможе цим бідним обдуреним хлопцям, котрі тільки зараз — на жаль, дуже пізно — починають прозрівати? Він може тільки часом знищити якесь надто тяжке обвинувачення ревного сищика, пом’якшивши його в протоколі допиту. Та це не дуже допоможе тим солдатам, бо відомо, що на них чекає — військово-польовий суд і штрафний батальйон на Східному фронті.

Він подумав, що Подлясінський вже, напевно, дійшов до облупленої сецесійної кам’яниці на Мокотовській вулиці, висипав на кухонний стіл пригорщ недокурків, серед яких важливий тільки один, кинутий Клоссом, а решта служить для маскування, обережно розрізає цигарковий папір, виймає шматочок тоненького паперу і схиляється над списаними дрібним почерком повідомленнями. Перше з них стосується підводного човна У-265, якому вдалося проникнути в Північне море.

А може, Подлясінський байдуже минув наріжний будинок на Мокотовській вулиці, повернув на Вільчу і саме зараз ступив на сходи, щоб одним з чотирьох ключів відчинити двері, до яких пригвинчена красива латунна табличка з прізвищем Фелікса Житогнєвського?

“Подлясінський? Чому, власне, Подлясінський? — подумав Клосс. — Хіба це його справжнє прізвище?” Скільки він собі пригадує, завжди називав його Подлясінським. Інколи Юзефом. А цей чоловік, цей непоказний дідусь з Алей Уяздовських, що збирає недокурки, кинуті німецькими офіцерами, має аж чотири прізвища — і це в той час, коли дістати фальшиві документи стало для багатьох людей справою життя. Подлясінський бідний пенсіонер, людина, яка користується допомогою RGO,[13 - Організація громадської допомоги польському населенню, що мешкало на території Генерал-губернаторства. Засновано 1940 року.] віруючий, маленький екс-чиновник, котрий регулярно — ця звичка б нього залишилася ще відтоді, як він працював молодшим референтом у магістраті,— приходить щодня на ранкову відправу в костьол Спасителя.

Зовсім інший Фелікс Житогнєвський, котрий наймає квартиру на Вільчій вулиці (ніхто й не знав, що між квартирами Подлясінського і Житогнєвського є замаскований шафою перехід). Це легковажний землевласник, якому живеться зовсім непогано, який не гребує торгівлею з німецькими інтендантами і щоразу, приїхавши до Варшави, заходить в казино, відкрите німцями для таких, як він.

Житогнєвський у свою чергу є повною протилежністю Францішеку Булі, власникові парокінних підвід, які гучно називає експедицією.

Щодня від десятої до шістнадцятої Юзеф сидить у конторці коло телефону і приймає замовлення на перевезення меблів або обов’язкових поставок картоплі, І як не дивно, ці замовлення його “підприємство”, а певніше, четверо п’яниць-возіїв, виконувало справно. Чи міг цей поважний дрібний буржуа, можливо, патріот, але в такому ж дрібнобуржуазному дусі, що ненавидів німців, але багатів на них, бо в Варшаві, крім кінного, іншого транспорту не було, чи міг цей чоловік, що гордовито вихвалявся набитим валютою бумажником, який виглядав із кишеньки жилетки, мати щось спільного зі зрадником і ренегатом Віталісом Казимирусом?

Колись поляк — він став тепер запеклим литовським націоналістом і служить у німців консультантом головного управління безпеки рейху у справах окупованих литовських земель. Принаймні так можна прочитати в його документах. А документи справжніші, мабуть, від справжніх, бо виготовлені найкращими фахівцями в цій справі, які визнали, що призначити Казимируса на посаду, котра головному управлінню безпеки рейху і не снилася, буде безпечніше, ніж видати йому документи якоїсь існуючої німецької установи. Складна машина гітлерівської бюрократії губить самих німців.

Після кожної зустрічі з Подлясінським Клосс дедалі дужче дивувався цим чоловіком. Щоправда, він і сам перетворився на німця, успішно грав цю роль уже кілька років, міцно зжився з нею…

Але Подлясінський грає чотири ролі відразу, і в кожній він неповторний.

Вартовий заступив Клоссові шлях.

— Даруйте, пане обер-лейтенант, покажіть перепустку.

Заглиблений у думки, Клосс не помітив, що дійшов до будинку комендатури варшавського гарнізону. Солдат козирнув і відчинив йому двері.

2


Все сталося так, як Клосс передбачав. Юзеф Подлясінський зайшов до брудного під’їзду облупленої кам’яниці на Мокотовській вулиці, минув перший і другий двір і тільки в третьому, побалакавши спершу з двірником, глянув на вікна своєї квартири. Фіранка була завішена — все мало бути гаразд.

На сьогоднішню зустріч з Клоссом Юзеф не взяв Мундека, вісімнадцятилітнього битого жака з Людної вулиці, який завше супроводжував його, крокуючи метрів за тридцять, і ладний був щомиті захистити, вихопивши схований у кишені штанів парабелум. Річ у тому, що до обіду не прийшов Адам, хоч вони достеменно і не домовились про зустріч. Боячись, що той, прийшовши після обіду, не застане його вдома, — а це ускладнить передачу одержаної від Клосса інформації,— Юзеф залишив Мундека, щоб він затримав Адама. Тому перед тим, як зайти в квартиру, Юзеф мимоволі глянув у вікно на фіранку — якби сталася небезпека, Мундек попередив би про неї.

У маленькій кухні, куди Юзеф зайшов просто з коридора, Мундека не було. Він всунув у двері свою розпатлану голову, тільки тоді, коли Подлясінський, знайшовши в купі потрібний недокурок, витяг з кухонної шафи стару німецьку рацію й заходився передавати одержану інформацію про рух підводного човна, а також ряд цифр, серед яких переважали одиниці, трійки й сімки.

— Адам не приходив? — запитав Юзеф.

— Приходив, — відповів Мундек. — Через півгодини він буде у графа Житогнєвського.

— Гаразд. Спи собі.

Він вирядив хлопця в кімнату, бо хоч і знав його добре й щодня довіряв йому своє життя, все ж не хотів, аби хлопчина помітив, що книжка, яку Подлясінський розгорнув на столі обіч списаної дрібним почерком цидулки Клосса, найденої в недокурку, зветься “Прокурор Аліція Горн”. Цей популярний напередодні війни роман був цього місяця ключем шифру всього варшавського підпілля. Що менше хлопець знатиме, то краще. Він уже й так знає надто багато, хоча б те, що Подлясінський і Житогнєвський — це одна й та сама особа. Цього від нього не вдалося приховати.

Ще більш знає Адам. Той знає всі його чотири прізвища, але Адамові Юзеф довіряє, як самому собі. Два роки вони сиділи разом в одній тюремній камері в Равічі. Два роки сам на сам з людиною і вдень, і вночі — цього досить, щоб їй довіряти.

Його прізвища знає ще Клосс, але це зовсім інша історія. Не Юзеф вирішував, чи може довіряти Клоссові, за нього поручився Центр. Вісім місяців тому Юзеф дістав термінову шифрограму Центру, в якій повідомлялося, що віднині він разом зі своїми людьми надходить у розпорядження офіцера розвідки під криптонімом Я23.

А через кілька днів, коли, перевтілившись у Францішека Булу, Подлясінський, розважаючись, годував лебедів в Уяздовському парку, до нього підсів юнак у мундирі німецького офіцера і зовсім несподівано для Юзефа чистою польською мовою назвав пароль. Відтоді вони тримають між собою безперервний зв’язок, зустрічаючись щодня віч-на-віч, або телефонуючи, або ж Юзеф знаходить від Клосса записку в тайнику чи, так як сьогодні, в недокурку.

Тільки-но Юзеф скінчив передачу, як почувся приглушений дзвоник. Не будячи Мундека, він відчинив двері глибокої шафи, зайшов усередину, відсунув її задню стінку і опинився в такій самій, хоч, звичайно, більш елегантній і стильній шафі у спочивальні Фелікса Житогнєвського. На ходу накинув на себе барвистий шовковий халат, і цей новий одяг немовби внутрішньо змінив його. Згорблений пенсіонер залишився десь там за стіною, а тут до дверей ішов старий джентльмен, людина, яка завше мала гроші, має їх зараз і сподівається, що матиме і надалі.

Крізь вічко побачив стрічку магістратської шапки Адама, потім його очі. Глянув глибше — вічко було таке, що в нього можна було побачити на півповерха вище і нижче. Все гаразд, Адам сам.

— Рахунок за газ, пане граф, — хитрувато всміхнувся Адам, заходячи до кімнати. Він ніколи не забував говорити цієї фрази, хоч вона й стосувалася того, хто міг стояти за дверима в одній із сусідніх квартир. Адам освітив електричним ліхтариком газометр, акуратно записав на квитанції цифру спаленого газу, взяв гроші, відокремивши від них записку і поклавши її за стрічку шапки.

— Як справи, Адаме?

— Усе гаразд, шеф. Коли ти виконаєш свою обіцянку і пошлеш мене до лісу? У мене порозпухають вени від цього ходіння по сходах.

— Ти мені потрібний. Не забув, де ми зустрічаємося через тиждень?

— Ні. В експедиційному підприємстві.

Вони міцно потиснули один одному руки. Відвідини інкасатора з газового заводу тривали не довше, ніж треба. Обидва були досвідченими конспіраторами і знали, що навіть така дрібниця, як тривалий візит інкасатора, може принести нещастя.

“Власне кажучи, — подумав Подлясінський, — ніколи навіть побалакати з хлопцем. Отаке життя”. — І на якусь мить йому стало жаль темної камери № 311 у кримінальній в’язниці в Равічі.

3


Клосс швидко впорався з роботою в тюрмі гарнізонної комендатури. Справи там були ще безглуздіші, ніж він передбачав. Троє солдатів, які їхали у відпустку з фронту, облаяли унтер-офіцера, начальника патруля жандармерії, назвавши його брудною прусською свинею, і той вирішив вчинити з цього політичну справу, бо солдати були віденцями.

Клосс змушений був закликати його до порядку. Унтер-офіцер аж побагровів од злості, коли обер-лейтенант Клосс коротко пояснив йому різницю між солдатами-фронтовиками, які на тиждень вириваються з пекла Східного фронту, і жандармським щуром, що від початку війни сидить у глибокому тилу і зганяє свій жир, переслідуючи солдатів, що проливають кров за фюрера.

Хлопців він, звичайно, наказав випустити, а унтер-офіцерові заявив, що за свавільну затримку солдатів-відпускників його буде покарано. Для себе ж цілком несподівано, під час допиту солдатів (аж ніяк не героїв, як Клосс доводив жандармові, але бувалих фронтовиків, що з’їли чимало солдатської каші), він дізнався про дислокацію двох бронетанкових полків і однієї піхотної дивізії.

Це, певно, не було сенсацією, можливо, Центр знав уже про це, але Клосс ніколи не нехтував навіть такими незначними даними, бо розумів, що в найгіршому разі вони будуть підтвердженням раніше добутих даних, а потім, долучені до інших, дозволять штабістам створити справжню картину розташування німецьких сил на окремих ділянках фронту, що допоможе їм спланувати новий удар, який наблизить кінець війни.

Яка доля, яка частка в новому успіхові належатиме йому, Клоссові? Він ніколи про це не думав, бо знав, що таких, як він, багато. Та після кожного вдалого наступу, після кожного затопленого підводного човна Клосс дедалі більше відчував, що він потрібний. Він, звичайно, знав, що найважливіші ті, хто б’ється на фронті, віч-на-віч з ворогом. Але знав також, що завдяки йому вони стрілятимуть влучніше.

Клосс вийшов на залитий сонцем майдан перед комендатурою гарнізону і роздумував, куди йому піти. В резиденцію абверу надто пізно, та й, зрештою, шеф повернеться тільки ввечері. До похмурої кімнати офіцерського готелю теж не хотілося.

І він вирішив піти в казино.

— Пане обер-лейтенант, — покликав хтось позаду. Клосс обернувся.

Перед ним стояв один з тих солдатів, яких він наказав випустити.

— Чого вам треба?

— Від себе і від товаришів, — затнувся раптом солдат. — Вони дуже поспішали, у них зараз поїзд, а я їду через дві години і лишився, щоб вам подякувати.

— Ви з ними не поїхали? А мені здалося, що ви з Відня.

— Так, я родом звідти, — відповів хлопець, — але з тридцять восьмого року я мешкав у Гданську на Горстмайєрштрассе, і мені здалося…

— Що вам здалося? — усміхнено запитав Клосс. Але вже знав, що той скаже.

У тридцять восьмому році, коли фрау Більдтке, вдова гданського сенатського радника, відмовила йому в квартирі, він, зрозумівши, що й надто висока квартплата в гданських гульденах, яку вона бере з поляка, ганьбить її, змушений був шукати нового помешкання. Знайти було важко. Гданські газети відкрито цькували Польщу і поляків. Нарешті йому вдалося напитати маленький куточок на піддашші в будинку старого залізничника, який, незважаючи на коричневий терор, не зняв із стіни у своїй кімнаті вирізаного з газети портрета Карла Лібкнехта. Це було саме на вулиці Горста Майєра.

— Що ж вам здалося? — повторив Клосс і відчув, як по спині тече холодний піт. Невже провокація? Невже вони знають про нього? Може, тому фон Оссетцький так несподівано й виїхав?

— Даруйте мені, я, певно, помилився, — сказав солдат з милим веснянкуватим інтелігентним обличчям. — Просто мені здалося, що я вас уже десь бачив. Але це неможливо! Адже той був поляк!

— Який “той”, кажіть ясніше! — усміхнувся Клосс солдатові і відчув, що напруження зникло. Хлопець, очевидно, бачив його здалеку і легко переконається, що обер-лейтенант Ганс Клосс не має нічого спільного з якимось поляком, на мансарді котрого до пізньої ночі горіло світло.

Він дозволив хлопцеві розповісти про того поляка, так “неймовірно схожого на пана обер-лейтенанта”, його зворушив той молодий студент, котрий за всяку ціну, навіть ціною принижень, хотів навчитися в німецьких професорів будувати кораблі.

— Невже я так дуже скидаюся? — запитав Клосс, а коли той кивнув головою, додав: — Цього не може бути. Коли б ми з ним стали поруч, ви б, пане, побачили, що в нас є багато різного. — Клосс так і сказав: “пане” — це була хвилина слабості, викликана спогадами оцього хлопця, який бачив його, до пізньої ночі схиленого над німецькими конспектами й книжками. На щастя, солдат цього не помітив.

— А ви знаєте, пане обер-лейтенант, — сказав хлопець, прощаючись, — того залізничника, який здавав кімнату полякові, невдовзі забрали. Він більше не повернувся додому.

— Хто забрав? — не зрозумів Клосс.

— Гестапо. У вересні тридцять дев’ятого, після того, як Гданськ було повернуто рейхові.

— Мабуть, заслужив, — холодно кинув Клосс. Він ураз споважнів і, козирнувши солдатові, квапливо перетнув залитий сонцем майдан.

Усю дорогу до казино в нього стояв на думці худий дідусь в окулярах з дротяною оправою, що весь час ворушив губами. Старий залізничник любив жувати тютюн.

4


Адам Прухналь згадав, що треба обідати. Він минув яскраво освітлений весняним сонцем майдан перед гарнізонною комендатурою. Не любив сюди ходити, бо тут завше кишіло німцями. От і сьогодні посеред майдану якийсь веснянкуватий солдат щось говорив цибатому обер-лейтенантові, а група жандармів сідала у вантажну машину. Але магістратська шапка і справжній аусвайс гарантували йому безпеку, принаймні зовнішню.

Їдальня, до якої йшов Прухналь, невідомо чому звалася “Клубною”. Відвідувачі її не були членами окремих клубів, проте написане крейдою на чорній дошці меню, що висіло біля входу, було багате, хоч дещо й одноманітне — галушки з тертої картоплі, картопляні котлети, картопляний суп, галушки з картоплі й борошна. На солодке останнім стояв пиріг з капустою. Але Адам і не думав читати меню, бо прийшов сюди не для того, щоб з’їсти порцію галушок. Правда, галушки він все-таки вирішив з’їсти, а розплачуючись з панною Стасею, всунув їй разом з грошима маленьку записочку, яку непомітно вийняв із-за стрічки магістратської шапки. Він не казав їй, що вона має з нею зробити, бо Станіслава Заренбська, на кличку Зяблик, добре знала адресу, куди вже кілька місяців передавала змережані цифрами записки. Не накинувши на себе навіть плаща, вона вибігла на вулицю, проскочила поміж вагонами набитого людьми трамвая, котрий саме під’їжджав, і опинилася в кам’яниці на вулиці Польній, 26. Від їдальні “Клубної” це було щонайдалі триста метрів. На вивісці, яка висіла праворуч від брами, було написано, що жіночий кравець Маріан Сковронек не тільки латає і перелицьовує одяг, а й шиє на замовлення з матеріалу клієнта.

Дівчина не читала тієї вивіски, бо знала й так, що від брами треба звернути вправо і тричі подзвонити в двері першого поверху — два дзвінки довгих і один короткий. Кравець відчинив їй через хвилину; вона спитала його, чи вже підкорочений костюм, і дістала відповідь, якої чекала: костюм буде готовий за тиждень. Всунула записку в руку кравцеві, потім зустрілася з ним поглядом — їй здалося, що він чимось зляканий…

“Це мені, напевно, здалося”, — міркувала вона, кваплячись до їдальні. — Адже коли б він чогось боявся, коли б загрожувала якась небезпека, зникли б написані крейдою літери К+М+Б, а так на дверях майстерні Маріана Сковронека і досі висіла емблема з зображенням трьох королів. Дівчина бігла швидко — хазяїн “Клубної”, пан Вархол, не повинен помітити її відсутності.

Коли б Стася хоч раз оглянулася, як годиться за правилами конспірації, котрі вона вивчала минулої зими в підпільній унтер-офіцерській школі, то побачила б двох людей, що поспішали за нею нога в ногу.

5


Через дві години гауптштурмфюрер Нойманн, насвистуючи, йшов коридором гестапо на Алеї Шуха. У ліфті він з приємністю оглянув себе у велике дзеркало. Його дратувало, що ліфт іде дуже повільно, бо кортіло якнайшвидше з’явитися в кабінеті штандартенфюрера Лойтцке.

Штандартенфюрер анітрохи не зрадів, його бліде обличчя з синцями під очима було, як завше, байдуже. Він спокійно вислухав повідомлення Нойманна про викриття зв’язкової, яка приносила до кравецької майстерні Маріана Сковронека зашифровані донесення, бавлячись під час усієї розмови самопискою.

— Що ви пропонуєте? — запитав він.

— Шукати наступну ланку.

— Скільки ще може бути таких ланок? — поцікавився Лойтцке. — З його золотого олівця випав на гладеньку поверхню письмового столу графіт і поволі котився в бік стиснутої в кулак Нойманнової долоні. Той подав шефові чорний штифтик, але штандартенфюрер навіть не подякував, дивлячись на свого підопічного безбарвними, як у риби, очима.

— Важко сказати, — обережно почав Нойманн. — Минулого року в Берліні мені вдалося розкрити велику мережу комуністичного руху. На жаль, керівника мережі нам захопити не вдалося, але від зв’язкового, на якого ми натрапили випадково, до заступника мережі було не більше не менше дванадцять ланок. Погодьтеся, пане штандартенфюрер, що це була нелегка робота…

— До речі, — перебив його Лойтцке, — за берлінські успіхи ви вже маєте підвищення в чині. Хотілося б, щоб ви показали, на що ви здатні тут.

— Я не думаю… — почав Нойманн.

— Ми не маємо часу на роздуми, Нойманн. Мене не цікавить керівник, а втім, дідько його знає, може, саме він є керівником. Ви знаєте, кого я маю на увазі. Невловимого Я-23. Кілька разів ми вже були за крок від нього, і завжди йому вдавалося зникнути. Вже два тижні у вас в руках радіостанція ворожої агентури. Зараз вам вдалося, нарешті, викрити дівчину, яку б ви могли викрити ще раніше, якби трохи наступили на горло тому кравцеві. І після цього ви хочете від мене, щоб я тішився вашими успіхами.

— Я боюся, — знову почав Нойманн. Він звик так висловлюватись. Це звичка двадцяти років служби в солідній політичній поліції, його шефами досі були літні люди з бездоганними манерами, з науковими званнями, що їх дістали в Бонні або Гейдельбергу. Тепер він змушений працювати з цим напівінтелігентом, котрий дивився на нього холодними, як у риби, очима, а єдиним методом роботи, гідним поліцая, вважав “витискання”, або “обробку”. Нойманн наважився змінити тон. “Ніяких “я боюся”, — подумки вирішив він. З такими треба говорити прямо. — Ні, пане штандартенфюрер, із Сковронека ми не витиснули б нічого тільки з тієї причини, що він навіть не знав прізвища дівчини, яка раз на тиждень приносила йому зашифровану інформацію.

Лойтцке закліпав вицвілими очима. На його блідих, синіх губах з’явилось щось схоже на усмішку.

— Ну гаразд, — тихо промовив він. — Коли йдеться про методи, то я розв’язую вам руки. Але мушу мати цього Я-23. І пам’ятайте, що часу в нас небагато. Скільки, власне, вам треба на цю операцію?

— Щонайменше два місяці, — відповів Нойманн.

— Два тижні. — Лойтцке двічі стукнув олівцем по столу. — 3 симпатії, яку я почуваю до вас, додаю вам, — він знову стукнув олівцем по столу, — ще тиждень. Разом три тижні. І ні дня більше.

Нойманн, одначе, повертався вдоволений. Щоправда, темп, якого хоче надати справі штандартенфюрер, є безглуздям. Нойманн знає, що такі справи треба робити делікатно, безнастанно пам’ятаючи про девіз: “Поспішай повільно”. Надмірний поспіх може лише наполохати великого звіра, якого Нойманнові кортіло вполювати.

Повернувшись від Лойтцке, він негайно скликав нараду всього відділу. Гра, яку він намірявся провести з невловимим агентом Я-23, вимагала зосередження всіх сил. Тому на нараду Нойманн покликав навіть дрібних шпигів, котрі нишпорили по місту, підслуховуючи розмови в переповнених трамваях або чергах за хлібом, який видавали на картки.

— Панове, — звернувся Нойманн, і більше трьох десятків людей перестали совати стільцями, нарешті всілися в його невеличкому кабінеті. — Панове, — повторив він і з усмішкою обвів поглядом звичайнісінькі, буденні обличчя таємних агентів, завдяки яким вони легко зливаються з масою і які своєю індиферентністю й безбарвністю відрізняють їх від маси, що й дозволяє вправному спостерігачеві розпізнати агента.

Тридцять три агенти, щоправда, не дуже зугарних, але відданих, які вміють, коли треба, стріляти й бити без вагання. Частина з них — рейхсдойчі і фольксдойчі, котрі хоч і вигодувані на польському хлібові, проте ладні на все для нової вітчизни. На них Нойманн сподівався найбільше. Вони добре знали польську мову, стосунки, звичаї, могли відносно легко проникати в зовсім недоступні для німців польські середовища.

Щодо них Нойманн мав різноманітні плани. Він вирішив, коли успішно закінчиться ця справа, запропонувати шефові план, котрий виношував у собі відтоді, відколи приїхав до Генерал-губернаторства. Він мав намір організувати провокацію досить незвичайного масштабу — створити з рейхсдойчів і фольксдойчів таємну польську організацію, яка, згуртувавши у собі всю польську молодь, що прагнула до справи, після кількох вилазок, спритно організованих Нойманном, могла б об’єднатися з котроюсь великою підпільною польською організацією.

Але над цим ще буде час подумати. Поки що його цікавила та проклята радіостанція, на слід якої він випадково напав недавно, невдовзі після прибуття до Варшави.

Кравець Маріан Сковронек був розважливим чоловіком. Так гучно Нойманн характеризував людей, якими по суті пишався. Сковронек мав ампулу з ціаністим калієм, якою міг би скористатися, але віддав її Нойманнові, щоб, як він сказав, “не спокушала його”. Кравець хотів вижити за всяку ціну, тому розкрив Нойманнові свій шифр, хоч знайдена в його майстерні книжка “Прокурор Аліція Горн” дозволила б фахівцям визначити його за кілька годин. Найважливіше, однак, було те, що він погодився працювати далі під контролем німців.

Лойтцке вважав, що кравця треба замінити кимось іншим, але Нойманн легко переконав його, що за роботою на ключі досвідчене вухо впізнає радиста так само, як за почерком на письмі, і тому найбезпечніше буде, коли Сковронек лишиться на своєму місці. Звичайно, від нього ні на мить не відходили двоє людей Нойманна, але, незважаючи на це, в житті Маріана Сковронека, принаймні на перший погляд, нічого не змінилося. Нойманн обіцяв йому Життя, наміряючись, зрештою, дотримати обіцянки, бо знав, що Сковронеку не вдасться втекти. Це схоже на вирок з пролонгацією. Рано чи пізно організація, до якої належав Сковронек, знатиме правду, і тоді…

Отже, Сковронек був у нього в руках. Тепер настала черга тієї дівчини, Станіслави Заренбської. Вже в перші дні стеження було встановлено, що єдиним можливим пунктом зв’язку є їдальня “Клубна”, де дівчина працювала кельнеркою. Мешкала вона на розі вулиці у двірника навпроти їдальні і, як показало стеження, ніде, окрім роботи, не бувала, ні з ким не зустрічалася. Двірник, у якого вона мешкала, був паралізований, не виходив з дому. Його обов’язки виконувала дружина, величезне бабисько з гучним голосом і примітивним інтелектом.

Нойманн славився тим, що нічого не лишав неперевіреним, тому наказав не спускати очей з двірникової дружини. Але стеження, як він і сподівався, не дало ніяких наслідків. Тож лишалася тільки їдальня. Нойманн обставив її агентами, які хоч-не-хоч лопали галушки з твердої картоплі й картопляники заради справи і фюрера, а щоб мати абсолютну певність, особисто відвідав вдома власника “Клубної” пана Вархола і без особливих труднощів, оскільки візит зробив о п’ятій ранку, вмовив цього опецька взяти до себе касиром одного з своїх людей, хоч той досі виконував цю функцію сам. Кілька фраз, сказаних тихим, спокійним, але загрозливим тоном, мали переконати Вархола, що коли він писне комусь із свого персоналу, хто такий насправді “кузен”, що сидить на касі, то для нього скінчиться земна кар’єра ресторатора.

Тепер Нойманнові лишилося тільки чекати. І він чекав, збираючи тим часом інформацію про дівчину. Вона була дочкою селянина з-під Вжесні, переїхала сюди разом з батьками. Під час важкої зими сорокового року старі померли. Більшого встановити не вдалося.

До вівторка нічого не трапилось, і Нойманн почав побоюватись, що ресторатор Вархол — досвідчений тип, який намагається його, Нойманна, пошити в дурні. Але у вівторок одразу після другої задзвонив телефон, і Нойманн почув у трубці засапаний шепіт одного з своїх агентів, що стежили за їдальнею: “Ми схопили його!”

Тепер справа була проста. Ускладнення почалися трохи пізніше, коли виявилося, що чоловік у магістратській шапці справді працював у цій установі. Дізнавшись, що його прізвище Адам Прухналь, кинулись до вцілілих картотек “синіх мундирів”,[14 - Так звалася поліція в окупованій гітлерівцями Польщі.] де Прухналь фігурував у списку покараних за заколотницьку комуністичну діяльність.

Нойманн відчув себе мисливським собакою, що натрапив на звіриний слід. Він знав, що не збочить із цього сліду.

6


Дуже знуджений вийшов Клосс із кабінету полковника фон Оссетцького. Старий пруссак, щойно нашпигований на львівській нараді напученнями берлінського центру, зо три години мучив Клосса, а разом з ним керівників секторів “Абверштелле Варшава”, що “треба зміцнити боротьбу з більшовицькою агентурою, яка дедалі зростає”.

Фон Оссетцького повідомили про сформування в Росії польської дивізії. Гітлерівська контррозвідка дістала також інформацію про створення при дивізії штабу, що координуватиме діяльність лівих партизанських загонів.

Після доповіді Оссетцького зав’язалася досить млява дискусія, з якої випливало, що варшавський абвер має в своєму розпорядженні надто малу кількість радіопеленгаційних установок, ще менше грошей і агентів. Принагідно було відзначено обер-лейтенанта Клосса — шеф похвалив його за організацію для агентів явочного пункту.

Коли б він знав, за що насправді служила та брудна, чотирикімнатна квартира в напівспаленому будинкові, неподалік від гетто… Коли б знав, що в квартирі, найнятій за гроші абверу, під підлогою ванни переховувались папери, за які і абвер, і гестапо дали б кожен чимало суму в “млинарках”! Ясна річ, обер-лейтенант Клосс приймав тут інколи завербованих абвером працівників німецьких канцелярій і установ, але зустрічався також з людьми, за голови яких у Генерал-губернаторстві було визначено нагороди в кілька, а то й кільканадцять тисяч злотих. Кілька разів у кабаре, яке опікував абвер, він приймав посланців Центру, вирішено було навіть, що на випадок втрати зв’язку саме тут його може знайти той, хто схоче відновити зв’язок.

Але Клосс, не моргнувши й оком, прийняв шефову похвалу. Кожне таке, сказане начальниками, слово зміцнювало його безпеку, відсувало від нього загрозу викриття. Офіцер, якого хвалить скупий на ласку фон Оссетцький, не може ні в кого викликати підозри.

Так, добряче втомлений, Клосс вийшов з резиденції абверу. Глянувши на дерева, він подумав, що листя на них розпустилося ще дужче — відчувався подих літа. Згідно з денним розкладом Юзеф Подлясінський мав сидіти в цей час у конторі як Францішек Була. Клосс подзвонив туди з першого вуличного автомата.

— Мені треба перевезти дві тонни вугілля першого сорту, — сказав він у трубку, хоч і почув Юзефів голос. Той теж був обережний, хоча також, напевно, впізнав Клосса з голосу.

— Яка адреса? — запитав Юзеф.

— Алея Троян, 127.

То нічого, що на цій маленькій вулиці, яка налічувала всього кілька будинків, не було кам’яниці з таким великим номером. Розмова означала, що Клосс хоче зустрітися з Юзефом в умовленому місці над ставком в Уяздовському парку, а цифра, котра перевалила за сотню, значила, що зустріч має відбутись негайно, протягом найближчої години. Коли б Клосс назвав номер будинку менший від ста, це означало б, що він хоче зустрітися завтра, а годину було б визначено кількістю в’язок дров, які треба перевезти.

“Була” сидів, як було домовлено, скраєчку лавки, над ставом, солідно одягнений, але неелегантно, як і повинен бути одягнений власник чотирьох кінних підвід, що авансом називає себе експедиційним підприємцем. З паперового згортка брав він хлібні скоринки, кришив їх і кидав зголоднілим лебедям.

— Ти передав моє попереднє повідомлення про підводний човен У-265? — запитав Клосс, не дивлячись на Юзефа.

— Авжеж, — відповів той, не перестаючи кришити хліб.

— Мені здається, тут щось не так. — Я повідомив про це тиждень тому, а вчора підводний човен з цим номером торпедував кілька кораблів з охорони, що йшла в Мурманськ. Це не похвальба, бо я вичитав про це не з повідомлення в пресі, а в секретному бюлетені абверу.

— Може, їм не вдалося знищити човна.

— В усякому разі, перевір, чи дістали вони це повідомлення. Якщо треба, передай ще раз. База цього човна знаходиться в північній Норвегії.

— Гаразд, передам. Є щось іще?

— Кілька дрібниць. Візьмеш це, коли я далеченько відійду. І передай сьогодні.

— Що з радіостанцією?

— Поки що в безпеці. — відповів Клосс, підводячись і підсуваючи Подлясінському коробку цигарок. — Вони досі не можуть розгадати системи передавання в різний час. Якщо для мене будуть якісь вказівки…

— Зустрінемося в кав’ярні ополудні. Якщо не вдасться, то на терасі. Там завжди в цей час людно. Коли в мене буде щось повідомити, я до тебе підсяду.

Неквапливо підвівшись з лавки, Клосс поволі рушив у напрямку головної алеї. З бічної стежини прямо під ноги йому вибіг чотирирічний карапуз. Він упав би, якби Клосс його не підхопив. Малюк тільки тепер побачив Клоссів мундир. Гримаса плачу скривила його личко. Він вирвався з рук офіцера і з криком побіг до матері.

Клосс звик до того, що його мундир викликав страх і зневагу дорослих, але поведінка дітей його болісно вражала.

“Отакі випадковості бувають найгірші, тоді найважче втриматися в ролі”, — міркував Клосс, ідучи в казино, де домовився зустрітися з лейтенантом Тіче. Йому пригадалася зустріч із солдатом кілька днів тому, може, того, що цей хлопчик у парку був такий веснянкуватий, як і той солдат. “Якщо я колись провалюся, — подумав Клосс, — то це станеться лише через якусь безглузду випадковість. Безглузду і, на перший погляд, незначну”.

Ми навіть не усвідомлюємо собі, як багато людей нас знає. Кожен із цих людей був для Клосса небезпекою. Той солдат, який посеред залитого сонцем майдану перед гарнізонною комендатурою назвав вулицю Горстмайєрштрассе, вивів його з рівноваги на кілька годин. Але бувають зустрічі ще гірші. Ось, наприклад, оця, що сталася півроку тому.

Він домовився з штурмфюрером Бруннером і ще кількома гестапівцями, що мешкали на Алеях Єрусалимських, зустрітися на головному вокзалі. З якимсь партійним бонзою, котрий нещодавно прибув з Берліна, вони повинні були їхати на полювання в Бєловезьку пущу, і. Клосс нетерпеливо чекав на Бруннера, що ніколи не грішив пунктуальністю.

Злий і закоцюблий, у коротенькому мисливському кожушку, Клосс переступав з ноги на ногу, — час від часу він демонстративно вдягав цивільний одяг. Його робота в абвері як експерта в справах поляків цілком виправдувала цей маскарад. Крім того, він хотів призвичаїти до цього своїх друзів з гестапо на той випадок, коли б якийсь шпиг побачив обер-лейтенанта Клосса в цивільному. Отак стоячи й мерзнучи, він раптом почув позад себе окрик: “Янек!”

Мов крізь туман пригадалася йому ця дівчина. її звали Кристиною, але вона веліла називати себе Крихою. Він познайомився з нею тоді, коли після втечі з Косцєжина у вересні тридцять дев’ятого року шукав у Варшаві зв’язку з якоюсь організацією. Криха, далека родичка власника вілли, у якій Клосс знайшов притулок, мріяла про це саме. Коли всі спроби зв’язатися кінчилися невдало, він вирішив через Словаччину й Угорщину дістатися в Францію, де генерал Сікорський формував польську армію. Проте, нарешті, цілком випадково йому вдалося налагодити зв’язок з однією щойно утвореною патріотичною організацією. За її наказом Клосс повернувся до Косцєжина і відтоді не мав зв’язку з Крихою.

У пам’яті залишився неясний, стертий часом спогад. Два чи три тижні, кільканадцять вечорів, коли розроблялися плани, як пробратися в Угорщину, тінь якогось невиразного роману, два чи три скороминущих поцілунки, але-багато піднесених патріотичних розмов.

І саме зараз, коли він чекає людей, вбраних у чорні мундири, нагодилася Криха. Клосс хотів з нею відразу попрощатися, сказавши, що дуже поспішає, але саме в цю мить під’їхав автомобіль з Бруннером і його товаришами.

Клосс побачив здивування й огиду в її очах, коли машина зупинилася біля них і Бруннер, крикнувши: “Гансе, не підчіпляй польок!” — майже втягнув його в авто.

Дівчині здалося, що вона зрозуміла все. Коли б у неї була зброя, прочитав Клосс у її вигляді, то вона застрелила б його на місці. Той Крихин погляд довго переслідував Клосса; він боявся, що ніколи більше її не зустріне і що в її очах назавжди залишиться запроданцем і зрадником.

Так, те, що такі зустрічі можуть трапитись у майбутньому, найбільш лякало Клосса. У Франції чи в Росії, куди від часу до часу його перекидають за примхливими наказами командування, він почуває себе значно безпечніше. Але тут він потрібний найбільше і тому з почуттям полегшення радіє кожному викликові назад.

Тіче в казино ще не було. Клосс неквапно пив поганеньке пиво, прислухаючись до шепоту розмов за сусідніми столиками. Одна з них особливо його зацікавила.

Майор з погонами танкіста, розпашілий чи то від задухи, чи від випитого алкоголю, розповідав щось блідому капітанові інтендантської служби, якого Клосс знав у обличчя.

— Знаєш, брате, скільки наших загинуло в самій тільки Хорватії? Двадцять відсотків особового складу. Це так, ніби кожного п’ятого поставити під стінку і… тра-та-та-та, — почав він імітувати стрілянину. — Але це середня, брате, середня статистична, хай її грець… У деяких піхотних батальйонах не лишилося ані одного чоловіка. Вистріляли до ноги.

Далі Клосс не почув, бо, вгамований, очевидно, капітаном, червонолиций майор стишив голос.

Клосс збагнув, що трапилася нагода підтримати про себе думку ревного службиста. Він підійшов до столика, за яким сиділи майор та капітан, і відкликав майора вбік.

— Обер-лейтенант Клосс з абверу, — відрекомендувався він. — Я хотів вам зауважити, що ви надто голосно говорите про справи, які є службовою таємницею. На щастя, найближче до вашого столика сидів я, але міг же сидіти й хтось інший.

— Мені здавалося, — пробелькотів майор, — що в офіцерському клубі…

— Міг сидіти, — перебив його на півслові Клосс, — хтось такий, хто подав би рапорт, я гадаю, вас нічого переконувати в тому, що чутки про поразки і перебільшення наших втрат караються надто суворо.

— Але ж…

— Не перебивайте, — Клосс, діставши таку слушну нагоду, намагався довести свою перевагу. Це було щось на кшталт особистого реваншу. — Тут міг також сидіти ворог. Ви запам’ятали, що сказав з цього приводу доктор Геббельс? — Клосс побачив, як обличчя майора почервоніло ще дужче і стало набирати синього відтінку.

— Цього разу я дарую вам, пане майор. Я розумію, що офіцерові, який щойно повернувся з фронту, кортить погомоніти, похвалитися успіхами, але про успіхи також, — додав він повчальним тоном, — треба говорити тихіше.

Клосс круто повернувся і пішов від остовпілого майора, котрий трохи хитався на ногах. Звичайно, інформацію про втрати в Хорватії буде передано куди слід.

На порозі з’явився Тіче, і Клосс махнув йому рукою, показуючи на столик. Краєм ока побачив, що майор жестом покликав капітана, і обидва квапливо вийшли з казино. Майор, певна річ, запитає інтенданта, хто цей молодий зухвалий офіцер; той вислухає, яку нагінку він дав майорові, і переконається, що обер-лейтенант Клосс небезпечний, запеклий нацист. Можливо, навіть поділиться з кимось цією думкою, а це якраз найбільше потрібне Клоссу.

Він думав про це, слухаючи монотонний, як дзюрчання води з крана, голос лейтенанта Тіче, колишнього аптекаря з невеличкого злиденного баварського містечка. Тіче скаржився, що його відділення досі не може захопити радіостанції, яка доводить командування до люті. Але що він може вдіяти, коли радіостанція працює в квадраті кільканадцяти найгустіше населених вулиць центру міста. Щоправда, по вівторках, але завжди в різні години, а Тіче не може послати своїх нікчемних п’яти пеленгаторів на цілий день, бо, по-перше, вони потрібні не тільки тут, а по-друге, коли він якось організував таку операцію, — це було саме того вівторка, коли за допомогою обер-лейтенанта Клосса йому вдалося викликати кільканадцять пеленгаторів з периферії, — радіостанція, ніби відверто глузуючи з нього, взагалі зухвало мовчала.

Тіче трохи пожвавішав, коли з’явився кельнер і запропонував панам офіцерам баранину, бо, незважаючи на непоказну фігуру, був страшенним ненажерою і завжди вражав Клосса своїм апетитом. Клосс подобався йому передусім своєю військовою виправкою, що її Тіче сам, скільки не прагнув, не міг досягти, а також привабливою манерою триматися, якою обер-лейтенант здобував прихильність друзів. Доброзичливе приятелювання, запропоноване Клоссом, він сприйняв як дар. Але Клосс ніколи не користався з цієї переваги, навпаки — радячи щось або переконуючи в чомусь Тіче, він намагався зробити це в такий спосіб, щоб той міг подумати, ніби все це визріло в його власній голові. Натомість Клосс міг у будь-яку годину заходити до приміщень, що знаходилися в секторі Тіче, а це дозволяло йому переховувати свою радіостанцію.

— Скажи, Гансе, що мені робити, аби в мене не забирали людей, — жалівся Тіче своїм плаксивим голосом, уминаючи третю порцію пудингу, политого малиновим соком. — Що мені зробити, аби в мене не забирали людей? — повторив він. — Сьогодні я знову змушений був віддати чотирьох своїх хлопців у відання гестапо. Цей Нойманн там страшенно не популярний, а наш Оссетцький ходить перед Лойтцке на задніх лапках, як наймит.

— Навіщо Нойманнові твої люди? — байдуже запитав Клосс.

— А дідько його знає, — фиркнув Тіче прямо над пудингом. — Він готує якусь грандіозну операцію. Його цікавлять абоненти електростанції чи то газового заводу, я вже й не пам’ятаю.

Прискаливши око, він дивився на кельнера, який прибирав посуд. Клоссові здавалося, що Тіче роздумує, чи не замовити ще чогось. Але той, напевно, вирішив, що годі, бо попросив тільки пива.

— Знаєш, Гансе, — промовив він, здуваючи шумовиння, — мене страшенно дратують оці колишні поліцаї, що наловчились ловити тільки дрібних злодюжок і альфонсів, а тепер одягли чорні мундири і корчать із себе неабияких розвідників.

— Ти маєш рацію, — мимоволі притакнув Клосс, бо думав саме про те, яку ж це велику операцію готує кривоногий гауптштурмфюрер. Хоч він і був згоден з Тіче, однак з Нойманном вирішив не легковажити. Він знав таких службистів — повільних, терпеливих, упертих, як осли. Знає, що саме такі бувають найгіршими противниками.

7


Голос штандартенфюрера Лойтцке по телефону не віщував нічого доброго.

— Зараз іду, — відповів Нойманн.

Цього разу він не скористався ліфтом, не квапився побачити безбарвні, риб’ячі очиці свого шефа. Головними сходами двоє унтер-офіцерів СС тягли вниз скривавлену дівчину. Це, очевидно, була якась видатна діячка, коли її допитували нагорі. Звичайно допити провадять у підвалі, в приміщенні колишнього польського Міністерства освіти і віросповідання. Дівчина судорожно вчепилася за поруччя. Один з унтер-офіцерів почав ламати їй пальці. Нойманн гидливо відвернувся.

“Застосовують свої улюблені методи, — глузливо подумав він. — З цієї дівчини вони вже нічого не витягнуть”.

Коли б довелося вести цю справу йому, то він би вчинив інакше. Насамперед не заарештував би дівчини…

Побачене нагадало Нойманнові про операцію, що її він саме проводить і про яку зараз доповість штандартенфюрерові, котрий, коли б не його рухливі руки, у яких він безнастанно щось крутить, своїм виглядом скидався на мерця.

Для Нойманна все було зрозуміло. З’ясовано, що з офіціанткою з їдальні “Клубної” підтримує зв’язок якийсь Адам Прухналь, років двадцяти восьми, зареєстрований у картотеці польської довоєнної поліції у числі покараних за комуністичну діяльність. Тиждень тому за ним встановлено невідступний нагляд. Водночас старанно вивчається коло людей, з якими він зустрічався у вільний від роботи час.

Але найважливіше — робота цього Прухналя. Нойманн інтуїтивно відчуває, що інкасатор газового заводу дістає інформацію в одній з квартир свого району. Дільниця знаходиться в центрі міста і має кілька вулиць. Це приблизно три з половиною тисячі квартир. Якби вдалося з’ясувати, в якій з них Прухналь буває чотири рази на місяць — адже інформації надходять регулярно щотижня — справа була б простіша… Лойтцке, звичайно, запропонує розповсюдити фотокартку цього інкасатора. Минулого тижня він висунув таку пропозицію.

— Ви довіряєте мені, пане штандартенфюрер? — запитав тоді Нойманн. — Певна річ, ми спіймаємо в сіті плітку, але тоді щука від нас утече. А вона й справді грізна. Я розшифрував текст останньої інформації. Наша щука вже знає про успіх підводного човна У-265, хоч в останньому зведенні окружної військової комісії про це ще не згадується. В інформації вказується також, що піхотний взвод має бути оснащений кулеметом із спеціальним охолодженням, підготовленим до африканського клімату, і обіцяно пізніше подати його технічну характеристику.

— Не переконуйте мене, — сказав тоді Лойтцке, — що Я-23 грізний і небезпечний. Я не втручатимусь у ваші справи, але прошу поквапитись.

Нойманн скористався нагодою й попросив шефа, щоб той позичив кілька чоловік з абверу — операція, яку він проводив, була безпрецедентною. У тому районі жило три з половиною тисячі людей, котрі були власниками особистих рахунків, та ще члени їхніх родин і піднаймачі. Навіть коли не лічити дітей, залишається близько десяти тисяч осіб. Треба було з’ясувати їхні анкетні дані, справжні анкетні дані, бо серед них повинні бути такі, що мають фальшиві документи, пошукати поміж них офіцерів запасу, звільнених з таборів для військовополонених, а також тих, які ховаються від німецьких властей. Довоєнна діяльність Прухналя, здається, свідчить, що Я-23 зв’язаний з колами крайнього лівого угруповання, а отже, серед цих десяти тисяч осіб треба знайти таких, які до війни були замішані в комуністичній діяльності.

Відділення Ц-1, що вивчало позаробочі зв’язки Адама Прухналя, як він і передбачав, не з’ясувало нічого нового. Інтуїція не підводила Нойманна — він був упевнений в цьому. Адам Прухналь контактував з кимось із тих, хто мешкав в одній з трьох з половиною тисяч квартир. На підставі перевірки рахунків пробували дізнатись, чи інкасатор відвідує якусь із них частіше, ніж раз на місяць. Але про це ніщо не свідчило.

Тоді Нойманнові сяйнула інша думка. Радіостанція працює щовівторка; цього самого дня Станіслава Заренбська приносить інформації кравцеві Сковронеку, зустрівшись перед цим, теж завжди у вівторок, з Адамом Прухналем. Не дуже ймовірно, щоб Прухналь ходив з таким небезпечним матеріалом по місту або десь його переховував. Ворожу агентуру цікавить, очевидно, й те, щоб інформації були передані якнайшвидше. Отже, з цього випливає: інкасатор дістає інформації кожного вівторка.

Це припущення дозволяло обмежити кількість квартир до чотирьохсот, але якби Нойманн помилився, це збило б його з пантелику. Тому про всякий випадок троє чоловік по п’ятнадцять годин на добу гнули спину над особистими рахунками осіб, які мешкали в тих чотирьохстах квартирах, намагаючись за всяку ціну знайти між ними якийсь зв’язок.

Нойманн знав: це єдиний можливий спосіб, але водночас усвідомлював, що йому бракує часу.

Він зупинився перед оббитими дерматином дверима штандартенфюрера. Ільзе, коротконога грудаста секретарка Лойтцке, мовчки показала йому на двері шефового кабінету.

“Погана ознака”, — подумав Нойманн. Ідеальній секретарці завжди передавався настрій штандартенфюрера.

8


Цього разу Лойтцке бавився запальничкою. Своїми довгими, худими пальцями він крутив маленький золотий предмет, клав його і брав знову. Нойманн насилу відвів погляд від цих тремтячих рук.

— Надто довго триває ця гра, Нойманне, — майже пошепки промовив Лойтцке. Цього разу він не запропонував Нойманнові сісти, і гауптштурмфюрер стояв виструнчившись. — Я читав ваш останній рапорт. Праця чимала, але тільки зовні. Листи, прізвища, записки, а цього Я-23 досі не спіймано. Чого ви стовбичите? Сідайте! Його останні інформації, в тому числі й ті, в яких ідеться про наші втрати в Югославії та про перекидання спеціальних груп на південь, відповідають дійсності.

— Хочу вас запевнити, пане штандартенфюрер, — Нойманн з полегшенням випростав ноги, — що жодним із цих повідомлень більшовики не скористаються, жодного з них вони не одержать, бо ми, послугуючись добутими шифрами, передали їхньому Центру сфабриковані нами матеріали.

Але Лойтцке не звернув на це уваги.

— Він живе, він діє. Поки він не буде в нас у руках, ми не можемо спокійно спати. У тому ворожому Центрі не сидять ідіоти, Нойманне. Одного прекрасного дня вони зрозуміють, що ми підсовуємо їм фальшиву інформацію — і тоді кінець. Або ж цей Я-23 збагне, що щось не так, і перестане користуватися тією радіостанцією й послугами кравця. Та й чи можете ви гарантувати, що немає другої, запасної радіостанції? А коли вона є, то що тоді? Лишається у нас у руках? Отой радист, з якого вже нічого більше не вдасться витиснути? Ота куховарка чи офіціантка, яка напевне знає те саме, що й ми, тобто те, що має забрати шматок паперу, списаний цифрами, і віднести його в кравецьку майстерню? Я вірю, що ви хочете спіймати Щуку, але щук не ловлять, годинами стовбичачи з вудкою на березі. Ви знаєте, що таке спінінг?

— Заважають труднощі, — Нойманнові нарешті вдалося докинути слово. — Протягом останнього місяця інкасатор не відвідав двічі жодної квартири. Підпілля законспіровано глибше, ніж ми гадали. Але це всього-на-всього питання часу. Рано чи пізно вони попадуться.

— Ви знаєте, Нойманне, що нам саме й бракує часу. Ось тому ви й мусите прискорити справу. Якщо ми схопимо Я-23, сполучні ланки самі потраплять нам до рук, а коли навіть комусь і вдасться втекти, трагедії не буде — зрештою, однією пліткою більше чи менше… Я-23 дуже добре поінформований. Він або ж сам зв’язаний з німецькою військовою адміністрацією, або ж має там непоганих інформаторів. Ми зможемо їх викрити, коли схопимо його.

— Але ж… — Нойманн хотів заперечити, що поспіх може тільки зіпсувати справу, обірвати нитку від клубочка, нитку, тримаючись за яку, він хоч і поволі, але все-таки посувається вперед. Одначе штандартенфюрер не дозволив йому промовити й слова. Він постукав пальцями по письмовому столу.

— Я питаю вас, чи знаєте ви, що таке спінінг? Я люблю, коли мої підлеглі відповідають на запитання. Щуку, мій любий Нойманн, ловлять на блешню. Кидають їй начеплену на вудку маленьку в’юнку рибину, бо інакше вона не клюне. А потім невеличкою ручкою швидко змотують волосінь.

— Принада? — перепитав Нойманн. Штандартенфюрер вперше за цей день усміхнувся, а Нойманн подумав, що, напевно, недооцінив свого шефа. “Щуку ловлять на блешню” — це зовсім непогано. — У мене є пропозиція, — промовив гауптштурмфюрер, — кинути щуці маленьку в юнку рибку. Пропозиція, щоправда, ризикована. Цього Я-23 можна б викликати на зустріч з працівником їхнього Центру, щоб передати важливі інструкції.

— А ви зух, Нойманне. Я люблю, коли мої підлеглі думають. — Він постукав запальничкою по полірованому столу.

— Ми ризикуємо розкрити нашу операцію. Не виключено, що на такі випадки у нього є з Центром свій, умовлений спосіб зв’язку.

— Якби в тридцять шостому наш фюрер не ризикнув і не вторгся в надрейнську територію, — запально сказав Лойтцке, — ми б не були сьогодні володарями Європи.

Нойманн зрозумів, що на цьому його самостійність кінчилася, що він мусить зараз підвестись, стукнути підборами й вийти. Рішення прийняв за нього хтось інший.

9


Клосс знав уже все. Інакше кажучи, розумів у загальних рисах суть гри, яку провадив Нойманн, і, як завжди, в хвилини найбільшої загрози, снував план на найближчі години. Нойманн ще тільки готує пастку — це непевно, але загроза вже існує.

Допивши своє вино, він залишив на столику гроші й вийшов з кабаре. Гардеробники, очевидно, обговорювали події останніх кількох хвилин, бо враз жваво заговорили про погоду, коли він підійшов до стойки і попросив свого кашкета. У дзеркалі Клосс побачив, що чорний “оппель” Нойманна саме від’їжджав від кабаре, а за ним рушила машина з кількома есесівцями.

Клосс вирішив піти пішки. До зустрічі з Подлясінським залишалася з півгодини, і він міг ще раз обміркувати події останнього тижня.

Коли вони зустрілися минулої середи, знову ж таки в Уяздовському парку, коло лебедів, його здивувала тривога завжди спокійного Юзефа. Він приніс щойно одержаний звичним порядком наказ Центру, щоб Я-23 з’явився у призначений день в кабаре з білою гвоздикою.

— Куди я вчеплю цю квітку? — запитав Клосс, прочитавши виклик, написаний на берегах газети, залишеної на лавці. — Ця квітка для мене неприємно пахне, — додав він, не вважаючи за потрібне пояснювати Подлясінському, що здавна умовленим паролем для зустрічі з Центром мала бути вимога назвати особовий склад тридцять третього полку танкових гренадерів.

Одначе Клосс все-таки вирішив піти до кабаре, ясна річ, без гвоздики, бо куди ж офіцерові приколоти її? Він хотів побачити, з ким має справу, хто його противник. Обер-лейтенант думав, звичайно, що все це кінчиться нічим, зовсім не передбачаючи, що нагодиться якийсь старий німець з квіткою в петельці, котрий, схоплений двома таємними агентами, кричатиме, що він доктор Майєр з організації Тодту і особистий приятель міністра Шахта.

Зайшовши до кабаре, Клосс побачив Нойманна і все зрозумів. Отже, в цьому й полягає та грандіозна операція в берлінському стилі. Але яке відношення має до цього газовий завод чи електростанція, про які говорив йому в казино лейтенант Тіче? Це ніяк не вкладалося у Клосса к голові. І він вирішив спитати про це Юзефа.

“Є дві можливості, — байдуже міркував він, — або викрито Юзефа, або радіостанцію. Коли б Юзефа, то Клосс не йшов би зараз спокійно вулицею, а, очевидно, сидів би в підвалі на Алеї Шуха або в найкращому разі у в’язниці абверу. А може, вже й не жив би, прокусивши зубами вставлену в пломбу мікроскопічну ампулку з ціаністим калієм, приготовлену на крайній випадок.

Отже, залишається радіостанція. Служба безпеки має в своєму розпорядженні власний пеленгатор і тому могла напасти на слід радіостанції незалежно од відділення Тіче. Щоправда, вони повинні повідомити про це абвер, але Клосс не раз був свідком того, як заздрісний Лойтцке приховував, наскільки можна було, надзвичайно важливу інформацію.

А може, вони натрапили на слід радіостанції випадково? Та про це, на жаль, він не дізнається ніколи. Адже він не бачив у вічі радиста, колись тільки, як ішов з Юзефом Польною вулицею, Подлясінський показав йому вивіску Сковронека. Клосс тоді гримнув на нього. Він завжди намагався знати тільки те, що необхідне. Зв’язок з радіостанцією мав підтримувати Юзеф, а точніше, його група, про яку Клосс теж нічого не знав, бо й не хотів знати. Отже, якщо радіостанцію викрито випадково, — внаслідок несподіваного обшуку, під час якого шукали радіоприймач або євреїв, що переховуються, — то за всією групою вже стежить гестапо.

В одному він певний — вони не схопили Юзефа. Йому треба залишити свої чотири квартири і пошукати собі п’ятої або — ще краще — на якийсь час зовсім зникнути з Варшави і, якщо вдасться, попередити про це групу.

Клосс присів на терасі кав’ярні, розгледівся — Юзефа ще не було. Подивився на вулицю, щоб перевірити, чи не видно його на підході, і закляк. Елегантно вбраний Юзеф, вимахуючи парасолькою, саме перетинав майдан, коли раптом троє жандармів заступили йому дорогу.

“Невже вони знають про нього?” — злякано подумав Клосс, дивлячись, як Подлясінський подає жандармам документи. І враз полегшено зітхнув. Жандарми пропустили Юзефа, а унтер-офіцер, начальник патруля, відкозиряв йому.

— Я злякався за тебе, — сказав Клосс, коли Подлясінський нарешті сів, акуратно кладучи капелюха і парасольку на вільний стілець.

— Надаремне, — усміхнувся Юзеф. — Віталіс Казимирус, консультант Головного управління безпеки рейху у справах окупованих литовських земель, така людина, якій унтер-офіцер жандармерії може тільки відкозиряти. Чи знаєш ти, що вони бліднуть, побачивши посвідчення Головного управління безпеки рейху? Для формальності тільки вдають, що читають, аби якось відкараскатися, бо насправді їм годі самої лише темно-зеленої оправи. Що в кабаре? — запитав він.

— Дуже погано. Заарештували якогось доктора Майєра, котрий був такий необережний, що встромив собі в петельку гвоздику. При цьому був присутній сам кривоногий Нойманн.

— Це означає, — почав Юзеф, — що вони запеленгували нашу радіостанцію і розгадали шифр?

Він повинен був здогадатися про це раніше. Тоді, коли до наших не дійшло повідомлення про підводний човен, що базується в Північній Норвегії.

— Про мене вони ще не знають, — він, усміхаючись, кивнув гарненькій дівчині, котра вчепилася в руку якомусь штурмфюрерові СС. Юзеф ні про що не забував. Цей уклін, який він зробив жінці найвідомішої професії, означав, що він ні на мить не переставав бути старим гульвісою і вітрогоном, — таку славу й мусив мати Віталіс Казимирус. Нікому, хто збоку спостерігав би за цими двома чоловіками, які, на перший погляд, дружньо собі гомоніли, не спало б на думку, що над ними нависла смертельна загроза.

— Ти знаєш, що в мене є охорона? — запитав Юзеф. — Мундек — це пістолет, яких мало. Якби за мною стежили…

— Знаю, — відповів Клосс. — Ти не йдеш у рахунок. Ті чотири квартири на чотири різні прізвища дозволять тобі зникнути непомітно.

— Це означає, — сказав Подлясінський, — що Адам не попався. Вони ще не взяли його, бо тільки він знає всі мої чотири прізвища. Власне, для того, щоб полегшити Адамові роботу, я й прибрав собі оці чотири прізвища. Завдяки цьому він може мене відвідувати раз на тиждень і брати інформацію разом з платою за газ.

— За газ? — перепитав Клосс і згадав, що Тіче розповідав про якусь операцію Нойманна, пов’язану з абонентами газового заводу.

— Адам — інкасатор. Це якраз його справжня робота, на якій він працював ще до війни.

— Значить, вони про нього знають, — мовив Клосс і переказав Юзефові розмову з Тіче про грандіозну операцію Нойманна. — Ти мусиш його попередити, нехай тікає до лісу.

— А як же з дівчиною?

— Її попередиш після нього. За неї повинен вирішити Адам, якщо він їй довіряє.

— Адам прийде до мене завтра.

— То завтра нехай і втікають. Але перед цим передасте ще одне повідомлення від Я-23.

— Ти збожеволів! Якщо радіостанцію викрито…

— Тим-то й ба. Повідомлення Центр не одержить так само, як не одержав жодного з тих, що їх ми посилали протягом трьох тижнів. Його дістане Отто Нойманн. Це буде щось на кшталт особистого листа. Передасте, що Я-23 не зміг з’явитися в умовленому місці, бо того дня був у Щеціні в службовому відрядженні. Він просить призначити новий термін і місце зустрічі.

— Ти хочеш виграти кілька днів?

— Так. Вам потрібен час для втечі з Варшави. Не забудь прихопити з собою копії моїх радіограм за останні три—чотири тижні. Передай їх Бартекові, він повинен мати новий шифр і радіостанцію.

— А як же ти? — запитав Юзеф.

— Я мушу допомогти бідолашному Тіче. Хлопець ніяк не може втямити системи роботи ворожої радіостанції.

Клосс підвівся і легко вклонився Подлясінському. На прощання вони не сказали один одному жодного слова, хоч обидва думали про те саме — чи побачаться ще колись.

10


Бартек не був у захопленні від наказу, якого дістав минулої ночі. Він мусив негайно відкликати людей з запланованої операції на залізниці й швидко готувати посадочний майданчик. На щастя, поблизу не було великих німецьких підрозділів, і він міг організувати все протягом дня. Але що вдієш? Наказів не обговорюють, а наказ цей був ясний: приготувати посадочний майданчик для посланця Центру.

Вони чекали звечора на великій галявині посередині Козеницької пущі. У викопаних ямках уже лежав облитий бензином хмиз — його повинні були підпалити тоді, як почують гудіння літака. Але літак не прилітав. Ніч стояла холодна. Адам, який не звик до лісу, клацав зубами.

— Я боюся за Юзефа, — мовив він. — Що з ним могло статися? Чому його досі немає?

— Не каркай! — сердито відповів Бартек. — Не каркай, бо накаркаєш! Сьогодні я повторюю тобі це вже вчетверте.

— Він сказав мені, що ми зустрінемося в тебе. Я гадав, він уже тут. Невже не встиг?

— Ти знову починаєш? — буркнув Бартек і подав Адамові запалений недокурок. — На, потягни, дай роботу губам, щоб не плести дурниць.

Якусь хвилину вони мовчали. Десь угорі кричала сова. До Бартека підповзав не відомий Адамові молодий партизан.

— Товаришу командир, якщо через півгодини він не прилетить… Зараз почне світати.

Саме в цю мить Бартек почув гул літака. Хлопець, не чекаючи наказу, побіг до майданчика, де скидають вантажі. У викопаних ямках, що утворювали величезну літеру “Т”, схопилося полум’я. Пілот, напевне, побачив сигнали, бо йшов на посадку.

Наблизившись до літака, Бартек допоміг злізти опасистому чоловікові в довгому кожусі, який сковував його рухи. Партизани розвантажували зброю й боєприпаси і переносили їх на підготовлені селянські підводи, а Бартек повів посланця в напрямку лісової сторожки.

— Ви нікого не хочете перекинути? — запитав прибулий. — Літак зараз повертається.

— Ви залишаєтесь? — здивувався Бартек.

Чоловік, буркнувши, притакнув, і більше нічого тієї ночі Бартек від нього не почув. Лише наступного дня гість відрекомендувався.

— Капітан Антоні, — сказав він, — прибув у справі провалу.

— Швидко реагуєте, — промовив Бартек. Про те, що знайшлися люди з варшавської групи, я повідомив вам усього чотири дні тому. У мене є для вас сюрприз. Окрім Адама й Зяблика, знайшовся й радист.

— Це цікаво, — відгукнувся посланець. — Я хочу допитати його першим.

— На жаль, це неможливо. Він непритомний. Його поранили під час втечі. Чудом він дістався до війта в Козєницях. Турбується про Юзефа і Мундека, — додав Бартек. — Вони повинні вже бути тут. Тоді група була б у повному зборі.

— Не зовсім, — сказав Антоні. — Немає ще Я-23.

11


Відразу після сніданку капітан розпочав допит. Бартек, що був присутній на ньому із службового обов’язку, не зовсім розумів сенс підступних запитань. Правду кажучи, посланець Центру не припав йому до серця. Сухий, насторожений, недовірливий… Бартекові здавалося, що він і на собі відчуває його уважний, пронизливий погляд. “Що ж, — думав він, — така робота”. Посланець саме схилився над Стасею Заренбською на кличку Зяблик. Дівчина намагалася точно відповісти на поставлені їй запитання, але видно було, що її гнітить тон Антоні.

— Ти стверджуєш, що тебе попередив Адам?

— Авжеж, — відповіла вона.

— Він говорив, що за тобою стежать. А чи сказав відколи?

— Ні. Він наказав мені втікати. Ми домовилися зустрітися на станції в Пирах.

— Кого ти знала?

— Тільки Адама і Сковронека.

— Ти знаєш, хто такий Я-23?

— Не знаю.

— А ти сама не помітила, що за тобою стежать? А може, — він підвищив голос, — і не хотіла помітити?

— Ні! — істерично вигукнула дівчина. — Я не… Я знаю, що робила помилку, що мусила бути обережнішою але поспішала, вискакувала з радіограмою під час роботи. Ми домовилися з Адамом, що так буде найбезпечніше.

— А у Сковронека все було гаразд?

— Я завжди перевіряла. На дверях був написаний крейдою знак К+М+Б. Якби загрожувала небезпека, його б витерли.

Дівчина завагалася, і Антоні завважив це вагання.

— Так був знак чи ні?

— Був. Тільки мені здавалося, здавалося… У мене склалося враження, що Сковронек чогось боїться, у нього були такі очі…

— Коли у вас з’явилося це враження?

— Два, ні, три тижні тому.

Антоні подякував дівчині і наказав покликати Адама. Коли вона вже виходила, він нагадав, — Бартек, правда, вважав це зайвим, — що їй не можна покидати загону.

— А ви не перебільшуєте? — запитав Бартек, коли вона вийшла.

— Чоловіче! — капітан гостро видивився на нього. — Кожен з них — потенціальний зрадник. Вже п’ять тижнів радіостанція передає фальшиві донесення. Ти розумієш? Треба очистити групу, знайти зрадника. Що з Сковронеком? — запитав він.

— У нього був фельдшер. Після обіду ви зможете його допитати. Сідай, Адаме, — сказав Бартек Прухналю, який щойно зайшов. Він хотів ввічливістю пом’якшити неприємну процедуру допиту, котрий зараз почнеться.

— Коли Юзеф сказав тобі про тривогу? — найперше запитав капітан.

— Минулого вівторка. Я відвідав його на квартирі, де він мешкав під прізвищем Віталіса Казимируса. Як завжди, взяв плату за газ.

— Юзеф сказав тобі, що за ним стежать?

— Він наказав мені втікати і взяти з собою дівчину, якщо я їй довіряю. Я не мав підстав їй не довіряти.

— Він попередив тебе про загрозу?

— Юзеф ніколи багато не говорив.

— А прізвище? Він не назвав жодного прізвища?

— Ні. Сказав тільки, що існує небезпека провалу.

— І все-таки наказав вам перед цим передати ще одну радіограму. Про що в ній мовилось?

— Я завжди одержував зашифровані тексти.

— У гестапо, напевно, є шифрувальники…

— Ви мене підозрюєте! Я прошу не говорити так зі мною. Я не зрадник!

— Я тебе ще ні в чому не підозрюю.

— Коли б я був агентом гестапо, то виказав би Юзефа. Тільки я один з усієї групи… — Він раптом затнувся, бо згадав, що Юзеф досі не з’явився в загоні.

— Так, — сказав Антоні, — тільки ти один з усієї групи знав усі його чотири адреси і прізвища.

— Якщо ви мене підозрюєте…

— Адама я знаю вісім років, — промовив Бартек. — Коли це для вас щось важить, то я ручуся за нього.

Адам уже вийшов. Вони сиділи над глиняними мисочками з кисляком, який поставила перед ними господиня.

— Щось не все гаразд у цій історії, — сказав Антоні. — Юзеф їх попереджає, а потім безслідно зникає. Радіостанція цілісінький місяць начиняє нас фальшивими радіограмами, а радист з’являється у вас цілий і здоровий.

— Ну, не зовсім здоровий, — заперечив Бартек.

— Тут десь криється якась брехня. Найлогічнішим поясненням могло б бути лише одне: зрадив той, хто знав тільки Подлясінського. Той, кому вдалося пізніше добути адресу радіостанції. Ні, стривайте. Юзеф же знав шифр. Отже, якщо йому вірити, то можна побитися об заклад, що він одержував уже фальшиві повідомлення.

— Я пропоную не поспішати з висновками. Почекаємо, що скаже кравець.

Сковронек, нарешті, опритомнів, але досі ще був слабий.

— Я саме вів передачу, — говорив він тихим голосом, — коли почув грюкіт у двері. Я не помилився, то були німці. Про те, щоб витерти умовний знак, годі було й думати. Я спробував, як велить інструкція, знищити передусім шифри, і вкинув у плитку книжку разом з донесенням, яке одержав того дня. Як на зло, не загорялося, і я облив книжку гасом. Відчинив двері на чорний хід, але почув, що туди йдуть теж.

— Це був вермахт?

— Здається, — невпевнено відповів Сковронек. — Кільканадцять солдатів і два офіцери. А потім прийшов ще один у чорному мундирі.

— Гестапо і вермахт водночас?

— Не знаю, — через силу дихав Сковронек. — Мене це не цікавило. — Він на мить заплющив очі, потім знову розплющив їх. — Коли зайшов той гестапівець, то один з офіцерів почав йому доповідати. Я запам’ятав навіть прізвище офіцера — обер-лейтенант Клосс. Саме тоді я скористався метушнею й вискочив у вікно. Під моїм вікном є повітка, заввишки майже півповерха. Я не чув пострілів і тільки пізніше помітив, що поранений.

— Як звали того німецького офіцера? Повтори, — сказав Антоні.

— Клосс, — тихо промовив кравець. — Обер-лейтенант Клосс,

Коли вони вже прийшли в іншу землянку, Бартек хотів сказати капітанові, що цього не може бути, що він не раз мав справу з Клоссом, що знає його й цінує. Але Антоні, немовби відгадавши його аргументи, сказав:

— Кожен агент, врешті-решт, провалюється, і тоді для нього залишається з двох одне — або загинути, або зрадити й далі працювати під контролем ворога.

— Я не вірю, щоб Я-23…

— Тепер усе стає на свої місця. Німці збагнули: рано чи пізно ми помітимо, що Я-23 вводить нас в оману. Що робить Центр у таких випадках? Пориває зв’язки з агентом. Вони ж хотіли запобігти цьому, тому й послали обер-лейтенанта Клосса накрити радіостанцію. Все було організовано так, щоб дати можливість втекти радистові, бо німці знали, що він неодмінно дістанеться до нас і назве прізвище офіцера, який застукав радіостанцію. Вони розраховували на те, що ми, довідавшись, що Клосс ліквідував радіостанцію, котра нас дезінформувала, не матимемо права йому не довіряти. Ви розумієте тепер цей підступний план?

Бартек кивав головою, хоч упевненість, з якою цей гладун викладав йому свої міркування, трохи жахала його. Він зрадів, коли зайшов Адам і перебив їхню розмову, бо йому не доведеться притакувати, що він зрозумів і схвалює хід капітанових думок.

Адам доповів, що прийшов Мундек, Юзефів охоронець. Хлопця покликали, але він нічого не міг сказати. З Подлясінським він розлучився тиждень тому, і відтоді його не бачив. Він думав, що Юзеф уже в лісі. Сам Мундек прийшов тільки тепер тому, що в Карчеві, де йому довелося заночувати, він опинився в “мішку” — жандарми оточили село й прочісували його, шукаючи свиней.

— Ви бачили того німецького офіцера, з яким інколи зустрічався Юзеф? — запитав капітан.

— Авжеж, — відповів хлопець.

— А ви змогли б його впізнати?

— Цілком.

— Тоді завтра ж поїдете до Варшави.

Бартек нарешті збагнув, що Антоні мав на думці.

— Ви хочете, щоб Мундек застрелив Я-23?

— Ми маємо право в таких випадках вирішувати самостійно, — відповів Антоні. — А Мундек, як ви самі сказали, стріляє несхибно.

— Але докази, докази?! — вигукнув Бартек.

— Іде війна. Непрямі докази вини дуже сильні. Ми не можемо ризикувати. Іменем підпільного суду Речі Посполитої…

12


Нойманн ладний був погодитися зі своїм шефом. Так, він, гауптштурмфюрер Нойманн, йолоп, бо дозволив себе обвести круг пальця. Він гадав, що Я-23 у нього в руках, а тим часом Я-23 поглумився з нього. Лойтцке враз немовби ожив; гупаючи ногами, ходив по кабінету й пояснював Нойманнові, що коли йому вдасться викрутитися з цієї історії Східним фронтом, то нехай радіє, що народився в сорочці, бо він, Лойтцке, вважає, що для таких, як Нойманн, справжнє місце в концтаборі.

А все це сталося, звичайно, через Ільзе, коротконогу секретарку штандартенфюрера. Та звідкіля бідолашному Нойманнові було знати, що ця дівчина — комендантова небога?

Коли Нойманн одержав останнє, призначене для передачі повідомлення, що Я-23 не зміг прийти на зустріч, бо був у службовому відрядженні в Щеціні, то зрозумів — це якраз те, про що він мріяв. Підтверджувався здогад, що таємничим агентом Я-23 був хтось із німецьких службовців, бо ніхто інший не міг їздити у службові відрядження.

Щоб встановити, хто з німецьких працівників у Варшаві був того дня в Щеціні, людям Нойманна знадобилося всього кілька годин. Єдиною особою, яка була у відрядженні, виявилася саме Ільзе Кемпке. Нойманн уже уявляв собі міну штандартенфюрера, коли той довідається від нього, що невловимий Я-23 і його секретарка — одна й та сама особа.

Звичайно ж, він ошукався. Я-23 здогадався, що історія з гвоздикою — провокація, шита білими нитками, і вирішив дати Нойманнові щигля в ніс. Але ж це була не Нойманнова ідея — “спіймати щуку на блешню”. Нойманн хотів спокійно, поволі, поступово.

Та ще й оте безглузде непорозуміння з абвером. Треба ж було такому статися, щоб саме тоді, коли він особисто приніс у майстерню кравця фальшиве донесення і хотів перевірити, чи той передає справжній текст, почувся раптовий грюкіт у двері й одразу ж до кімнати вдерлося двоє офіцерів з абверу.

Окрім того, Нойманнові довелося вислухати від шмаркача Клосса нотацію, що СД працює, як на приватному фільварку, що, не радячись з абвером, розпорошує зусилля — усе це частково відповідало правді.

І ще, на довершення всього, втеча радиста! Здавалося, що цей тип уже цілком відчуває себе приреченим, що неспроможний навіть подумати про втечу, а тим часом…

Тепер ворожий Центр не повірить навіть тоді, коли передавати тим самим шифром і на тій самій хвилі. Тільки те, що передачу припинено на половині, мусить їх насторожити, а про заміну радиста вже годі й казати.

— Вас, Нойманне, прислали з Берліна, — штандартенфюрер знову говорив тихо, — щоб ви поставили на ноги нашу контррозвідницьку роботу. Не заперечую, спочатку вам удалося досягти певних успіхів — ви запеленгували ворожу радіостанцію. Я вже тоді переконував вас віддати радиста хлопцям з Алеї Шуха. Вони б з нього що-небудь витягли. Та ви кричали про свої методи, а Варшава — не те місце, де можна застосовувати берлінські методи.

— Але ж ви схвалили мій план, — пробував заперечити Нойманн. — Ми передали чотири фальшивих радіограми, а це теж уже деякий успіх.

— Якщо вони досі не здогадалися, що ми годували їх лушпинням, то здогадаються про це не сьогодні-завтра. А Я-23 працюватиме собі й далі.

— Коли б не оце безглузде непорозуміння з абвером, — промовив Нойманн і відчув, що зараз станеться те, чого він найбільше боявся.

— Треба було це передбачити, — сказав Лойтцке.

І Нойманн полегшено зітхнув, — найгірше відсунулося надалі. Він вирішив зволікати. Найкращий спосіб для цього — принизлива форма.

— Я дозволю собі звернути вашу увагу, пане штандартенфюрер, що я наполягав, аби проінформувати абвер про план викриття радіостанції.

Легка гримаса, яка промайнула на обличчі Лойтцке, свідчила: він зрозумів, що мав на увазі Нойманн.

— Я щось не пригадую. А хай навіть і так. Вам теж здавалося, що ми зуміємо владнати це самі, без допомоги отих фертиків з вермахту. Що з радистом? Ви не взяли його?

— Я покарав Лепке, який проґавив його.

— Це мене зовсім не обходить! Годі вже гратись! Ви мусите взяти решту групи, тобто офіціантку й інкасатора.

“Отже, все-таки настало. Та, зрештою, й повинно було настати. Чому це я дивуюсь?”, — подумав Нойманн.

— Це неможливо, — через силу вимовив він.

— Ви знову хочете запропонувати мені свої методи? Нічого не вийде! Вони мусять щось знати про цього Я-23.

— Вони втекли! — признався Нойманн, дивлячись просто в бліді очі Лойтцке, котрі розширювались від здивування. — Нам удалося встановити, що Прухналь сів у рикшу, якою правив наш агент; пізніше ми знайшли агента вбитого. Дівчина ж утекла з їдальні через чорний хід.

— Зрозуміло, — сказав Лойтцке після довгої паузи. — У вас у руках залишилися витрішки. — Геть! — верескнув він раптом не своїм голосом, показуючи рукою на двері.

— Хайль Гітлер! — промовив Нойманн, так само скинувши догори руку.

13


Клосс хвилювався. Вже десять днів минуло відтоді, як він востаннє розмовляв з Юзефом, а від того — ні слуху ні духу. Звичайно, Юзеф не може зателефонувати йому в резиденцію абверу і сказати: “Все гаразд. У мене нова квартира й нові документи”, — не може також прислати вітальної листівки — з краєвидом. Але ж є кільканадцять тайників у різних кінцях міста, де можна залишити записку. Є, врешті-решт, квартира на Боніфратерській, коло самого гетто, яку Клосс зробив явкою для агентів абверу. “Тітка Зюзанна” знає, що кожного непарного дня від сьомої до дев’ятої вечора там можна застати обер-лейтенанта Клосса. То чому ж тоді Центр мовчить?

Він турбувався зараз не про ті кілька інформацій, які йому вдалося добути. Найважливішим було повідомити Юзефа, що кравець Маріан Сковронек, який, без сумніву, співробітничав з гестапо, утік, коли Клосс, на прохання Тіче, супроводжував його при наскокові на радіостанцію.

Побачивши порожню будку вуличного телефону-автомата, Клосс поквапився. Він вирішив спробувати ще раз (укотре вже!) подзвонити до Юзефа. Укинув монету в автомат, але монотонні гудки, які прозвучали один за одним в усіх чотирьох квартирах, ще раз підтвердили, що ніхто не зніме трубки.

І Клосс знову рушив уперед. Сьогодні треба заглянути ще до одного тайника. Він був у стіні спаленого будинку з глибокими пробоїнами від снарядів. У третій з пробоїн, рахуючи від під’їзду, могла бути записка. Клосс роздивився довкола — вулиця була безлюдна.

Вдаючи, що поправляє мундир, він засунув руку, але тайник був порожній. Клосс роздивився знову, бо інтуїція підказувала йому, що за ним стежать.

“Невже це нерви?” — думав він. Вулиця так само була безлюдна. По одному боці її простягався цегляний мур без жодної заглибини чи виступу, де міг би хто-небудь сховатися. Лунко цокотіли по нерівній бруківці копита худої кобили, що тягла дрожки. Клосс круто повернувся і пішов знову в напрямку центру міста, але відчуття, що за ним хтось стежить, не полишало його.

“Бідолашний Тіче, — подумав Клосс, щоб якось позбутися цього надокучливого, нічим не обґрунтованого почуття, — він ніяк не може одержати своєї жаданої відпустки, а йому ж так кортить поїхати до рідного баварського містечка й похизуватися там орденом на мундирі”. Він дуже легко клюнув на думку, що ворожа радіостанція працює від сходу до заходу місяця. Тіче навіть здалося, що він сам здогадався про це. Звичайно, за скандал, який зчинився, коли виявилось, що служба безпеки контролює радіостанцію, Клосса ніхто не міг звинуватити.

А втім, авантюра була не така вже й велика. Правда, на обличчі полковника фон Оссетцького з’явилося навіть щось схоже на усмішку, коли обер-лейтенант Клосс доповів йому про наслідки трагічної помилки. Та все ж про відпустку за таких обставин Тіче, ясна річ, важко було мріяти — він мусив, сердешний, замість цього втішитися кількома додатковими порціями пудингу.

Клосс усміхнувся своїм думкам і тої ж миті почув постріл. Обернувшись і причаївшись за виступом стіни, побачив хлопця, що навскіс перебігав вулицю, ховаючись у руїнах спаленого будинку, який Клосс щойно минув.

З-за рогу вибігло кілька жандармів із зброєю напоготові. Рудовусий начальник патруля допоміг Клоссові підвестися.

— Вас поранило, пане обер-лейтенант?

— Ні, на щастя, ні.

— По вас стріляли?

— Можливо, — відповів Клосс. — Він утік у той бік. На ньому червоний светр, — показав Клосс у протилежний від спаленого будинку бік.

“Сподіваюсь, — подумки відзначив він, — що ніхто в цю пору не ходить у червоному светрі”.

Жандарми побігли. Обтрусившись, Клосс зупинив рикшу, що саме проїжджав.

— На Боніфратерську! — кинув він, вирішивши, як кожного непарного дня, поїхати на явочну квартиру, хоч добре впізнав хлопця, котрий, вистреливши в нього, перебігав вулицю.

Це був Мундек, хлопець, про якого Юзеф казав: “Мій пістолет”. Або: “Моя охорона”. Клосс бачив його кілька разів здалеку. Він не міг помилитися.

Обійшовши довкола напівзруйнований будинок на Боніфратерській вулиці, Клосс через підвал дістався на сходовий майданчик.

В одну мить він збагнув, що сталося. Юзефа, очевидно, викрито, а тільки ж йому відомо, хто зрадив. “Тітка Зюзанна” здогадалася, що була введена в оману. Клосс знав, що в такій ситуації наказ може бути лише один — убити, знав, що за таких обставин і сам вчинив би так само.

Але знав ще й те, що зрадник не він і за всяку ціну мусить це довести. Якщо доведеться стати перед судом… Правда, ніхто не оголосить йому вироку. На це немає часу. У найкращому разі опісля почеплять напис: “Іменем Речі Посполитої суд підпільний…”

Намагаючись ступати нечутно, Клосс підіймався сходами. Щомиті він зупинявся й прислухався. За ним ніхто не йшов. Але ж невідомо, чи хлопець діє сам. Можливо, ще хтось чекає на нього в цій квартирі? З майданчика не чути було нічого, проте Клосс знав, що чоловік за дверима, якщо він там є, стоїть зараз непорушно, затамувавши подих.

Зумисне з рипом заходився відчиняти двері сусідньої квартири. Зачиняючи, теж грюкнув ними.

Тепер уже Клосс діяв блискавично. Кілька кроків — і він на балконі, що сполучався з балконом сусідньої квартири. Перестрибнувши через балюстраду і продавивши шибку, він з окриком: “Руки вгору!” — опинився в їдальні.

Його зустріла тиша. Клосс швидко окинув поглядом їдальню і переконався, що він сам. Тепер залишалось перевірити ще вітальню, кухню та альков.

Усе гаразд. Клосс наостанок перевірив ще, чи замкнені двері. Так, усе було, як він залишив. Відсунув засувку — було домовлено: двері в непарні дні мали бути відчинені. Що, коли цей хлопець прийде сюди? А він прийде, напевно, бо після однієї невдалої спроби не відмовиться від виконання одержаного наказу. Клосс міг би легко застрелити хлопця. І так би й зробив, якби справді був тим, за кого його вважають.

Але ж він не зрадник. Він не вб’є, але й не повинен дати вбити себе. Клосс, звичайно, думав іноді й про те, що колись доведеться загинути. Цей риск був передбачений у грі, яку він веде вже кілька років. Але щоб отак безглуздо, від руки товариша? Поляка?

Клосс заходився поволі розстібати мундир, потім пішов у альков і дістав із шафи ковдру. Трохи подумавши, взяв другу.

Через півгодини, затамувавши подих, по сходах піднявся на третій поверх юнак у шкіряній куртці й високих чоботях. Якусь мить прислухався, потім витяг пістолет і наклав на дуло глушник. Механізм був так добре відрегульований і змащений, що навіть не заскрипів. Не рипнули й двері, коли хлопець натиснув на ручку.

У коридорі було порожньо, при світлі електричного ліхтарика Мундек не побачив нічого підозрілого. Двері в одну з кімнат були напівпрочинені. Завваживши на тахті фігуру, хлопець вистрілив просто в помітні здалеку погони мундира того, хто лежав, прикрившись ковдрою. Постріли пролунали тихо — вони були не сильніші за звук електричного вимикача.

Хлопець ще не встиг здивуватися, чому не здригнулося тіло незнайомця, як раптом сильний удар у підборіддя відкинув його до дверей. Пістолет випав у Мундека на підлогу, його підняв незнайомець, потім підійшов до вимикача і запалив світло.

Перед Мундеком стояв чоловік у сорочці і штанях. Хлопець не міг помилитися — це був той німець, якого йому доручено вбити.

Чоловік підійшов до нього, допоміг оглушеному Мундекові підвестися і добірною польською мовою сказав:

— Я не міг вчинити інакше. Мені треба тобі дещо пояснити, та передусім скажи, що з Юзефом?

Але хлопець не знав. Звідки йому, як і Клоссу, було знати, що Юзеф після багатьох перипетій дістався нарешті до лісу. Що домігся від капітана Антоні наказу негайно виїхати в Варшаву, щоб скасувати смертний вирок на Ганса Клосса, агента під криптонімом Я-23, і що був саме в дорозі.




ЗУСТРІЧ У ЗАМКУ


1








ійська йшли на захід. Шістнадцятого квітня дивізії Другої армії форсували Нису Лужицьку, бронетанковий корпус наступав на Дрезден, а на схід тяглися колони військовополонених. Та війна ще тривала. Танкові дивізії СС чинили відчайдушний опір, у штабах вермахту думали про контрудари, які могли б припинити наступ на Берлін, а фельдмаршал Шернер готувався завдати удару з півночі.

У невеликому німецькому містечку на захід від Ниси містився штаб Другої армії Війська Польського. На базарищі вже стояв стовп з дороговказами: на Дрезден, на Будишин. Машини проїжджали повз розбитий німецький “тигр” і повзли попід гору по шосе, що в’юнилося білою стрічкою по вершинах горбів. З вікна будиночка, що стояв обіч шляху, видно було це шосе й місто, а далі — ліси, в яких іще тривали бої.

Офіцер у мундирі майора відвернувся од вікна й глянув на допитуваного полоненого. Допит тривав уже кілька годин, і майор був стомлений, але щоразу, коли він, ставлячи запитання по-німецькому, бачив у очах полоненого переляканий подив, його огортала та особлива радість, якої, крім нього, не відчував ніхто в усьому штабі.

Нарешті після стількох років, проведених у німецькому мундирі, він міг бути знову самим собою; він уже не грав, не прикидався, його вже не мучила свідомість, що видати його може будь-який жест, будь-яке необережне слово.

Полонений нерухомо сидів на стільці й чекав наступного запитання. Це був офіцер у чині капітана. Звали його Бролль. Якби майор назвав йому своє прізвище, яке він носив у німецькій армії, якби сказав: Ганс Клосс, то неодмінно виявилося б, що в них є спільні знайомі, що вони десь зустрічались. Капітан Бролль працював у абвері і міг дати дуже важливі відомості. Тому допит вимагав виняткової уваги й терпіння.

Так само, напевно, думав і полковник, що сидів за письмовим столом; він розстебнув мундир і витирав спітніле чоло — квітень видався спекотливий.

— Повтори запитання, — буркнув він, звертаючись до майора.

— Питаю ще раз, — голос майора був твердий і різкий, — де Рінг сховав документи?

Бролль мовчав. На його обличчі майнуло щось схоже на усмішку. Він погладив рукою неголену щоку.

— Ви, майоре, говорите по-німецькому як…

— Авжеж, говорю, — сухо перебив той. Чи справді цей Бролль нічого не знає, міркував майор, чи тільки вдає. Його відповіді здавалися щирими, але він міг вести гру. Майор знав, що ці люди вміють прикидатися. Адже Бролль прекрасно розумів, яку цінність для польської контррозвідки мають документи Рінга — архів “Абверштелле Бреслау”.[15 - Бреслау — стара назва міста Вроцлава.]

Майор не раз чув про нього під час своєї служби в розвідці; полковник Рінг (вони навіть зустрічалися колись із паном полковником) вербував агентів на території Польщі. Він готував людей, які повинні були лишитися і в глибокому підпіллі чекати наказу, сигналу, щоб почати роботу. Клосс мусив за всяку ціну роздобути цей архів.

— Присягаюсь, що не знаю, — повторив Бролль. Майор вслухався в його голос. Німець говорив спокійніше, здавався тепер упевненішим у собі..

— Отже, ви твердите, що з полковником Рінгом зустрілися вперше в Бішофсфельді?

— Атож, — сказав Бролль.

— Ви брешете! — вигукнув майор. — Встати! — ще дужче крикнув він і відчув на собі уважний погляд полковника. — У січні ви брали участь у нараді офіцерів розвідки в Бреслау…

— Так, — прошепотів Бролль. — Звідкіля ви знаєте? — Тепер він знову боявся. — Але ж…

— Кажіть правду!

— Тоді ми перекинулися лише кількома словами, що не мають ніякого значення. Я зустрівся з ним потім тільки в Бішофсфельді за кілька годин до приходу наших військ. У нього була власна охорона…

— І він віз архів?

— Так. Я дав йому бензину. Він мені сказав тільки, що сховає архів десь на околиці. Не сказав точно де.

— А ви здогадуєтесь?

— Пане майор, — голос Бролля затремтів. — Я хочу сказати всю правду… Ви й так надто багато знаєте, а я…

— Що він ще сказав?

— Він сказав, що лишить когось стерегти архів, — видушив із себе німець.

— Де він зупинився в Бішофсфельді?

— У свого родича. Теж Рінга. Аптекаря. Тобто в його родини, бо аптекаря забрали в армію. Він був там години зо дві…

Майор задав ще кілька питань. Бролль повторював одне й те саме. Можливо, він і справді нічого не знав? Рінг був досвідченим офіцером абверу. Навіщо було втаємничувати цього чоловіка?

Полковник теж вважав, що полонений сказав усе, що йому було відомо. Коли Бролля вивели, він підсунув майорові склянку з чаєм. Чай був холодний і дуже солодкий. Вони мовчали, ніхто з них перший не хотів сказати того, що обом їм водночас спало на думку. Нарешті полковник витяг з-під столу пляшку і розлив горілку в кухлі. Здалеку долинув відгомін артилерійського залпу.

— З півдня, — пояснив майор.

— Старший лейтенант Новак, — сказав полковник, — обнишпорив усі околиці Бішофсфельда. Там є замок, озеро, довкола — ліси… Він нічого не знайшов. Жодних слідів…

Це вони знали обидва. Знали також, що коли той або ті, кому Рінг доручив охороняти архів, зрозуміють, що документам загрожує небезпека, то вони їх скоріше знищать, ніж дозволять їм потрапити до рук поляків.

— Ми мусимо знайти цей архів, — вже вкотре повторив полковник.

Майор підійшов до вікна. Він дивився на дорогу, яка вела на захід, і думав, що все починається знову, що знову треба повернутися до ролі, про яку з приємністю забув би.

— Коли я можу їхати? — запитав він.

Нарешті це було сказано…

— Пам’ятай, що такого наказу ти від мене не дістанеш, — заявив полковник. — У них ти викритий.

— У Бішофсфельді стоять наші частини…

— Наші, — буркнув полковник. — Але ти не поїдеш до командування танкового корпусу. Там фронт! І дідько знає, що там ще може скоїтись.

Майор вибухнув сміхом. Як завжди, коли починав обмірковувати план операції, вагання і неспокій залишали його: він уже думав про деталі, яким надавав величезного значення, бо саме від них найчастіше залежало виконання завдання.

— Мені потрібна переконлива легенда, — сказав він. — Я вирвався з оточення, ясна річ, у цивільному, іду в штаб Шернера. Щось схоже на це.

— Дам тобі в поміч старшого лейтенанта Новака. Він підтримуватиме контакт з командуванням частин. Ти його поінформуєш. Спритний хлопець, не підведе.

Майор мовчав. Він знову був капітаном Гансом Клоссом, він удруге входив у цю роль. Глянув на годинник. Незабаром почне смеркати, старший лейтенант Новак підвезе його до Бішофсфельда, в містечко він, звичайно, ввійде сам.

Майор потер долонею щоки. Добре, що вранці не встиг поголитись — він повинен бути зарослий, стомлений і голодний — офіцер, який вже кілька днів блукає лісом, вирвавшись із оточення…

— Ми, певна річ, нічого не знаємо про цю родину Рінга? — спитав він ще раз.

Полковник заперечливо похитав головою.

2


Аптека Йоганна Рінга знаходилась на одній з вузеньких вулиць Бішофсфельда, не дуже далеко від базару. На базарищі стояв тепер польський танк, а перед будинком, у якому ще недавно був розташований німецький штаб, походжав вартовий з орлом на касці. З вікон будинків звисали білі прапори; мешканці міста сиділи по домах і з тривогою прислухались до звуків, що долинали з вулиці. Проїжджали вантажні машини, по бруку гуркотіли гармати, часом звучала пісенька; незнайомі слова викликали тривогу і, здавалося, віщували помсту: “За горами, за лісами танцювала Малгожатка з гусарами”.

Інга Рінг стояла край вікна і крізь щілину в шторах розглядала обличчя солдатів. Вони всі здавалися схожими один на одного і грізними. Солдати йшли на захід, в глибину Німеччини, а їхній переможний марш був нестримний. Інга відчула себе раптом дуже старою. їй було всього сімнадцять років, але протягом останніх кількох днів вона двічі пережила страшні потрясіння.

Спочатку прийшли вони. Власне кажучи, спочатку вона пережила те, у що ще кілька тижнів тому ніколи б не повірила: страх.

Дядько приїхав на кілька годин. Він привіз із собою листа від батька, сказав, що батько залишився в обложеному Бреслау, а потім, глянувши кілька разів на годинник, вибіг з дому, навіть не попрощавшись з нею, тільки-но від’їхали вантажні машини з охороною.

Шенк, якому після батька дісталася аптека і який ще того самого дня вранці кричав, що перемога за нами, зірвав із стіни портрет фюрера і почепив на вікнах простирадла. Анна-Марія Елькен (а втім, можливо, її звали інакше) закопала в саду свою есесівську форму і сказала, що вона медсестра з Гамбурга і що в неї є відповідні документи. Берта погодилася, щоб Анна-Марія тимчасово зупинилася в них; власне, тільки Берта не змінилася — в кухні над її ліжком висіла маленька фотокартка вождя. Тобто висіла там до обіду, бо фройляйн Елькен, не питаючи Берти, зняла її й кинула у вогонь.

Здавалося, що все, чим вони жили стільки років, раптом перестало існувати. Інга ніколи не забуде тих кількох годин перед вступом поляків: у містечку панувала тиша, немовби війна про них забула, а на вулицях, під будинками, юрмилися в тривожному очікуванні люди, які ще вчора ходили в мундирах нацистської партії, фольксштурму або СА. Ніхто й не думав про оборону: керівник Ліги німецьких дівчат, одягнена в барвисту спідницю, тягла з крамниці до льоху мішок картоплі, блокфюрер нацистської партії красувався в полатаній куртці і порваних чоботях. Він схожий був на волоцюгу.

— Що сталося з німцями? — запитала його Інга. У відповідь він тільки махнув рукою.

Поляки вступили в місто по шосе з боку Бреслау — запилені, із зброєю напоготові. Вулиці вже були порожні, будинки наглухо зачинені. Потім показався танк і зупинився. Інга бачила його башту з дулом гармати.

Але все це ще не було найгірше, найгірше мало статися. Минула безсонна ніч, вони чули на вулиці тупіт чобіт, автоматні черги, різкі голоси, які говорили щось незнайомою мовою. Всі сиділи у великій кімнаті: Берта, Шенк, Анна-Марія і вона, боячись запалити світло і навіть голосно розмовляти. Інга подумала, що ще недавно німці були в Польщі, що й вони так ночами ходили по польських містах, але ця думка не принесла полегшення. Вона тільки посилила страх.

— Чому так сталося? — прошепотіла Інга. — Скажіть мені, чому так сталося?

Всі мовчали. Анна-Марія курила цигарку за цигаркою, нервово ходила по кімнаті й навіть підходила до вікна.

— Будьте обережніші, — гримнув на неї Шенк, — можуть побачити.

Вранці Інга вибігла в сад. День стояв чудовий, була справжня весна. Вершини гір леліли барвами, як завше в цю пору року. Вона заглянула до своєї альтанки й остовпіла. Крик завмер у неї на вустах. На землі лежала Марта. Сукня її була роздерта, а ліва рука перев’язана клаптями. Коли Інга схилилися над нею, вона розплющила очі.

— Марто, Марто… — прошепотіла Інга.

Вона ще не могла повірити, що це справді Марта. Бачила її принаймні раз на тиждень — щонеділі вона бігала в замок Едельсберг. Там у флігелі, в маленькій охайній кімнаті, мешкала Марта.

Здавалося, що вона мешкала там від створення світу. Колись, у ті часи, яких Інга вже не пам’ятала, її чоловік був управителем у маєтку графа. Чоловік помер, і Марта лишилася на правах постійної нахлібниці. Коли граф з родиною покинув замок і звільнив усю челядь, вона одна не схотіла звідти виїхати. їй нікуди було йти. Інга вмовляла її переселитися в місто, до них, адже вона була далекою родичкою Рінгів, але Марта відмовилася. Вона звикла до замку.

— Це, певно, поляки, — прошепотіла Інга, — тебе поранили поляки. Я візьму тебе до себе, ми зробимо тобі перев’язку…

— Ні, — відповіла Марта. — До вас я не хочу.

Інга не розуміла, вона думала, що Марта марить. Але стара жінка немовби вже отямилась.

— Дитино, — шепотіла вона, — ніхто не повинен знати, що я тут. Чуєш? Ніхто, крім тебе. — І потім сталося найстрашніше. Марта розповіла через силу, повторюючи деякі речення, нескладно й невміло, але смисл був ясний. В неї стріляли не поляки. В неї стріляв полковник Рінг, Інжин дядько, той самий Рінг, якого Марта знала майже з дитинства…

Було це так. У полудень Марта почула гул моторів. Вона стояла в дверях флігеля, готова до найгіршого, бо думала, що це вже росіяни або поляки.

Але тут Марта побачила німців. Вони зіскакували з вантажного авто, а з легкової машини вийшов офіцер, якого вона відразу впізнала — це був Рінг. Марта хотіла підбігти до нього, але завагалася, сама не знаючи чому, і лишилася стояти на порозі, відступивши трохи в глибину темних сіней.

Есесівці тримали в руках автомати, а робітники в цивільному виносили ящики з вантажних машин. Марта побачила, що Рінг показує їм відомий тільки графові і, можливо, ще двом—трьом особам старанно замаскований у саду вхід до підземелля замку. Робітники підняли плиту, а потів, коли повернулися нагору, Марта почула короткі черги з автоматів… Чоловіки в лахмітті падали на землю, один з них ще корчився на стежці, і полковник добив його пострілом з пістолета. Тіла повантажили на машину.

Вона стримала окрик, а потім побачила есесівця, який підбіг до Рінга, показуючи йому рукою на двері в флігель. Марта не розчула слів, але була певна, що есесівець її помітив.

Тоді вона подумала, що найбезпечніше буде в парку. Вибігла з флігеля, почула окрик Рінга й побачила в його руці пістолет. Марта кинулась тікати — до парку, густого, як ліс, лишалося ще кілька кроків. Та вона не встигла: відчула удар, але зовсім ніякого болю, і впала на землю. Це її, напевне, і врятувало. Вона знепритомніла, і Рінг уже не перевіряв, чи жива вона. Він завжди був переконаний, що стріляє несхибно. Марта пам’ятала це ще відтоді, як він полював разом з графом. Коли вона прийшла до тями, довкола панувала вже тиша, але боялась вернутися в замок і прийшла сюди.

У глибині саду стояв порожній будиночок, в якому колись мешкав садівник. Інга перенесла туди Марту, пообіцявши, що нікому — ні Берті, ні Шенку, ні Анні-Марії — не заїкнеться про неї. Дівчина нишком принесла з дому ковдри, приготувала Марті попоїсти. Потім зробила їй перев’язку. Інга трохи на цьому зналася, бо в Лізі німецьких дівчат скінчила санітарні курси.

Уже смеркалося. По бруку знову з гуркотом проїжджали гармати, вантажні машини, а солдати на них співали. Інга стояла біля вікна й дивилася крізь щілину в шторах. Вона намагалася не думати.

— Відійди од вікна, — почула вона голос Шенка. — Вчора у Познерів знайшли зброю. Ходять по домівках.

— Хай прийдуть, — відповіла Інга. їхній страх, їхня тривога зараз викликали в неї тільки ненависть. Нехай же нарешті прийдуть — і хай це скінчиться.

Анна-Марія Елькен підійшла до неї ззаду. Інга відчула на плечі її руку. Вона різко відсахнулась.

— Облиш, вгамуйся. — Анна-Марія говорила тихо, але твердо. — Ти вже доросла дівчина.

Як же вона їх тепер ненавиділа! Шенка, Анну-Марію, Берту і дядька, який, втікаючи, стріляв у Марту. Інга відвернулася од вікна й побачила їхні обличчя, що біліли в сутінках.

— Невже всі німці, — сказала вона спокійно, — такі боягузи, як ви? Сподіваюсь, що не всі.

— Ти зчиняєш істерику, — обличчя Анни-Марії скривилося в усмішці. — Ми просто хочемо вижити. І більше нічого…

— Вижити! Виживете, якщо не подохнете зі страху. Ось ви теж весь час боїтеся, щоб вас не впізнали. Медсестра з Гамбурга!

— У мене з документами гаразд, — пояснила Анна-Марія.

— Гаразд, ще б пак! З усіма вами гаразд… — Інга хотіла ще щось додати, але цієї миті почувся стукіт у двері. Стукали не настирливо, а ввічливо чи навіть боязко, проте всі вони завмерли на місці, переконані, що тепер настане найгірше…

— Відчиніть, пане Шенк, — промовила нарешті Анна-Марія.

— Чому я? Краще, щоб жінка…

Інга з презирством глянула на них і вийшла в передпокій. Секунди тяглися безконечно довго, нарешті вони почули розмову по-німецькому, а потім на порозі, обіпершись на плече Інги, з’явився молодий мужчина, неголений, в подертому й брудному одязі. Вони полегшено зітхнули; хоч би хто там був цей чоловік, він не був небезпечний. Але водночас усі зрозуміли, що його присутність може загрожувати. Він через силу випростався і потім викинув вперед руку.

— Хайль Гітлер, — сказав він. Усі мовчали. Ще три дні тому кожен з них машинально відповів би тим самим жестом.

— Чого вам треба? — запитав Шенк, отямившись.

— Я побачив вивіску: Густав Рінг, — відповів чоловік. — Я не зміг уже йти далі. Сьогодні вівторок.

— Четвер, — сказала Інга, уважно дивлячись на нього. Його обличчя викликало довіру. Цей чоловік, подумала вона, не може бути боягузом.

— Я втратив лічбу дням, — провадив він далі. — Якщо сьогодні четвер, то я вже десять днів, і все тільки ночами, як злодій, у себе на батьківщині…

— Хто ви? — повторив Шенк уже настирливіше.

Чоловік глянув на нього, і Шенк мимоволі сахнувся

— Хто я? — промовив він. — Якби мене впіймали росіяни, то не ставили б такого запитання. Давно тут росіяни?

— Тут поляки. І вони шукають таких, як ви. Ви накличете біду на цю дитину. — Шенк кивнув на Інгу.

— За мене прошу не хвилюватись! — крикнула дівчина.

Чоловік наблизився до Шенка.

— А сам ти хто? Як тебе, власне, звуть? — сказав він тоном командира, який звик віддавати накази й діставати точні відповіді.

Шенк мимоволі випростався.

“Він знає, як з такими розмовляти”, — подумала Інга.

— Шенк. Вільгельм Шенк.

— Ти китаєць?

— Ні. Я німець.

— Тоді покажи, як виглядає німецьке привітання! Ну, покажи! — майже крикнув прибулий.

Шенк стукнув підборами і вигукнув:

— Хайль Гітлер! — Його наче підмінили. Гіпноз усе ще діяв. Берта теж була зворушена; вона подала незнайомцеві стільця і сказала, що принесе щось попоїсти.

У будинку Рінгів запанував раптом інший настрій. Гуркіт моторів і голоси, що дожинали знадвору, викликали вже менший страх і немовби притихли. Тільки Анна-Марія глузливо всміхалася. Вона поглядала на прибулого з цікавістю, з якою дивляться на тварин із екзотичних країн.

— Скажімо, — почала вона спокійно, — що ми прихистимо вас…

— Хто тебе уповноважив… — перебила Інга.

— Ти хочеш його вигнати?

— Ні.

— Тоді мовчи. — Анна-Марія знову звернулася до чоловіка: — Все-таки ми хотіли б знати, з ким маємо приємність…

Берта поставила на стіл тарілку з супом, і чоловік жадібно накинувся на їжу. Він не відповідав на запитання. І лише тоді, коли вишкріб тарілку після каші, звернувся до Анни-Марії:

— Спочатку, — сказав він тихо, — скажіть ви мені, хто ви така.

— Санітарка з Гамбурга! — викрикнула Інга.

Анна-Марія, повагавшись якусь мить, одважилася. Вона підвелася.

— Анна-Марія Елькен, штурмфюрер СС. Останнє місце служби — Гоерлітц.

Мужчина витер рот якимось клаптем, що колись був носовою хусточкою.

— Капітан Ганс Клосс, — відрекомендувався він. Останнім часом офіцер контррозвідки при штабі сто сімдесят п’ятої дивізії.

— Група армії Центр, — уточнила фройляйн Елькен.

— Бачу, ви добре поінформовані.

— О, так. Чому ви пробиралися саме сюди?

— Допит? — Клосс усміхнувся. — Я був в оточенні. До Одера — в мундирах, а далі — кожен на свій страх і риск.

— І ви випадково опинилися в цьому будинкові?

— У будинку, в якому не дуже безпечно, — втрутився Шенк.

— Полковник Гельмут Рінг працює в тій самій службі, що й я. Я знав, що він родом з цих місць. У кого ж, як не в його рідних, я міг шукати притулку? Цього досить?

— Ви знали мого дядька? — спитала Інга.

— Знав. Прекрасний чоловік…

Ніхто, напевне, не сподівався такої реакції Інги. Вона схопилася з стільця.

— Прекрасний?! — крикнула вона. — Ви теж кажете, що прекрасний. Всі ви однакові! Боягузи!

— Не можна так говорити про дядька! — сказала Берта, підвищивши голос.

— Не можна? — Інга вже не володіла собою. — А ти вважаєш, що стріляти в старих жінок — це заняття, гідне німця і мужчини?

— Що ти вигадуєш? Хто тобі таке сказав? — У голосі Шенка звучала прихована погроза. — Твій дядько ніколи не стріляв у жінок.

— Неправда, стріляв. У жінку! В німкеню! — Інга відступила до стіни. Її раптом огорнув страх, вона не впізнавала їх: Шенка, Берти, Анни-Марії… Вони наближалися до неї з погрозливими обличчями.

— Хто тобі сказав? — Шенк ухопив її за руку.

— Розкажи все негайно, — в голосі Анни-Марії зазвучали металеві нотки.

— Ти криєшся від нас! Ти брешеш або вигадуєш… — кричала Берта.

— Ні, ні! — вигукнула Інга. — Я не брешу! Він стріляв у замку Едельсберг… — Вона враз замовкла, бо збагнула, що сказала надто багато. Але вони вже засипали її запитаннями.

Інга мовчала, притиснута до стіни. Клосс, який спочатку байдуже спостерігав за цією сценою, раптом заговорив.

— Годі допитувати, — сказав він спокійно, але тоном наказу.

Всі відразу повернулися до нього.

— Прошу вас не втручатися! Це наші родинні справи, — крикнув Шенк.

— Я сказав: годі допитувати, — повторив Клосс. — Інга нікому некомпетентному не викаже жодної таємниці. Правда, Інго?

— Правда, — промовила вона тихо і вдячно глянула на Клосса.

3


Інга привела його в батьків кабінет. Постелила на тахті. Клосс уважно придивлявся до неї. Що вона знала насправді? Що сталося в замку Едельсберг? Він починав здогадуватись, треба було тільки дістати підтвердження. Отже, все-таки замок! Реакція цих людей — Берти, Шенка, Анни-Марії свідчила, що вони теж щось знають або хочуть знати. Одного з них Рінг міг тут лишити замість прив’язаного на ретязь собаки стерегти архів. Але кого?

Клосс витяг цигарки. Інга попросила й собі.

— Ти вже палиш? — здивувався він. І одразу збагнув, що зробив першу велику помилку — люди, які ховаються в лісах, не мають цигарок. — Запас, — пояснив він, — врятували з полкових складів.

Можна було б дати наказ старанно обнишпорити замок. Новак уже зв’язався з командуванням частини, розташованої в містечку. Звичайно, він нічого не сказав про Клосса; він тільки доповів командирові полку, що прибув сюди з спеціальним завданням. З Клоссом вони ще раз бачилися перед його приходом до Рінгів. Кілька хвилин розмовляли в під’їзді покинутого будинку. Цей під’їзд видався Клоссові найбільш підходящим місцем — тут вони зустрічатимуться й далі.

Новак хвилювався, розповів про свою розмову в командуванні полку. Полковник втратив контакт з дивізією, ситуація на фронті ускладнилася, на півдні були виявлені великі з’єднання німецьких танкових частин. Невідомо, звідкіля вони там узялися. Тож нічого дивного, що командир полку був не в дусі, коли до нього прибув Новак. Він із серця сказав коротко про роботу деяких високих штабів, які замість сімдесятишісток присилають офіцерів для спеціальних завдань.

Навряд чи він буде в захопленні, коли йому накажуть послати людей прочесати околиці замку, але завдання, звичайно, виконає… Тільки чи треба це? Якщо нічого не знайдуть, а пошуки сліпма відберуть багато часу, то це буде попередженням для тих… Адже не можна не рахуватися з тим, що німці ладні в разі небезпеки знищити архів.

Клосс вирішив спочатку сам провести розвідку. Якби тільки дізнатись, що насправді відомо Інзі? І кого лишив її дядько стерегти архів?

Вона стояла на порозі й палила цигарку. Клосс підійшов до неї і поклав їй на плече руку. Інга не сахнулась.

— Чому ти не сядеш?

— Я вже піду.

— Постривай. Та жінка, про яку ти говорила, жива?

Інга мовчала. В її очах з’явилася зараз недовіра.

— Чому вас це цікавить?

“Значить, жива, — подумав Клосс. — Бо коли б не так, Інга реагувала б інакше. Адже вона не боїться виказати таємниці Рінга, бо нічого про неї не знає. Вона боїться за ту жінку”.

— Я про це спитав, — сказав він, — бо якщо вона жива, то їй загрожує небезпека. Вона мешкала в замку?

— Авжеж, — прошепотіла Інга.

— І вона бачила, — вів далі Клосс, намагаючись уявити собі цю сцену. Він пам’ятав допит військовополоненого. Той німець, Бролль, казав про два вантажні авто й легкову машину. — І вона бачила, — повторив Клосс, — як приїхали два вантажні авто й легкова машина. Вивантажували ящики…

— Звідкіля ви знаєте? — скрикнула дівчина. Вона дивилася па нього з тривожним здивуванням.

“Та жінка знає, де Рінг сховав документи”, — думав Клосс. Та він розумів, що розпитувати далі Інгу не було сенсу. Замок — це обширний комплекс будинків, сад, парк, пристань на річці, напевно, якісь підвали і підземні ходи. Скільки знадобилося б людей, щоб усе як слід обнишпорити?.. Ми можемо не квапитись, але німці… можуть знищити архів, коли схочуть. Він усвідомив собі це ще раз і подумав, що треба за всяку ціну знайти цю жінку з замку.

Інга знає, де її шукати. Чи скаже вона? Ні, скоріше за все не скаже. А запитаннями він тільки може викликати підозру. Може, наказати Новакові допитати Інгу в командуванні полку? Теж надто ризиковано… На це треба багато часу й терпіння, а наслідки…

— Про що ви задумались? — спитала Інга.

— Остерігайся, — сказав Клосс. — А коли тобі потрібна буде допомога…

— Дякую, — прошепотіла вона і зникла в темному коридорі.

Через кілька секунд Клосс почув її крик. Він шарпонув двері й намацав у кишені запобіжник пістолета. Смуга світла з його кімнати освітила коридор.

— Нічого, нічого не сталося. — Голос Берти був спокійний і навіть дещо глузливий. — Просто фройляйн Інга надто нервова. Вона не впізнала мене в темряві.

Клосс повернувся до кімнати, погасив світло й відчинив вікно. В будинку панувала тиша, але він був переконаний, що принаймні двоє не сплять. Інга і той, кого лишив Рінг. А може, він помиляється, думаючи, що людина Рінга мешкає в цьому будинкові? Ні, мабуть, не помиляється. Зрештою, можливо, що ще одна людина залишилася в замку.

Він сів на тахту і дослухався до тиші. Десь брязнули двері чи, може, вікно — на вулиці було темно, хоч в око стрель. Клоссові здавалося, що він бачить якусь постать, котра причаїлася до стіни кам’яниці. Інга? А може, Берта? Хоч, правда, не тільки їй кортіло знати, де знаходиться жінка з замку. Людина Рінга мусить виправити помилку свого начальника.

Зненацька, стоячи отак край вікна і вслухаючись у тишу, він побачив на схилі одного з пагорбів, що обступали містечко, яскраву довгу смугу світла. Потім десь зовсім поруч загриміли протитанкові гармати і зацокотів, випускаючи довгі черги, кулемет. Це означало, що фронт, який ще кілька годин тому був далеко на захід від Бішофсфельда, підійшов сюди, до містечка.

Клосс зрозумів, що треба квапитись. Він стрибнув через вікно і притиснувся до стіни. Вулиця була темна й безлюдна. Тільки південний край неба яснів миготливим блиском. Гарматний гуркіт наростав і вже не змовкав.

4


Від шосе відходила темна алея, обсаджена деревами. Чорні обриси замку Едельсберг нагадували химерний малюнок із казки про злих духів і чарівниць… На тлі палахкотливого неба виднілися обриси мурів і веж.

Клосс витяг з кишені пістолет і відвів запобіжник. На замковому подвір’ї під чобітьми зашурхотів гравій. Клосс ступив кілька кроків до під’їзду і сховався за деревом. Він вивчав замок уважно й напружено. Вікна були зачинені й темні, але коли він проходив повз браму, йому здалося, що в одному з них, на другому поверсі, з’явилося миготливе світло. Зачекав. Знову щось блиснуло у вікні правого флігеля. У замку хтось був.

Клосс зрозумів, яке важке завдання він узяв на себе. Обшукати замок? Дурниця… Якби можна було примусити говорити того, хто пильнував архів! У цьому єдина надія! Можливо, все-таки треба було взяти з собою Новака?

Він розмовляв із старшим лейтенантом перед своїм приходом сюди. Новак чекав у “їхньому” під’їзді; він негайно доповів, що справи зовсім кепські. Командир полку взагалі не хотів з ним говорити. Зрештою, там у них в полку така метушня. їм вдалося відновити зв’язок з командувачем дивізії тільки через артилерію; ідуть важкі оборонні бої з німецькими танковими дивізіями, що наступають з півдня. Полк, очевидно, залишить Бішофсфельде.

— Треба було сказати командирові, яке в тебе завдання, — зауважив Клосс.

— Я не мав такого наказу, товаришу майор, — прошепотів Новак. А потім запитав, неначе Клосс міг це знати: — Що, власне, сталося на фронті?

— Очевидно, Шернер намагається прорватися на північ, — міркував Клосс. — Ця веремія може тривати кілька днів.

— А якщо сюди повернуться німці?

— Ненадовго. Я залишусь. Ти відступиш разом з полком. — Таке рішення Клосс прийняв відразу. А втім, іншого виходу й не було.

— Ви, товаришу майор, залишитесь самі?

— Я завше був сам, — усміхнувся Клосс. Якщо ситуація не зміниться, ти мені ще будеш потрібен уранці. Запитай командира полку, чи зможе він надати в наше розпорядження два взводи на кілька годин.

— Не віриться, — сказав Новак.

— Коли б я був на його місці, теж не дав би, — пробурмотів Клосс.

Світло раптом погасло і потім знову з’явилося. Клосс обережно рушив через двір до замку. Важкі ковані двері головного входу були прочинені. Та він обминув їх і обійшов увесь замок довкола. Знайшов те, чого шукав: чорний вхід. Двері, певна річ, були зачинені, але він мав складаний ніж з повним набором відмичок, з яким він ніколи не розлучався.

Вузьким коридором Клосс пройшов до головного вестибюля — ішов навпомацки, запалювати ліхтарика було дуже небезпечно. А втім, він і не думав обшукувати замок, хотів захопити зненацька чоловіка, якого, він у цьому був певен, залишив тут Рінг. Слабенький вогник запальнички освітив широкі сходи; він підіймався по них навшпиньки.

У коридорі першого поверху було вже видніше. Великі вікна виходили на південь. Клосс знову побачив палахкотливе небо. Ракети падали неподалік від міста, освітлюючи стіну лісу й контури будинків. Клосс дійшов до другого ряду замкнених дверей. Минув їх обережно, зупиняючись і прислухаючись. Скрізь панувала тиша.

Раптом уже в кінці коридора помітив ще одні, трохи прочинені двері. Крізь шпару блиснуло й погасло світло. Хтось, певно, так само, як і він, посвітив собі запальничкою. Це було миттєво, але Клосс устиг побачити силует людини. Вона наближалася з того боку, ішла досить упевнено, не підозрюючи, що, коли стане на порозі… Клосс чекав, притулившись до стіни… Двері рипнули, він побачив руку з пістолетом, ударив по ній, пістолет упав на підлогу…

— Руки вгору! — наказав Клосс.

Перед ним стояла Анна-Марія Елькен у дощовику й береті на голові. Він подумав, що сподівався зустріти тут когось іншого, хоч, власне, з самого початку повинен був підозрювати, що Рінг доручить охороняти архів саме жінці. Фройляйн Елькен дивилася на нього з ненавистю і презирством.

— Випадковий гість Рінгів, — прошепотіла вона. — Ну, стріляй… Чого чекаєш?

Клосс увіпхнув Анну-Марію до кімнати, з якої він щойно вийшов. Освітивши дівчину ліхтариком і не зводячи з неї пістолета, підійшов до вікна, щоб запнути штори. Повернув вимикача — в люстрі загорілися лампочки… Він здивувався: значить, електростанція в Котбусі працювала безперебійно. Кімната була маленька і досить затишна. Під вікном стояв невеличкий письмовий стіл, в кутку — канапа і крісла. На стіні висів величезний портрет Бісмарка.

— Сідай, — сказав Клосс, — і говори. — Він вирішив витягти з неї все. Якщо її залишив тут Рінг, то вона мусила знати місце, де сховано архів. — Куритимеш?

— Закурю, — відповіла Анна-Марія, уважно розглядаючи його. — Хоч ви й офіцер у службі Рінга, але поводитесь досить ґречно.

— Дякую, — буркнув Клосс. Не опускаючи пістолета, він дав їй припалити. — Якщо ви скажете все і без ошуканства, — попередив він, — то у вас ще є деякі шанси.

Вона глибоко затяглася і раптом вибухнула сміхом.

— Все і без ошуканства! Ви ніколи не виходите з своєї ролі! А легко можна собі уявити, що це я ставлю вам запитання…

Що вона знає? Про що здогадується? За кого його вважає? Яку роль він повинен грати, щоб якнайбільше в неї випитати?

Анна-Марія обережно струсила попіл.

— Я могла б, — сказала вона, поволі, — спробувати ще пограти в піжмурки. Розповісти вам якусь вигадану історію, чому я вирушила на прогулянку саме в замок Едельсберг, але я цього не зроблю. Я б’юсь об заклад, що Рінг доручає важливі справи тямущим офіцерам.

Тепер Клосс був спантеличений. Вона вважає його людиною Рінга? А може, провокує? Хто вона, ця дівчина?

— Для чого ви сюди прийшли?

Здавалося, що розмова їй надокучила. Вона кинула недокурок на підлогу.

— Я вже сказала… Не хочу вигадувати байок. Гратиму з вами відкритими картами. Врешті-решт, немає іншого виходу, гер Клосс. Ви себе вважаєте чесним німцем?

— Що це означає?

— Дуже просто… Ви вирішили бути відданим до кінця? А потім загинути, здатися в полон або пустити собі кулю в лоб?

Розмова дедалі більше зацікавлювала Клосса. Він уже здогадувався, але ще не був певний. Невже фройляйн Елькен?.. Ця думка раптом здалася йому забавною, і він ледве стримався, щоб не розсміятися. Вона повинна була це помітити…

— Ви усміхаєтесь, пане Клосс. Я хотіла б, щоб ви сховали пістолет, але ви, звичайно, цього не зробите. А я говорю дуже серйозно. Уявіть собі, що капітан Ганс Клосс замість того, щоб до кінця і без всякого сенсу виконувати завдання, доручене йому Рінгом, опиниться в симпатичній нейтральній країні з бумажником, набитим справжніми грошима…

“Починаєш досить примітивно”, — подумав Клосс.

— Цікаво, — пробурмотів він. — Чому штурмфюрер Елькен малює переді мною такі захопливі перспективи?

Вона була навіть непогана, ця дівчина. Вона, здавалося, зовсім спокійно дивилася на пістолет, від якого в Клосса вже боліла рука.

— Уявімо собі, — вела вона далі, — що до вас звертаються з діловою пропозицією. Назвемо це так.

— Хто?

— Хтось, хто охоче купив би трохи паперів, які в даний момент не являють собою ніякої цінності для Німеччини… і для полковника Рінга, який сховав їх у цьому замку.

Клосс напружено думав. Вона, очевидно, працює на американців або англійців. Певно ж, американців цікавив архів абверу — вони хотіли б добути його, але зовсім не для того, щоб передати полякам. Проте не можна також виключати провокації.

— Чому ви думаєте, — різко спитав він, — що архів тут?

— Не корчте простачка, капітане. Я це знаю, завдяки дурненькій Інзі, а ваша присутність у замку остаточно підтверджує це. Рінг доручив вам охороняти архів.

Клосс мовчав.

— Я пропоную вигідний гендель.

— У місті поляки, — сказав Клосс. Він, звичайно, не хотів розкривати себе перед цією дівчиною. Гра його розважала, але, на жаль, не наближала розв’язання загадки. Він зрозумів одне: архів Рінга треба вберегти також і від американської розвідки.

— Годі й того, — провадила вона, — коли ви скажете, де це. Поляків можна не боятися.

— А звідкіля ти знаєш, — промовив він різко, — що звергаєшся з своєю діловою пропозицією до того, що треба?

— Знаю. Ви сюди прибігли, підозрюючи, що хтось скористається інформацією Інги. Ви вже розквиталися з тією жінкою, про яку вона розповіла?

— Ти сповна розуму, га?

— Я завжди була сповна розуму, — відповіла вона байдуже. — Ну, як? Якою буде твоя відповідь? Тільки, будь ласка, багато не базікай.

Справді… їм уже ні про що було говорити. Людини Рінга, очевидно, не було в замку. Якщо ця людина не фройляйн Елькен, то…

— Ходімо, — сказав Клосс, намагаючись надати своєму голосові якомога рішучого тону. — Ходімо назад.

Анна-Марія здивовано видивилася на нього.

— Що це означає?

— Просто: ходімо назад. Хутчій. Іди попереду.

— Якщо ти хочеш убити мене по дорозі, зроби це тут.

— Іди…

Вона йшла дуже повільно. Коридор, потім головний вестибюль… Коли вони вийшли надвір, фройляйн Елькен зупинилась.

— Ви любите стріляти в спину, правда?

“Невже вона американка? — подумав Клосс. Вони боролися проти спільного ворога, а водночас…”

— Не зупиняйся, — буркнув він.

— Подумай добре. Ти робиш страшенну дурницю.

— Іди! — прошипів Клосс.

Вони попростували через подвір’я, під ногами знову зашурхотів щебінь. Коли вони опинилися на вулиці, вона зненацька відскочила вбік, дуже спритно, але все-таки не настільки, щоб Клосс не встиг вистрілити, якби хотів. Та він саме цього й чекав; він знав, що вона спробує тікати. Клосс спокійно сховав пістолет у кишеню і стишив крок. Треба було дати їй трохи часу, цікаво, що вона тепер зробить.

Коли б він міг передбачити, що вона зробить далі, він не був би такий спокійний…

5


Фронт весь час наближався. Коли Клосс підходив до будинку Рінгів, він уже зовсім виразно чув автоматні черги. Десь неподалік, на лузі, вибухнула міна — високо вгору шугнув жовтий вогняний стовп. Клосс подумав, що становище справді серйозне, але все-таки не хотів вірити, що німцям вдасться прорватися на північ.

Вікно в його кімнаті було прочинене, в будинку панувала тиша, та Клосс не довіряв цій тиші. Ні, вони не сплять, вони чекають. Вони сподіваються ще раз побачити гітлерівський вермахт.

Клосс подумав про жінку, про яку говорила Інга. Поранена в замку Едельсберг, вона, очевидно, якось приповзла до міста, зв’язалася з Інгою і тепер десь тут переховується. Але де? Напевно, людину, залишену Рінгом, це цікавить не менше, ніж його. А може, він, Клосс, зробив помилку, не звелівши Новакові обшукати сусідні будинки? Цю жінку треба знайти. Але це б означало розкриття, а якщо німці й справді повернуться? Хоч на кілька годин…

Він обійшов будинок і опинився в саду. Тут він ще не був. Вузенька стежина вела до альтанки. Клосс заглянув усередину, присвітив на мить ліхтариком. На землі, вкритій сухим листям, лежала скривавлена ганчірка. Значить, ця жінка була тут? З альтанки стежка вела далі, в глибину саду… Густі кущі бузку, а далі — огорожа і невеличкий будинок, напевно, садівника.

У вікні було темно. Двері відчинені. Клосс зайшов усередину. Світло від вікна падало на ліжко, на якому лежала жінка. Очі її були широко відкриті, обличчя перекошене від страху. Жінка була мертва — німецький багнет вшилено по саму рукоятку…

Клосс ураз відчув себе винним: не передбачив. Він не подумав, що людина, залишена Рінгом, діятиме швидше і вправніше. Не треба було ходити в замок Едельсберг, треба було чекати наступного ходу суперника в будинку аптекаря.

Жінка в замку, певно, здогадувалась, що їй загрожує. Вона прийшла до Інги і просила не розголошувати таємниці. Якби він, Клосс, устиг… Його раптом огорнув той самий холодний спокій, який він відчував завжди, коли на нього чекала боротьба з небезпечним, готовим на все противником. Тепер він уже не помилиться.

Клосс вернувся з саду і через вікно вліз до своєї кімнати. Сів на канапі, запалив цигарку. Курити не хотілося, але він був дуже стомлений і боявся, що ось-ось засне. А спати не можна було. Гриміли сімдесятишестиміліметрові гармати, в будинку так само панувала тиша, але тепер він дужче, ніж будь-коли, був упевнений, що тиша ця оманлива.

Що зараз робить фройляйн Елькен? Чому вона запитувала про ту жінку? Хто з них? Берта? Шенк? А може, хтось зовсім інший? Повільно спливали хвилини. На вулиці починало світати. Він заплющив очі, на мить заснув, але відразу ж схопився з канапи, почувши, як тихо рипнули двері… І знову тиша… Лугом стелився туман, бій немовби вщухав. Це могло означати, що німців відкинуто, але також і те, що наші частини залишають місто.

Раптом так сильно грюкнули двері, що весь дім мусив би проснутись, якби хто-небудь спав. Клосс почув крик Інги…

Він одразу кинувся до дверей, але напівдорозі зупинився, поволі скинув кітель і розстебнув сорочку. Пістолет запхнув у кишеню штанів; другий, маленький вальтер, був за халявою. В коридорі почулися кроки, і за мить він уже стояв на порозі у відчинених дверях.

Клосс побачив їх усіх: Інгу — з блідим обличчям і нестямними очима; Шенка — вже зовсім одягненого, Анну-Марію, Берту, що виглядала зовсім звичайно, як завжди, в сукні і фартусі.

Інга кричала. Коли Берта хотіла підійти до неї, вона враз відскочила до стіни.

— Ви всі тут, — сказала вона трохи спокійніше, — ніхто в вас не спав. — І, звертаючись до Анни-Марії, раптом додала: — Це ти! Ти виходила з дому. Я чула!

— Інго, скажи, бога ради, що сталося?

— Ви ще питаєте? А може, це ви? Ви навіть не встигли роздягтися.

Шенк подивився холодними очима і тільки стенув плечима.

— Я занесла їй поїсти, — промовила Інга, — а вона…

— Хто? — крикнула Берта.

— Марта Штаудінг. Тепер уже можна сказати. Я сховала її в садівниковому будиночку, але хтось із вас бачив, її вбито. Це я винна, — Інга раптом відвернулася до стіни і зайшлася слізьми.

— Так, — сказала Берта, — це твоя провина. Тобі треба було нам усе розказати, ми взяли б її до себе. Її, напевно, вбили поляки.

— Поляки! — вибухнула Інга. — Ні, не поляки стріляли в неї у замку, а німці!

Клосс відчув на собі уважний погляд Анни-Марії.

“Це ти вбив” — промовляв її погляд.

— Кожен з вас міг це зробити! — знову вигукнула Інга.

— Облиш істерику! — Берті все-таки вдалося до неї підійти. — Тепер уже немає справедливості. Тепер тут поляки…

Раптом усі замовкли, заціпеніли, слухаючи грюкіт чобіт. Хтось був під сінешніми дверима.

— Відчиніть! — крикнули по-польському.

“Невже Новак зважився на такий крок без наказу? — подумав Клосс. — Напевно, становище дуже погане і він вирішив мене виручити в такий спосіб”. — Клосс знову відчув на собі погляд Анни-Марії. Його враз огорнула тривога.

Інга відчинила двері. На порозі з’явилися сержант і двоє солдатів. Вони були в касках, з автоматами напоготові. Клосс чекав, що зараз увійде Новак, але старшого лейтенанта не було.

— Шваби, руки вгору! — скомандував сержант і усміхнувся. — По-вашому: хенде-хох!

Всі виконали наказ. Справа поверталася зовсім безглуздо. Клосс уже думав тільки про те, що він скаже Новакові. Нічого не скажеш, як полковник з ним пожартував…

Сержант, мабуть, був родом із Сілезії, бо весь час закидав німецькі слова.

— Ну, шваби… тільки без швабських викрутасів. Хто з вас Клосс?

— Я, — відповів Ганс.

Його доволі безцеремонно обшукали. Ні, тут не було ніякої гри, все було всерйоз. Солдат витяг у нього з кишені пістолет, потім ще один — вальтер — з-за халяви. Взяв документи.

Клосс глянув на Анну-Марію і раптом зрозумів — в усякому разі, йому здавалося, що він розуміє. Адже вона повинна була його позбутися. Як вона це зробила?

— Цілий арсенал, — зауважив сержант. — Ну, гайда, гайда до виходу… Хто тут господар квартири? Ти? — звернувся він до Шенка.

— Я тільки помічник аптекаря, пане офіцер, — сказав Шенк. — Господиня тут оця дівчина, — показав він на Інгу.

Сержант узяв її за підборіддя.

— Якщо я ще одного в тебе знайду, то й своїх не впізнаєш. Ваше щастя, що ми не шваби. Вони за такі речі всіх поставили б до стінки. — Він штовхнув Клосса в спину, і вони вийшли з будинку аптекаря.

Вже зовсім розвиднілось. Як тільки вони опинились на вулиці, знову загриміла артилерія. Неподалік, на базарному майдані, розірвався снаряд, викидаючи вгору фонтан землі й піску.

Вони на мить притиснулись до стіни, але ледве ступили кілька кроків у напрямку штабу, як розбурхалося справжнісіньке пекло. Німецька артилерія обстрілювала майдан; вони побачили, як гупнула стіна наріжної кам’яниці, на мить стало темно, в горлі й легенях було повно піску. Коли курява спала, крізь руїни продирався польський танк. Він відступав на північ…

— Товаришу сержанте, — прошепотів один із солдатів, — майор наказував пристрелити фріца, якщо не встигнемо довести до штабу. Куля в лоб — і квит.

Становище було вже не таке безглузде, як небезпечне. Клосса охопила холодна лють. Могло статися те, чого він завжди найдужче боявся — смерть від польської кулі. Але він не міг примиритися з долею, бо ніколи досі не поступався без боротьби. До спини торкалося дуло автомата, руки йому веліли й досі тримати на потилиці. Якби він навіть і сказав їм, хто він насправді, чи повірять?

Сержант все-таки вагався. Видно було, що хлопець не перший рік на фронті і не любить чинити необачно.

— Може, встигнемо, — відповів він.

І вони пішли вперед. Артилерія змовкла, зате застрекотіли кулемети, зацвьохкали кулі, неподалік чулися вибухи гранат. Спорожніла вулиця могла будь-якої миті стати полем бою. Через місто відступали польські стрілки. Солдати зупинялися за заломами стін, ставали навколішки на кам’яних плитах і знову відходили в тил. Назустріч їм вийшли два солдати з протитанковою рушницею.

— Як бути? — спокійно сказав сержант. — Штаб уже, напевно, перейшов у інше місце. Не встигнемо.

Вони зайшли до найближчого під’їзду.

Клосс подумав, що сержант, по суті, мав рацію. Коли постріли на мить стихли, виразно долинув гуркіт моторів. У містечко входили німецькі танки. Треба було діяти. Він опустив руки і засунув їх до кишені.

— Хлопці, — сказав він по-польському, — вам все-таки доведеться відвести мене в штаб. Якщо він перейшов у інше місце, ми знайдемо його північніше міста.

— Ти говориш по-польському! — вигукнув сержант.

— А хіба мало фріців говорить по-польському? — зауважив той самий солдат, що знайшов у Клосса в чоботі вальтера. — Вмирати ж не хочеться, от і заговорив. Нічого зараз тягати його з собою!

— Це буде безглуздо, — Клосс звертався тільки до сержанта. — За це вас ніхто по голівці не погладить.

Недалеко вибухнув снаряд. Клосс відразу впізнав: стріляла німецька протитанкова гармата.

Сержант уважно дивився на нього.

— У мене наказ, — сказав він нарешті. — Адже вже фронт, чоловіче…

— Втече дорогою, — мовив той самий солдат і клацнув затвором автомата. — Ставай до стінки, фріце…

Клосс глянув на вулицю. Він бачив лише частину тротуару; там щомиті пробігали нові групи польських солдатів.

— Хлопці, — почав Клосс, — я…

Той не дав йому закінчити:

— Ти ж сам сказав: капітан Ганс Клосс.

Тепер не можна було зволікати; треба було штовхнути сержанта і вискочити на вулицю. Чи встигне? Шансів небагато, адже обидва солдати вистрелять, і котрийсь із них таки вцілить. Але в ту саму мить, коли Клосс уже приймав рішення, він побачив Новака, що біг посеред бруківки.

— Новак! — гаркнув він.

Той відразу зупинився і вбіг до під’їзду. Він важко дихав.

— Ой нене, — прошепотів він зовсім не по-військовому. — Я вже було втратив надію.

— Нічого сказати. Добре ти мене охороняєш!

Знов застрочили автомати, але раптом стрілянина вщухла. На вулиці вибухнула граната, вкривши їхні обличчя сажею. Не можна було гаяти й хвилини. Не було навіть часу вишпетити Новака.

Сержант і обидва солдати, нічого не розуміючи, виконали наказ старшого лейтенанта: повернули Клоссові зброю і документи. Потім Новак звелів їм зачекати в під’їзді. Обидва офіцери зайшли в будинок; навіть сюди долинув гул моторів.

— Зшивайся, — сказав Клосс. — Я залишаюсь. Доповіси, що документами Рінга цікавиться також американська розвідка. Вони вже, напевно, в замку, я спробую точніше визначити місце.

— Дозвольте мені лишитись, — прошепотів Новак.

— Дурниці. Ти подбаєш про сержанта і цих двох. їх треба відправити в тил. І щоб тримали язики за зубами.

— Єсть.

— А тепер швидко: як це було?..

Новак охоче розповів би детально, та лишалися лічені секунди. Тільки на ранок йому вдалося розшукати командира полку. Він прийшов разом із зв’язковим з батальйону, що тримав оборону на південній околиці міста. До передмістя вже підходили німецькі “фердинанди”, зв’язківці знімали лінію, командир полку і начальник штабу стояли, похилившись над картою, не звертаючи ні на кого уваги.

Нарешті його помітив майор:

— Ви ще тут? — закричав він. — Щоб через п’ятнадцять хвилин… Хочете попастись їм до рук?

Новак відразу доповів, що дістав наказ пояснити командирові полку завдання, з яким його сюди прислали.

— Треба було раніше, — сказав майор. — Тепер пізно. Я ні про що не хочу знати, у мене доволі своїх турбот.

Ніби на підтвердження цих слів перед штабом вибухнув снаряд. Почувся дзенькіт розбитих шибок, дим і курява наповнили кімнату, карти й папери полетіли на підлогу.

Майор вилаявся, і всі троє заходилися підбирати полкову канцелярію. Начальник штабу запихав документи в скриньку. Новак підняв з підлоги зім’яту карточку з записами. Він побачив кілька слів по-німецькому, але, перш ніж зрозуміти, прочитав їх: капітан Ганс Клосс… В аптеці Рінга переховується офіцер німецької розвідки — капітан ГансКлосс.

Новак відчув млість. Обіперся об стіл.

— Що це таке? — запитав він.

— Це? Ага… — майор махнув рукою. — Цікаво! Хтось підкинув донос. Папірець був прив’язаний до каменя. Приніс вартовий. Я наказав привести цього Клосса… а якщо не встигнуть…

Тут Новак втратив самовладання.

— Товаришу майор, — вигукнув він, — це… зрада!

— Що ви сказали? — командир полку пересунув кобуру на живіт.

— Цей Клосс, товаришу майор…

Майор зрозумів, у чім річ.

— Хай вам біс! Не могли раніше сказати? Біжіть, — крикнув він, — може, встигнете!..

Новак устиг. Цих кілька хвилин він не хотів би пережити вдруге. Він біг вулицею посеред бруківки, не чуючи вибухів снарядів і свисту куль. Хтось крикнув йому: “Лягай!”, хтось хотів його затримати… Коли він почув гуркіт моторів і снаряд бронетанкової гармати розбив стіну наріжної кам’яниці, він геть втратив надію… І саме тоді…

Клосса не цікавили Новакові переживання. Він відповів коротко.

— Гаразд. Тепер вшивайся.

Його цікавило тільки одне — донос. Анна-Марія Елькен діяла рішуче і, треба сказати, з її точки зору розумно. Вона мусила дійти висновку, що, коли сюди повернуться німці, Клосс буде для неї небезпечний. Клосс — як людина

Рінга. Він усміхнувся. Поєдинок з фройляйн Елькен дедалі дужче його захоплював.

— Вшивайся, — повторив Клосс, а потім додав лагідніше: — Постарайся вийти цілим з цього, я б хотів, щоб ти повернувся в штаб армії. — Це звучало не дуже переконливо, але Клосс не знайшов тепліших слів. Він знав, що на нього чекає не менш небезпечна гра, ніж відступ з польською армією на північ.

Клосс вийшов у під’їзд і виглянув на вулицю. Вона вже спорожніла. Новак і троє солдатів зникли за рогом. З хмари куряви й диму з’явився німецький танк.

“Нічого не вдієш”, — подумки мовив Клосс і рушив назустріч гренадерам останнього німецького фельдмаршала, який ще воював.

6


Місто мало вже інший вигляд. Зникли білі прапори, вікна були широко розчинені, на базарному майдані розвівався прапор із свастикою. Клосс у мундирі німецького капітана поволі йшов вулицею, якою ще кілька годин тому відступали польські стрільці.

На розі, неподалік від зруйнованої кам’яниці, лежав труп жінки. Клосс бачив, як у неї стріляли. Німецький полковник, з яким він розмовляв, сказав коротко: “Ершіссен”.[16 - Розстріляти (нім.).] Вона не встигла зняти білого прапора. Есесівці зупинили машину і витягай її на вулицю.

— Ми повинні бути нещадними, — мовив полковник. — Досі ми були надто гуманні.

Це була важка розмова. Зараз, коли він поволі йшов у напрямку аптеки Рінга, минаючи німецькі танки і транспортери, йому здавалося, що найгірше вже позаду. Полковник з бронетанкової дивізії, до якого його привели есесівці, не належав ні до легковірних, ні до простодушних. На його сухому, кам’яному обличчі прусського офіцера годі було щось прочитати. Він зустрів Клосса, ніби тільки на нього й чекав.

Зараз, коли Клосс ще раз перебирав у пам’яті минулу розмову, він був навіть певний: полковник щось про нього знав. Він перевірив документи Клосса і потім багато розпитував: куди Клосс виходив з оточення, які ворожі частини зустрічав дорогою, чому залишився в Бішофсфельді. Клосс відповідав коротко й чітко-. Виявилося, що полковник служив колись у сто сімдесят п’ятій дивізії і добре пам’ятає її офіцерський склад. Вони кілька хвилин говорили про Бруннера.

— Значить, ви не знаєте, що з ним сталося? — запитав полковник.

Клосс подумав, що він і сам хотів би про це знати. А втім, він сподівався, що Бруннер не встигне дістатися до штабу армії Шернера…

— Не знаю, — відповів Клосс. — Ми з ним разом не виходили з оточення.

Найважче було з’ясувати, як йому вдалося вирватися з рук поляків. Клосс твердо дотримувався принципу: він завжди старався, щоб його слова якомога більше відповідали фактам. Він знав, що полковник може допитати когось із будинку Рінга, якщо він цього ще не зробив… Тому він докладно розповів про свій арешт, сказав, що йому вдалося втекти в ту мить, коли снаряд влучив у наріжний будинок.

— Вам пощастило, — пробурмотів полковник. — Як ви гадаєте, хто міг вас виказати?

Його цікавила Анна-Марія Елькен. Певна річ, він не сказав, що знав це прізвище, але велів Клоссові назвати всіх, з ким він зустрічався в будинку Рінга. Кожне слово в цій розмові здавалося значущим. Одне було дивним, що командир фронтової частини вимагає такого детального докладу. Нарешті полковник сказав, що направить Клосса в штаб з’єднання. Тільки тоді капітан наважився запитати про становище на фронті. Пруссак глянув на нього скляним поглядом.

— Немає ніякого становища, — буркнув він. — Уже немає. Прошу оформити документи і їхати в штаб.

Клосс одержав мундир, поголився. Коли він подивився в дзеркало і побачив себе знову в тому самому мундирі, йому здалося, що він дивиться на когось незнайомого. Адже він був твердо переконаний, що ніколи вже більше не гратиме цієї ролі, і ось знову… А втім, мундир лежав незграбно, був широкий, і чоботи муляли.

Есесівці з транспортерів не віддавали йому честі, вдаючи, що не помічають армійського офіцера. Вони поглядали на північ, звідкіля долинала безнастанна артилерійська канонада. Здавалося, що тепер стріляли ближче, ніж годину тому. Скільки часу це ще триватиме? Тиждень? Два? Цього цілком досить, щоб кілька разів загинути, а Клоссові не хотілося вмирати напередодні перемоги.

Він зупинився перед будинком Рінга. Кого він застане в квартирі аптекаря? Чи заявилася вже в командуванні частини людина полковника Рінга? А що з Анною-Марією?

Вхідні двері були відчинені. Намагаючись ступати як-найтихіше, він пройшов по коридору. З великої кімнати, яку називали їдальнею, долинали голоси Берти й Інги. Хтось із них завів патефон… Звучав партійний гімн “Хорст Вессель лід…”.[17 - Horst Wessel Lied — Пісня Хорста Весселя (нім.).] Стерта платівка зробила кілька обертів і замовкла.

— Чому зняла? — почувся голос Берти.

— Дай мені спокій.

— Ти не радієш?

— Не знаю, — відповіла Інга. — Мені здалося, що хтось увійшов. Може, Анна-Марія?

— А ти б хотіла, щоб Клосс?

Значить, фройляйн Елькен ще не повернулась… Клосс натиснув на ручку дверей, що вели в її кімнату. Вони не були замкнені на ключ, та тут і не замикали дверей.

Клосс заглянув у шафу, потім помітив сховану за тахтою валізу. Легко відкрив її відмичкою з свого набору.

Швидко переглядав усе всередині — він сподівався знайти щось таке, що остаточно підтвердило б його підозру і виключило б можливість провокації. Білизна, косметичні прибори, “Майн кампф”, бляшанка з кавою… Валіза була без подвійного дна. Клосс почергово оглядав кожну річ. Звичайно, найуважніше косметичні. Розкручував оправи губної помади, оглядав гребінці, відкривав флакони з одеколоном. Нічого. Оглянув також бляшанку з кавою. Він знав методи польської і німецької розвідок, з американцями він досі не зустрічався, в усякому разі, йому не довелося ще вести гри проти них. Простукуючи “Майн кампф”, Клосс впустив додолу бляшанку з кавою. Вона викотилась на середину кімнати. Піднімаючи її, він уже здогадувався… Бічна стінка легко відійшла, відкриваючи тайник…

“Не дуже надійне місце” — подумав Клосс.

Він побачив тоненьку плівку мікрофільму. Ясна річ, вона вимагала детальнішого вивчення, але й на око можна було переконатись, що на ній були знімки якихось промислових конструкцій. Клосс нагнувся над валізою, щоб усе знову вкласти так, як було, коли враз рипнули двері. Він різко обернувся, але не встиг вихопити пістолета… Зрештою, він і сам не був упевнений, чи була в цьому необхідність. На порозі стояла Анна-Марія Елькен у мундирі штурмфюрера, цілячись у нього з пістолета.

— Сховай цю іграшку, — байдуже сказав Клосс.

— А ти вже встиг доповісти, га? Ти думав, що я дозволю себе зловити, як ідіотка?

— Я захоплений твоєю сміливістю, — признався він тепер цілком відверто. — Відколи ти працюєш на янкі?

“Вистрелить чи ні? Так, напевно вистрелить”. Секунди тяглися, як гума, а становище здавалося безнадійним.

Клосс бачив руку Анни-Марії, палець на куркові, і…

Цієї самої миті зненацька відчинилися двері, і він побачив Інгу. Дівчина сильним ударом вибила в Анни-Марії з руки пістолет. Він упав додолу.

— Я чула, — прошепотіла Інга, через силу переводячи віддих, — чула, як ви сказали: “Працюєш на янкі”.

— Дякую, Інго, — пробурмотів Клосс і підняв пістолет. Він глянув на Анну-Марію. Йому так і кортіло сказати: “Бачиш, що ти наробила, ідіотко?”

— Я врятувала вам життя, — мовила Інга, явно важачи на подяку. — Яка я рада, що вас відпустили поляки.

— Я втік, — промимрив Клосс. Він бавився пістолетом Анни-Марії і не зводив з неї очей. Але що сказати Інзі. Що вони жартували… Звичайно, вона не повірить. До того ж Анна-Марія грала відкритими картами.

— Гітлерівська гадюка, — прошепотіла вона, дивлячись на Інгу. Та не звертала на неї уваги.

— Ви поводитесь так… ніби… — Інга замовкла. — Адже вона хотіла вас убити!

Це була свята правда, ця дівчина врятувала йому життя.

“Ну й ідіотське ж становище”, — подумав Клосс і поцілував Інгу в щоку. Вона зашарілася.

Цієї миті почувся гул мотора — перед будинком зупинився автомобіль. Інга кинулась до вікна.

— Дядя! — вигукнула вона.

Ні, це вже було занадто, навіть для Клосса. Американська агентка, дівчина з гітлерюгенду, що врятувала йому життя, і, нарешті, цей досвідчений лис з абверу, якого непросто обдурити. В голові промайнули тисячі думок, але жодна з них нічого не була варта.

Інга вибігла з кімнати, залишивши двері відчиненими. Анна-Марія сіла на тахту і попросила цигарку. їй уже принаймні було все одно. Це її остання гра.

Клосс стояв на дверях. Він чув розмову Інги з Рінгом. Тон цієї розмови був не дуже сердечний, хоч напочатку пан полковник намагався навіть бути чемним.

— Як поживаєш, Інго? Я повернувся раніше, ніж гадав. — Він нагнувся до неї, щоб поцілувати. Дівчина сахнулася.

— Не підходь до мене!

Рінг щиро здивувався.

— Ти збожеволіла? Що сталося?

— Ти стріляв у стару Марту!

Через прочинені двері Клосс побачив обличчя Рінга. Полковник був справді здивований. Він мовчав.

— Скажи, — повторила Інга, — ти стріляв у Марту?

— Вона жива?

— А ти не знаєш? Адже ти наказав добити її цієї ночі.

— Он як. — Рінг знову хотів покласти руку на плече дівчини, але Інга раптово відсахнулась. — Усе гаразд, — додав він. — Я тобі потім поясню. Будь розважливою дівчиною…

Клосс подумав, що насправді було б розумніше, якби Інга мовчала, але дівчина не хотіла мовчати.

— Як ти можеш так казати! Вона мені все розповіла, дядечку!

Ще й це. Клосс розумів, що життю Інги загрожує тепер небезпека — досить було глянути на обличчя Рінга. Полковник абверу вже щось вирішував. Клосс навстіж розчинив двері й став на порозі. Він наважився припинити цю сцену. Рінг відразу ж його помітив.

— Хто це? — запитав він.

— Це капітан Клосс, — відповіла Інга. — Він якраз розмовляє з американською шпигункою, фройляйн Елькен. Я йому щойно врятувала життя, але він не виявив особливої вдячності. Добрі ви всі, годі й казати, — додала вона.

— Іди до своєї кімнати і не виходь, — різко промовив Рінг. Потім, не вітаючись з Клоссом, зайшов у кімнату Анни-Марії.

— Добридень вам, штурмфюрер Елькен, — почав він. — Ми з вами познайомилися в штабі напередодні від’їзду з Бішофсфельде. Пам’ятаєте?

Анна-Марія спокійно розглядала Рінга. В її очах заблищали якісь іскорки. Клосса страшенно цікавило, як поведе себе ця дівчина, чи зіграє вона ва-банк, чи спробує вивернутись?

— Капітане Клосс, — вперше звернувся до нього Рінг, — ви почали допит?

— Ще ні. Я хотів доповісти… — він не закінчив. Рінг знову ніби забув про його присутність.

— Ми з ворогами не панькаємось, фройляйн Елькен. Ти німкеня?

— Ні, — відповіла Анна-Марія, підводячись. — Я офіцер американської розвідки.

Клосс мимоволі усміхнувся. “Союзниця”. Треба визнати, що в цій дівчині відваги не позичати. Значить, все-таки вирішила зіграти ва-банк. А Рінг? Як учинить Рінг?

Рінг був захоплений зненацька. Він, напевно, сподівався, що та почне заперечувати й прохати. Такі, як він, часто розгублюються, опинившись у непередбаченому становищі.

— Он як, — пробурмотів він, — офіцер американської розвідки! Відколи в нашій армії? — І, не чекаючи відповіді, знову звернувся до Клосса: — Їх засилали в СС, бо туди нам було найважче дістатися. І як ми могли виграти війну?

Незважаючи на серйозність становища, Клосс через силу стримав посмішку. Подумав, що не хотів би зараз опинитися в шкурі Рінга.

— Я не думаю відповідати ні на які запитання, — заявила Анна-Марія.

— Я вже з тебе видушу… Навіщо приїхала в Бішофсфельд?

— На побачення з тобою, — відповіла та.

Ця дівчина все-таки грала свою роль до кінця. Клосс глянув на Рінга — його обличчя налилося кров’ю. Проте полковник опанував себе. Клосс прекрасно розумів, що коли б це не був сорок п’ятий рік, доля Анни-Марії була б вирішена. Та й вона, зрештою, поводилася б інакше.

— Що за фамільярність, — прошепотів Рінг. — Ми відучимо тебе від цієї зухвалості, красухо.

— Не встигнеш. Моє начальство, — Анна-Марія говорила тепер спокійним, діловим тоном, — доручило мені познайомитися з полковником Рінгом. Тоді в штабі у нас було мало часу, щоб добре познайомитися.

— Цікаво.

— Моє начальство сподівається на розсудливість полковника Рінга, — вела далі Анна-Марія. — А втім, воно багато знає про вас і цінує досвід, якого ви набралися на Сході. — Оскільки Рінг мовчав, вона додала: — Дай цигарку.

Коли Рінг мовчки витяг з кишені коробку цигарок і простяг Анні-Марії, Клосс збагнув, що настав непередбачений перелом, якого він почав побоюватись. Фройляйн Елькен була спритним гравцем, уміла використовувати будь-яку ситуацію.

— У замку Едельсберг, — відразу перейшла вона до справи, — ти сховав архів “Абверштелле Бреслау”.

Цей удар був сильний, і Рінг зреагував на нього блискавично. Він розстебнув кобуру і вихопив пістолет. Клосс зробив те саме, не знаючи ще, як вчинить, коли Рінг схоче застрелити дівчину. Але Анна-Марія вже не випускала з рук ініціативи.

— Не корч дурня, — сказала вона. — Адже ти знав, що Бішофсфельде знаходиться в радянській зоні. Як ти міг сховати такі важливі документи під носом у росіян? Хотів їм передати архів, чи що? — Тепер вона вже грала роль допитувача.

— Ніхто не дізнається про існування архіву, — відповів Рінг. — А ти загинеш.

— Дурниці. Поляки знайдуть архів і тебе теж. У них інший погляд на ці речі, ніж у мого начальства. Якщо ти передаси нам архів, тобі буде гарантована безпека і твоєму офіцерові також.

— Яке нахабство! Ти хочеш скористатися з нашої роботи, так? Поляки теж заплатять за ці папірці.

Клосс підійшов до вікна. Наслідок цієї розмови ставав для нього дедалі ясніший. Тепер він думав уже не тільки про те, як зберегти архів від знищення німцями, а й про те, як не допустити того, щоб він попав до рук американців. Анна-Марія Елькен, яку він хотів урятувати, яку досі вважав випадковою і зайвою морокою, ставала грізним суперником.

У неї з’явились шанси. Рінг, без сумніву, має досить надійну охорону і транспорт, щоб відкопати архів і перевезти його на ту територію, яку займуть американці. Цього Клосс ні в якому разі не міг допустити. Однак спершу Рінг мусить перетягти його, Клосса, на свій бік: або заплатити йому, або ліквідувати — іншого виходу не було. Він не мав сумніву, що зараз полковник схоче поговорити з ним віч-на-віч.

Він не помилився. Дядько Інги припинив розмову з Анною-Марією, покликав Берту і наказав їй замкнути американку в коморі, двері з якої виходили в коридор.

— Пильнуй за нею, щоб не втекла, — наказав він Берті. — І потім ще запитав: — А де Шенк?

— Він з ранку не показувався, — відповіла Берта і поклала свою важку руку на плече Анні-Марії.

Вони залишилися самі. Полковник довго мовчав, потім підійшов до Клосса. На його обличчі з’явилася ласкава усмішка.

— Я про вас багато чув, капітане. Кажуть, що ви чудовий офіцер, один з тих, на кого можна покластися. А власне, як ви тут опинилися?

— Я вийшов з оточення.

— Ну, звичайно, але як ви попали в цей дім?

— Я був певний, що родина полковника Рінга дасть мені притулок.

— І нічого більше?

— Нічого. — Клосс побачив, що рука полковника Рінга тягнеться до кобури пістолета. Він поклав руку в кишеню і відвів запобіжник вальтера. — Я гадаю, пане полковник, — сказав він сухо, — що зараз ви мене не позбудетесь.

— Я й не думав собі, — відповів Рінг, не приймаючи руки з кобури. — А яка ваша думка?

— У мене немає своєї думки. Я німецький офіцер. — Це не звучало дуже мудро, але Клоссові ніщо інше не спало на язик. Він міг тільки вдавати з себе чесного німця. День парадоксальних ситуацій!

— Не будьте телепнем, — Рінг трохи підвищив голос. — Ми обидва добре знаємо, що архів не повинен попасти до рук поляків. Там є відомості про людей, які ще можуть стати в пригоді. Ви, напевно, це розумієте?

— Чудово розумію. І починаю також розуміти, що ви хочете передати їх американцям.

Якусь мить обидва мовчали.

— А ви бачите якийсь інший вихід? — обізвався нарешті Рінг. — Облишмо гратися в піжмурки. Війна наближається до кінця, хіба що настане якийсь несподіваний поворот. Хто знає, можливо, рано чи пізно ця дівчина стане нашою союзницею.

“Ось на що ти сподіваєшся, — подумав Клосс. — Давні німецькі мрії про зміну союзників”.

— Ви вірите в гарантії американців?

— Я ні в що не вірю. Але якщо існує хоч якась надія, то тільки єдина.

Що міг вдіяти Клосс? Лишалося й далі грати досить неприємну роль “чесного” німця.

— Ця надія зветься просто зрадою, — сказав він.

Чи вихопить Рінг із кобури пістолет? Ні, не наважився; відповів зовсім спокійно:

— Я не люблю гучних слів, Клосс. Ви цього не сказали.

— Гаразд, не сказав, — Клосс готувався змінити тактику. — Я розумію, — провадив далі він, — що вам треба вести зі мною переговори, бо я багато знаю. Але, скажіть мені, які в мене гарантії?

— Ті самі, що й у мене.

— Ні. У вас кращі. Я маю на оці гарантії особисто для себе.

Тепер Рінг схопився за кобуру, але Клосс його випередив. Він уже тримав у руці свого вальтера.

— Я стріляю швидше за вас, — мовив він. — Не думаю, пане полковник, щоб така розв’язка вас влаштовувала.

Рінг через силу опанував себе.

— Ми обидва знервовані і не володіємо собою. Скажіть мені, нарешті, конкретно, чого ви хочете.

— Гарантій, — повторив Клосс. — Таких, які дали б мені впевненість, що ви не схочете мене позбутися. Інакше кажучи, ви повинні мені сказати точне місце, де схований архів.

— За інших обставин я наказав би вас розстріляти. Архів ми відкопаємо разом.

— Цього для мене мало, пане полковник. Якщо я не дізнаюсь, де знаходиться архів, американська агентка буде з відповідним донесенням відправлена у штаб з’єднання Шернера. — Клосс з холодним розрахунком шантажував Рінга, не маючи ніякої певності, що шантаж подіє.

— Це блеф, — пробурмотів Рінг.

— Ні, це торгівля. Я мушу мати гарантії, що ви не заженете мене на слизьке.

— Я вам даю слово німецького офіцера.

Цього разу Клосс розсміявся цілком щиро.

— Ви жартуєте, пане полковник.

— Архів знаходиться в замку Едельсберг.

— Це вже знає навіть і американська розвідка, — заперечив Клосс.

— Від Інги, так? Ця Марта все розказала… Чи Інга знає, хто добив Марту?

— Ні, цього вона не знає, — відповів Клосс.

— А ви?

— Я знаю. Хоч цей чоловік добре грав свою роль. Ви його не боїтеся?

Вони мовчки дивилися один на одного. Той, про кого обидва зараз думали і який був десь у місті, небезпечний для Рінга і давав деякий шанс для Клосса… Так, це був шанс, але такий, якого вони не використають.

— Дурниці! — кинув Рінг. Він уже не хотів знати ні про які можливі ускладнення.

— Так де ж архів?

Полковник ще вагався.

— Добре, я скажу. В парку Едельсберг, у підземеллі каплички шістнадцятого століття. Годі вам цього?

— Докази?

— Тепер ви жартуєте, капітане Клосс.

Чи виграв він цей раунд? Не було ніякої гарантії, що Рінг сказав правду, а коли навіть і так, то як використати цю інформацію, як встигнути використати її, перш ніж Рінг і Анна-Марія Елькен вивезуть документи?

З півночі знову долинув гуркіт артилерійської канонади. Вулицею проїжджали німецькі самохідні гармати, за ними йшла піхота, але коли Клосс придивився крізь вікно до солдатів, то впевнився, що вони виглядали куди гірше, ніж передні частини, які ввійшли в Бішофсфельде. Це були літні люди в обвислих мундирах; вони через силу мовчки брели туди, де, неподалік від міста, точилися бої.

Рінг наказав Берті привести Анну-Марію. Американка, зайшовши до кімнати, відразу здогадалася, що справа вигоріла. Вона заявила, що охоче випила б кави або й чогось міцнішого, бо в комірчині було гидотно й душно. Вона зверталася тільки до Рінга, трохи зверхньо, як до підлеглого.

Клосса захоплювала її впевненість у собі, а Рінг не протестував. Він покликав Берту і щось наказав. Відтак вони сіли до столу і почали конкретну розмову. Анна-Марія любила точність і діловий підхід. Вона розпитувала Рінга про транспорт, охорону і можливість пересування в південно-західному напрямкові. Мимоволі висловила невдоволення, що німець погано орієнтується в обстановці на фронті і не знає, де можна наштовхнутися на польські частини. Рінг спочатку навіть боязко, а потім дедалі настирливіше повертався до питання гарантій. Це було те, що цікавило його найбільше.

— Перевезете архів і здастеся американцям, — сухо сказала Анна-Марія.

— Ми повинні мати певність.

— Ні в кого немає певності, пане Рінг, у мене теж її нема. А в вас до того ж немає вибору.

— Ми можемо боротися до кінця, — заперечив полковник.

— Як хочете, — байдуже промовила Анна-Марія. — Боріться собі, коли ще маєте охоту, за фюрера і Третій рейх.

— Ми можемо знищити архів, а вас ліквідувати.

— Це вам теж нічого не дасть.

— Брехня, — прошепотів Рінг.

— Ми всі троє брешемо, — розсміялася Анна-Марія. — Але в мене принаймні карти не мічені.

У цю мить Берта принесла на таці кавник, пляшку, дві чашки і дві чарки. Вона обвела всіх дивним поглядом.

— Принесіть третій куверт, — наказав Рінг, не дивлячись на Берту.

Це була помилка.

Клосс відразу збагнув, що полковник Рінг зробив першу серйозну помилку. Годі було глянути на Берту, аби зрозуміти, що діється в душі старої куховарки. Вона мовчки вийшла і за хвилину повернулася з третьою чашкою і чаркою.

Клосс був майже переконаний, що Берта, яка над своїм ліжком у кухні знову почепила портрет фюрера, піде тепер до німецької комендатури, котра знаходиться на базарному майдані. Якусь мить він вагався, чи попередити про це Рінга, але зрозумів, що цього не можна робити. Доля полковника не повинна цікавити Клосса; для нього важливий архів і ще…

Він знав, що йому за всяку ціну треба врятувати фройляйн Елькен. А та, здавалося, його взагалі не помічала. Вона не звернула також уваги на вираз обличчя Берти, не побачила ненависті в очах старої жінки.

“Моя союзниця, — подумав Клосс, — грізний противник, але вона зробила надто багато дрібних помилок, які можуть дуже дорого коштувати”.

Він випив свою чарку, підвівся з-за столу і рушив до дверей.

— Ви куди, капітане Клосс? — грізно спитав Рінг. — Скоро ми всі вийдемо звідси, як тільки приїде вантажна машина.

— А ви вже встигли подбати про вантажну машину? — усміхнувся Клосс.

— Про це не турбуйтесь.

— І про мене ви теж можете бути спокійні, пане полковник.

7


Інга була в своїй кімнаті. Коли він увійшов, вона квапливо підхопилася з тахти. На очах у неї бриніли сльози.

— Дайте мені спокій! — вигукнула вона.

Клосс сів на тапчан і притяг її до себе. Йому було шкода цієї дівчини. Він бачив, як вона переживала смерть Марти ІІІтаудінг, потім вона врятувала йому життя. її виховав батько, гітлерівець, вчилася вона в гітлерівській школі і ходила на збори Ліги німецьких дівчат, але, незважаючи на все це, в ній збереглося щось таке, що викликало співчуття…

— Ти бачила Берту? — запитав він.

Так, куховарка заглядала до неї, а потім вийшла в місто. Зовсім недавно. Вона з нею не розмовляла. І взагалі ні з ким вона розмовляти не хоче і просить залишити її саму.

— Слухай, Інго, — промовив Клосс. — Іди звідсіля, іди в цього будинку і сховайся в якоїсь подруги, у знайомих.

— Я? Чому? — У неї заблищали очі. — Що це би так турбуєтесь про мене? Це ви тільки вдаєте.

— Ні, не вдаю, дівчино. Ти мені врятувала життя, а тепер я хочу тебе врятувати. Тобі загрожує небезпека.

— Мені? Дайте спокій! Я вже нікому не вірю. Я вірила батькові і вірила дядькові, а тепер мені все одно.

— Ти знаєш, чому загинула Марта?

Інга уткнулася головою в подушку. Клосс погладив її по волоссю і подумав, що чимало знадобиться часу, аби справді врятувати таких дівчат, як вона.

— Марта надто багато бачила, — поволі сказав він. — Вона бачила, як Рінг убивав робітників, а потім — що іще важливіше — бачила, як закопували ящики під капличкою в парку.

— Неправда! — крикнула Інга. — Вони вкидали ящики в підземелля. Вхід туди знаходиться на подвір’ї, праворуч від брами… — Вона замовкла, з жахом дивлячись на Клосса.

Отже, Рінг усе-таки збрехав. А це означає, що полковник вирішив покінчити з Клоссом ще до вивезення архіву. Це значить, що й Інзі теж судилося загинути.

— Тікай звідси якнайшвидше, — повторив він, — і постарайся вийти з дому так, щоб тебе ніхто не бачив.

— Ви збожеволіли, — прошепотіла дівчина.

— Ні, не збожеволів. Ці люди спроможні на все. Той, хто вбив Марту, не пощадить і тебе.

— А хто вбив Марту?

Клосс підвівся.

— Ти й так дуже багато знаєш, Інго. Тікай.

— Ні.

— Це злочинці.

— Про кого ви говорите, пане капітан? — запитала вона зовсім спокійно. — Ви маєте на увазі німців?

— Атож, — відповів Клосс, — німців.

Дівчина кинулась до дверей. Зупинилася трохи на порозі і дивилася на нього палаючими очима.

— Я теж німкеня. І ви теж. Мусять же бути німці, які не вбивають, не змовляються з американцями, не продають таємниць, які борються…

— Інго! — вигукнув Клосс.

Але її вже не було. Він побачив Інгу ще за вікном — вона бігла серединою вулиці до базарного майдану, напевно, в комендатуру. Солдати з транспортера дивилися їй вслід. Клосс подумав, що знову програв: цієї дівчини йому не вдалося врятувати.

Він вийшов у коридор. Скоро мав з’явитися чоловік, якого Рінг добре знав, але якого хотів забути. Клосс знав, що розіграти останній акт буде нелегко. У нього ще не було ніякого плану, тільки деякі міркування, як повестися в певній ситуації…

Клосс підійшов до дверей, що вели до кімнати Анни-Марії. Рінг і фройляйн голосно розмовляли, так, що він майже все розумів. Вони говорили про нього.

— Коли Інга розповіла про замок Едельсберг? — почув він голос Рінга.

— Учора ввечері.

— Шенк був при цьому?

— Так.

— А Клосс?

— Теж. — У голосі Анни-Марії йому вчулося глузування. — Не довіряєте? — запитала американка. — Відсутність довіри і лояльності — явища, типові у вашій армії.

Короткий сміх Рінга.

— Клосс уже не побачить замку Едельсберг, моя люба.

Тепер почувся сміх Анни-Марії. Клосс із здивуванням відзначив, що її реакція була йому неприємна. Хоч, власне, чого він сподівався? Що вона його захищатиме, що застереже його від Рінга? В американки не було ніяких підстав відчувати симпатію або вдячність до офіцера абверу Ганса Клосса.

Він повернувся до кімнати Інги й залишив двері прочиненими. Витяг із кобури пістолета, відвів запобіжника й чекав. Він був певний, що Рінг почне його шукати. І не помилився. Не минуло й кількох хвилин, як у коридорі почулися кроки. Полковника мало здивувати, що вдома пустка.

— Берто! — крикнув він. — Інго! — Де ви? — І потім: — Капітане Клосс!

Він мовчки чекав, стискаючи в руці пістолет. Почувся голос Анни-Марії; вона зорієнтувалася пізно.

— Ми, здається, зробили помилку, полковнику. Нікого не можна було випускати з дому.

— Дурниці! — заревів той, відчиняючи по черзі всі двері; Клосс побачив його на порозі з пістолетом у руці.

Він швиргонув у полковника стілець, зброя впала на підлогу; Рінг устиг вистрелити, але вже не влучив.

— Ви прорахувалися, полковнику, — сказав Клосс. — Мене не так просто ліквідувати.

— Через кілька хвилин буде вантажна машина, — Рінг намагався опанувати себе. — Ми поїдемо разом. Я гарантую вам безпеку, Клосс.

— Ви вже нікуди не поїдете, полковнику Рінг.

— Де Інга?

Клосс стенув плечима.

— Я боюся за Інгу, — мовив він щиро. — Якщо вона не буде розсудливою… — і замовк. У дверях стояла Анна-Марія. Американка відразу зрозуміла ситуацію.

— Ви все-таки не спромоглися домовитись, — підтвердила вона.

— Капітан Клосс збожеволів, — буркнув Рінг.

— Полковник Рінг вирішив мене ліквідувати, — Клосс усміхнувся, — про що ви, зрештою, знали. Але не встиг.

Американка дивилася на них байдуже. Вона побачила пістолет Клосса, все ще спрямований на полковника.

— Мені, панове, все одно, хто з вас відкопає архів. Якщо ти знаєш, — звернулася вона до Клосса, — де він схований, застрель його, і ми поїдемо удвох.

— Придуркувата! — гримнув Рінг. — На машині мої люди. А де схований архів, знаю один я.

— Полковник Рінг забув про деякі дрібниці, — стиха мовив Клосс, — такі, як Берта і Шенк.

— Ти доніс?! — здавалося, що Рінг кинеться на Клосса, незважаючи на небезпеку. — Цей недоумок доніс.

— Це вже, напевно, зробила Берта.

Анна-Марія вирішила все-таки втрутитися в гру. Вона непомітно наблизилася до місця, де лежав пістолет Рінга. Нахилилася.

— Не руш, — попередив Клосс, — не раджу.

— Ти хочеш нас видати в руки гестапо? — глянула вона з ненавистю на капітана.

Відповідь здавалася зайвою. Почувся гул мотора, перед будинком зупинився автомобіль, а за мить пролунали важкі кроки. Грюкнули сінешні двері.

На порозі в мундирі штурмбанфюрера стояв помічник аптекаря Вільгельм Шенк.

Клосс подумав, що ніщо так не впливає на німців, як мундир. Це був інший чоловік і водночас той самий, котрому ще вчора Клосс велів показувати, як виглядає німецьке привітання. Це його полковник Рінг залишив тут стерегти архів “Абверштелле Бреслау”. Вільгельм Шенк вирішив виконати своє завдання до кінця. Він стояв на порозі, недбало тримаючи пістолет. Він одразу правильно оцінив ситуацію, і на його обличчі з’явилася схожа на усмішку гримаса.

— Капітан Клосс, — сказав він, — все-таки вчинив як чесний німець… А ти, Рінг, зрадив. Не сподівався я, що ти не витримаєш. Виявляється, тобі забракло віри в фюрера і рейх. — Шенк повернувся до Анни-Марії. — Я здогадувався, хто ти, падло.

Рінг мовчав; він все ж не зумів грати до кінця.

— Архів буде в безпеці, — вів далі Шенк. — Твоя Інга, — сказав він, звертаючись до Рінга, — мертва. Правду кажучи, її навіть трохи жаль, вона виявилась чесніша за тебе. Я мусив сам й ліквідувати, вона надто багато знала.

Полковник Рінг кинувся на підлогу і схопив пістолет. Але не встиг. Вільгельм Шенк вистрелив не цілячись.

— Так кінчають зрадники, — сказав він наостанок. Клосс знав, що тепер він застрелить Анну-Марію.

І Анна-Марія це також знала. В її очах не було страху, лише безнадія. Вона притулилася до стіни й чекала. На півночі все сильніше гуркотіла артилерія.

Клосс бачив Шенкову руку і палець, готовий натиснути на курок. Зволікати не можна було ані секунди. Не було часу думати, треба було просто влучно стріляти.

І він не схибив.

Шенк осунувся на підлогу, і Клосс побачив величезне здивування в очах американки. Здивування, а потім невимовну радість: ця жінка встигла вже попрощатися з життям.

Почулися кроки. Люди Шенка, яких штурмбанфюрер залишив у машині на вулиці, заходили в будинок. їх було двоє.

Клосс виглянув у вікно. Перед будинком стояв порожній всюдихід. Пан штурмбанфюрер не взяв із собою великої охорони.

Він подав Анні-Марії пістолет Рінга.

— Не схиб, а потім мерщій в автомобіль.

— Розумію, — прошепотіла вона.

Клосс знав це відчуття, коли секунди тягнуться, наче хвилини… Вони повинні були вже бути тут, повинні вже були ввійти до кімнати, він чув їхні голоси в коридорі. Глянув на Анну-Марію. Ця дівчина чудово панувала над собою. Пістолет не тремтів у неї в руці.

Зайшли! Анна-Марія і Клосс вистрілили водночас. Есесівці впали додолу. У кімнаті, наповненій димом, вони не бачили вже своїх облич.

Вони побачили їх знову, коли вже були на шосе, що вело до замку Едельсберг. Клосс сильніше натиснув на акселератор, на шосе — ні машини. Воно виблискувало в промінні призахідного сонця.

Виїхавши на обсаджену старими деревами дорогу, що вела до замку, Клосс зупинив автомобіль. Тепер можна було спокійно закурити. Він почастував цигаркою Анну-Марію. Вони курили мовчки, дивлячись на замок Едельсберг, що чітко вимальовувався на тлі блакитного неба.

— Що ти думаєш тепер робити? — спитала Анна-Марія. — Як ми перевеземо архів до американської зони?

— Жартуєш, — промовив Клосс.

Американка здивовано глянула на нього.

— Ти не знаєш, де схований архів? — здогадалася вона.

Клосс вибухнув сміхом.

— Архів, дорога союзнице, потрапить у належні руки. Ти ще не зрозуміла?

Він побачив широко відкриті очі Анни-Марії.

— Цей раунд я програла, — прошепотіла вона. — Але знаєш, Гансе, чи як там тебе звуть, я про це зовсім не шкодую. Зовсім не шкодую, — повторила вона. — Зате у нашому розпорядженні замок. Ходімо?




ЗМІСТ


Передостанній сеанс

Кур’єрка з Лондона

Цілком таємно

Пароль

Іменем Речі Посполитої

Зустріч у замку


notes




1


Геть! (Нім.) Тут і далі — примітки перекладача.




2


ЦОП — Центральний промисловий округ.




3


Гра, в якій послугуються тридцятьма двома картами.




4


Колір хакі (нім.).




5


Польське безладдя (нім.).




6


Ендеки — члени реакційної політичної партії націонал-демократів у панській Польщі.




7


“Двуйка”, або Другий відділ — контррозвідка в буржуазній Польщі.




8


Жаргонне слівце періоду окупації, що означає спекулянт, махінатор, шахрай.




9


Тільки для німців (нім.).




10


Біржа праці (нім.).




11


Народний дозорець (нім.).




12


Скорочена назва біржі праці (нім.).




13


Організація громадської допомоги польському населенню, що мешкало на території Генерал-губернаторства. Засновано 1940 року.




14


Так звалася поліція в окупованій гітлерівцями Польщі.




15


Бреслау — стара назва міста Вроцлава.




16


Розстріляти (нім.).




17


Horst Wessel Lied — Пісня Хорста Весселя (нім.).